Бавдоліно - Сторінка 21
- Умберто Еко -І подивився на Никиту, запишавшись. Звісно, подумав Никита, твоє марнославство не має меж — ти навіть канонізував Карла Великого. Від Бавдоліна можна було очікувати будь-чого.
— А тоді? — спитав він.
— Поки Фрідріх з Райнальдом готувалися канонізувати Карла Великого, я поступово усвідомлював, що ні його, ні Волхвів не вистачить. Вони всі четверо були в Раю — Волхви напевно і, сподіваймося, Карл Великий теж, інакше те, що сталося в Аахені, було б неабияким шахрайством; але потрібне було ще щось, що все ще існує на цій землі, щоб імператор міг сказати: це належить до мене й освячує моє право. Єдине, що міг знайти імператор на цій землі, було царство Пресвітера Йоана.
11. Бавдоліно будує палац для Пресвітера Йоана
Уранці в п'ятницю троє ґенуезців, Певере, Боямондо і Ґрілло, прийшли підтвердити те, що чудово було видно здалека. Пожежа погасла, майже сама по собі, бо ніхто не завдавав собі зайвого клопоту гасити її. Але це не значило, що можна вже було йти у Царгород. Ба більше, маючи змогу легше рухатися вулицями й площами, прочани ще запекліше полювали на заможних міщан і посеред ще теплих згарищ руйнували рештки того, що ще лишалося несплюндрованим, шукаючи скарбів, які вціліли після перших пограбувань. Никита безутішно зітхнув і попросив вина з Самосу. Він побажав також, щоб йому підсмажили на краплині олії насіння сезаму, яке можна повільно жувати між одним ковтком і другим, а тоді звелів принести ще й трохи горіхів і фісташок, щоб мати змогу краще слідкувати за подальшою оповіддю Бавдоліна.
Якось Райнальд послав Поета до Парижа з якимсь дорученням, і той скористався цим, щоб разом з Бавдоліном і Абдулом вернутися до корчемних утіх. Він також познайомився з Вороном, але, схоже, фантазії того про Земний Рай зацікавили його мало. Бавдоліно помітив, що роки, проведені при дворі, змінили його. Він набрав твердості, і хоч не переставав весело цмулити вино, але здавалось, ніби він намагається не перебирати міру, щоб бути напоготові, завжди готовий до стрибка, як хтось, хто сподівається застати жертву зненацька.
— Бавдоліно, — сказав він якось, — ви тут гайнуєте час. Того, чого ми мали навчитися тут, у Парижі, ми навчилися. І всі ці вчені просто обісралися б, якби завтра я прибув на диспут при повному параді придворного чиновника, зі шпагою на боці. При дворі я навчився чотирьох речей: перебуваючи при великих людях, теж стаєш великим, великі люди насправді дуже малі, влада — це все, і нема жодної причини, чому б саме тобі її колись не запопасти, принаймні якусь її частину. Звісно, треба вміти чекати, але не можна проґавити нагоду.
Але він одразу ж нащулив вуха, коли почув, що його друзі далі говорять про Пресвітера Йоана. Коли він розлучався з ними, їдучи з Парижа, історія ця все ще виглядала фантазією бібліотечних щурів, але в Мілані він чув, як Бавдоліно говорить про це з Райнальдом як про щось, що може стати видимим знаком імперської влади — принаймні настільки, наскільки були ним знайдені Волхви. У такому разі ця затія його зацікавила і він став брати в ній участь, немов будуючи собі воєнну машину. Помалу стало здаватися — коли він про це говорив, — що край Пресвітера Йоана, як земний Єрусалим, із місця містичної прощі перетворюється для нього на землю, яку треба завоювати.
Він нагадав своїм товаришам, що після пригоди з Волхвами Пресвітер став набагато важливішим, ніж раніше, і мусив справді постати як rex et sacerdos. Цар над царями, він мусив мати такий царський палац, порівняно з яким палаци християнських монархів, включно з василевсом царгородських схизматиків, здалися б халупами, а бувши первосвящеником, він мусив мати храм, порівняно з яким папські церкви здалися б халабудами. Треба було наділити його гідним палацом.
— Взірець ми маємо, — сказав Борон, — це Небесний Єрусалим, як бачив його апостол Йоан в Апокаліпсі. Оточувати його мають високі мури з дванадцятьма брамами, як дванадцять колін Ізраїлевих — три брами на півдні, три брами на заході, три брами на сході і три брами на півночі…
— Аякже, — насміхався Поет, — Пресвітер входить в одну й виходить з іншої, а коли насуває буря, усі вони одночасно грюкають; протяги такі, що в такому палаці я б не жив навіть після смерті…
— Дай мені сказати. Фундамент мурів зроблений з яспису, сапфіру, халцедону, смарагду, сардоніксу, сердоліку, хризоліту, берилу, топазу, хризопразу, гіацинту та аметисту, а дванадцять брам — це дванадцять перлин, і майдан напроти них — з чистого золота, прозорого, мов скло.
— Непогано, — сказав Абдул, — але думаю, що взірцем має бути Єрусалимський Храм, як його описує пророк Єзекиїл. Приходьте завтра вранці до мене в абатство. Один з каноніків, превчений Рішар Вікторинець, шукає способу відтворити план Храму, оскільки текст пророка місцями неясний.
— Мосьпане Никито, — сказав Бавдоліно, — не знаю, чи цікавився ти колись вимірами Храму.
— Поки ні.
— Так ось, ніколи цього не роби, бо при цьому можна зламати собі голову. У Книзі Царів говориться, що ширина Храму — шістдесят ліктів, висота — тридцять, а глибина — двадцять, і що ґанок його завширшки у двадцять і завглибшки у десять ліктів. Але в "Хроніках" стверджується, що висота ґанку — сто двадцять ліктів. Тоді, при ширині двадцять, висоті сто двадцять і глибині десять, ґанок не тільки в чотири рази вищий від цілого Храму, але й такий нестійкий, що варто на нього дмухнути, як він упаде. Та найбільший клопіт починається, коли читаєш видіння Єзекиїла. Жоден вимір тут не тримається купи, і багато хто з побожних людей погоджувався з тим, що Єзекиїлові у видінні дещо привиділося — немов він трохи забагато випив і йому двоїлося в очах. І то було б ще нічого, бо бідолаха Єзекиїл теж мав право розважитися, якби той Рішар Вікторинець не став міркувати так: якщо кожна річ, кожне число, кожна соломинка в Біблії має духовне значення, треба насамперед добре втямити, що воно означає буквально, бо сказати, що довжина чогось одного — три, а чогось іншого — дев'ять, це велика різниця для духовного значення, оскільки ці два числа мають різні містичні значення. Не можу тобі навіть гаразд описати ту сцену, коли ми пішли послухати лекцію Рішара про Храм. Він увесь час зазирав у книгу Єзекиїла і знай міряв усе мотузкою. Він намалював контури будівлі, яку описав Єзекиїл, а тоді брав жердини й планки з м'якого дерева, різав їх з допомогою своїх помічників і намагався зліпити докупи клеєм та цвяхами… Він пробував відтворити Храм, пропорційно зменшивши його розміри, тобто там, де Єзекиїл казав лікоть, він велів обрізати на палець… Що дві хвилини все валилося, Рішар сердився на своїх помічників, кажучи, що вони десь не дотиснули або дали замало клею, а ті виправдовувалися, твердячи, що він дав їм неправильні розміри. Тоді вчитель виправляв свою помилку, кажучи, що, можливо, в тексті пишеться про porta, але в цьому випадку йдеться про porticus, інакше двері виходили завбільшки з цілий Храм; іншими разами він брав свої слова назад і заявляв, що два розміри не узгоджуються між собою тому, що за першим разом Єзекиїл виходив з розміру цілої будівлі, а за другим разом — з розмірів її частини. Або ж іноді там, де згадується лікоть, мається на увазі геометричний лікоть, тобто шість звичайних ліктів. Одне слово, кілька днів ми розважалися, дивлячись, як святий цей чоловік крутиться, мов муха в окропі, і щоразу, як Храм валився, ми вибухали сміхом. Щоб приховати це, ми вдавали, буцім підбираємо щось, що у нас упало, але згодом якийсь канонік помітив, що надто вже часто у нас щось падає, і прогнав нас геть.
У наступні дні Абдул припустив, що оскільки Єзекиїл належав до народу Ізраїля, якесь світло міг пролити на цю справу хтось з його одновірців. А що його товариші обурено запротестували, мовляв, не можна читати Писання, питаючи поради в юдея, бо всім відомо, що підступний цей люд змінював текст священних книг, щоб стерти звідти будь-яку згадку про пришестя Христа, Абдул сказав, що дехто з найбільших паризьких метрів іноді, хоча й тайкома, послуговувався знаннями рабинів, принаймні щодо тих уступів, де не йшлося про пришестя Месії. Само собою так вийшло, що якраз у ті дні вікторинські каноніки запросили у свою обитель одного з них, ще молодого, але вже славетного Соломона з Жерони.
Звісно, Соломон не міг замешкати в абатстві Святого Віктора: каноніки знайшли йому кімнату, сморідну й темну, на одній із найзанедбаніших вулиць Парижа. То справді був муж ще молодого віку, хоч обличчя його виглядало виснаженим від розважань і студій. Висловлювався він доброю латиною, але його важко було зрозуміти, бо мав він одну чудернацьку особливість: у лівій частині рота він мав усі зуби, зверху й знизу, починаючи від серединних, зате не мав жодного зуба у правій. Хоч був ранок, у кімнаті було темно, і йому доводилося читати із засвіченим каганцем, і коли ввійшли відвідувачі, він поклав руки на сувій перед собою, немов щоб перешкодити їм зазирнути туди — зайва обережність, бо сувій був записаний гебрайськими літерами. Рабин спробував вибачитися, бо то, мовляв, книга, якою християни слушно бридяться — горезвісна "Толедот Єшу", де розповідається, що Ісус був сином куртизанки і найманця на ім'я Пантера. Але вікторинські каноніки попросили його перекласти кілька сторінок з неї, бо хотіли зрозуміти, як далеко може зайти підступність юдеїв. Він також сказав, що працює над цим охоче, бо й сам вважає цю книгу занадто суворою до Ісуса, який був, безперечно, чоловіком чеснотливим, хоча й хибував у тому, що неслушно вважав себе Месією, але його, мабуть, обдурив Князь Пітьми, бо ж і Євангелія погоджуються, що той приходив спокушати його.
На запитання про форму Храму за Єзекиїлом він усміхнувся:
— Навіть найретельніші коментатори цього священного твору не зуміли точно встановити будову Храму. Сам великий Раббі Соломон бен Ісаак визнав, що якщо дослівно йти за текстом, неможливо зрозуміти, де розташовані зовнішні північні кімнати, де вони починаються на заході, доки тягнуться на схід, і так далі. Ви, християни, не розумієте, що священний текст народжується з Голосу. Господь, haqadosh baruch hu, хай буде благословенний Пресвятий вовіки, промовляючи до своїх пророків, дає їм почути звуки, а не показує образи, як це буває у вас, на ваших прикрашених мініатюрами сторінках.