Бавдоліно - Сторінка 26

Тому цісар останнім довідується про те, що вони там витворяють, — як чоловік, що має невірну дружину, і про неї знають усі сусіди, тільки не він!

Гіршого порівняння вигадати він не міг, бо саме в ту мить увійшла Беатриса, яка прознала про прибуття любого Бавдоліна. Бавдоліно клякнув і поцілував їй руку, не дивлячись в обличчя. Якусь мить Беатриса вагалася. Може, їй здавалося, що якщо вона не виявить ознак довіри й прихильності, це зрадить її збентеження; тому вона по-материнському поклала другу руку йому на голову, куйовдячи легенько волосся — забувши, що заледве тридцятилітній жінці не годиться так голубити дорослого чоловіка, лиш трохи молодшого від неї. Фрідріх же сприйняв це як цілком звичайну річ: він — батько, вона — мати, хоч обоє й названі. Лиш Бавдоліно почувався мов на жаринах. Цей подвійний доторк, її близькість, яка давала йому змогу відчувати запах її одежі, немов це запах плоті, звук її голосу — яке щастя, що в цій позі він не міг дивитися їй у вічі, бо одразу зблід би і впав би на землю без тями, — сповнювали його нестерпною насолодою, яку, однак, затьмарювало відчуття, що цим простим жестом пошани він знову зраджує свого батька.

Він не знав би, як попрощатися, якби імператор не попрохав його про послугу, чи пак не дав наказ, а це було одне й те ж. Він хотів краще зрозуміти італійські справи, а що не довіряв ні урядовим посланцям, ні посланим урядовцям, то вирішив вирядити туди кількох довірених людей, які знають цю країну, але яких не сприйматимуть як людей імператора, щоб вони рознюхали, чим там пахне, і зібрали відомості, не викривлені зрадою.

Думка покинути двір, де він почувався ніяково, була Бавдолінові до вподоби, а відразу по тому в нього виникло ще одне почуття: він відчув нестримне зворушення при думці, що знову побачить свої краї, і врешті зрозумів, що саме задля цього він пустився в цю подорож.

Проскакавши через багато міст, а точніше протрюхикавши через них на мулі — адже видавав він себе за крамаря, який мирно мандрує від селища до селища, — Бавдоліно нарешті добрався до пагорбів, по той бік яких, після доброго шматка шляху рівниною, він мав перейти вбрід Танаро, а потім поміж скелями й болотами дістатися до рідної Фраскети.

У ті часи той, хто вирушав з рідного дому, покидав його назавжди, не гадаючи колись вернутися, але в ту мить Бавдоліно відчув, як кров застугоніла йому в жилах, бо раптом йому страшенно захотілося дізнатися, чи живі ще його старі.

Мало того — перед очима його уяви раптом постали обличчя інших хлопчаків з "їхньої околиці: Мазулу з присілка Паніцца, з яким він ходив наставляти пастки на диких кроликів, Порчеллі, званий Ґіно (чи навпаки, Ґіні, званий Порчелло?), з яким при зустрічі він перекидався камінням, Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, і Куттіка з Кварньєнто, з якими вони разом рибалили на Борміді. "Господи, — думав він, — може, смерть мене десь тут чекає, бо, кажуть, тільки перед смертю так виразно згадується дитинство…"

Був то Свят-вечір перед Різдвом, але Бавдоліно цього не знав, бо втратив лік днів під час своєї мандрівки. Він тремтів від холоду на своїй мулиці, яка також закоцюбла, але небо в променях призахідного сонця було ясне й чисте, як тоді, коли насувається снігопад. Він впізнавав ті місця, немов проходив тут учора, бо пам'ятав, як йшов цими пагорбами зі своїм батьком, переганяючи покупцеві трьох мулів, як насилу вилазив на круті схили, які виснажували хлопчачі сили, а ще треба було гнати тварин, яким таке зусилля було зовсім не до шмиги. Зате зворотна дорога була приємною — вони дивилися на рівнину з вишини, вільно збігаючи вниз по схилах. Бавдоліно пригадав, що на короткому відтинку неподалік від річки рівнина утворює складку, і з верхівки цієї складки він бачив тоді, як з молочно-білого туману виринають дзвіниці кількох селищ уздовж річки Берґольйо, бачив Роборето, а потім дальші Гамондіо, Маренго і Палеа — тобто всю ту місцевість, укриту трясовинами, рінню й чагарями, скраю якої, може, усе ще стояла хатина доброго Гальявда.

Та коли він дійшов до верхівки, перед ним відкрився інший краєвид: всюди навколо, на пагорбах та в інших долинах, повітря було прозоре, і лиш рівнина перед ним вкрилася імлистими випарами, тими сіруватими клубами, які іноді насувають на тебе на дорозі, огортають так, що перестаєш будь-що бачити, а тоді оминають тебе і йдуть собі геть, як і прийшли. І Бавдоліно подумав: ти диви, навіть коли повсюди серпень, у Фраскеті панують тумани, вічні, мов сніги на верхівках Піренейських Альп, — але прикрощів йому це не завдало, бо хто в тумані народився, почувається в ньому як удома. Проте, сходячи поступово вниз, до річки, він зрозумів, що клуби ці були не мрякою, а хмарами диму, крізь які видніли вогні, що їх живили. Вдивляючись крізь дим і вогонь, Бавдоліно побачив, що на рівнині по той бік річки, навколо колишнього Роборето розрослося поселення, простягаючись у бік полів: повсюди грибами повигулькували нові будинки, одні муровані, а інші — дерев'яні, деякі ще недобудовані, а далі на захід видніли початки міського муру, якого в тих місцях ніколи не бувало. На вогнищах кипіли казани, де, мабуть, гріли воду, щоб не дати їй відразу замерзнути, трохи далі її наливали в ями, повні вапна або розчину. Колись Бавдоліно вже бачив, як закладали новий собор у Парижі, на острові посеред річки, і тому знав, як виглядають усілякі пристрої й риштування, що їх використовують майстри-муляри: наскільки він міг зрозуміти, там на голій землі саме народжувалося місто, а таке видовище можна побачити хіба що раз у житті, та й то коли пощастить.

"Здуріти можна, — сказав він собі, — варто лиш відвернутися на мить, і ось тобі нове місто". І пришпорив свою мулицю, щоб якомога швидше спуститись у долину. Переправившись через річку на великому плоті, який віз каміння різного ґатунку і величини, він вийшов на берег саме там, де на хисткому помості кілька робітників споруджували оборонний мур, а знизу інші лебідкою піднімали їм у корзинах жорству. Але лебідкою назвати це можна було тільки умовно, бо примітивніший механізм важко собі навіть уявити, — трималася вона не на міцних стовпах, а на тичках, тому весь час гойдалася, і двоє людей, які обслуговували її на землі, не так тягли за мотузку, як намагалися стримати загрозливу хитавицю цього жердя. Бавдоліно відразу подумав собі: "Ну от, цілком очевидно, коли тутешні люди щось роблять, то виходить як не косо, то криво. Хіба хтось бачив, щоб так працювали? Якби я був тут господарем, я б уже давно взяв їх за в'язи і кинув у Танаро".

Але трохи далі він побачив інший гурт людей, які з кепсько обтесаного каміння, кривих балок і колон з капітелями, що виглядали так, немов вистругав їх останній бовдур, намагалися спорудити невеликий портик. Для піднімання будівельних матеріалів вони теж спорудили щось віддалено схоже на підйомний механізм, і Бавдоліно зрозумів, що порівняно з ними будівники муру за вправністю дорівнювали славетним майстрам-комаскам.[95]

Зрештою він перестав порівнювати, коли, пройшовши трохи далі, побачив ще інших робітників, більше схожих на дітей, які ліплять пасочки з болота: не покладаючи, так би мовити, ніг, вони завершували спорудження глинобитної халабуди з безформного каміння; ще три подібні халабуди, вкриті абияк спресованою соломою, уже стояли поруч. Таким чином виникала вуличка з кривобоких халуп, немов робітники змагалися, хто швидше закінчить до свята, геть не зважаючи на будь-які правила будівельного ремесла.

Але, поступово проникаючи в меандри цієї незавершеної будови, іноді він бачив рівно поставлені мури, Грунтовно зведені каркаси фасадів і бастіони, які навіть у напівготовому вигляді справляли враження надійного захисту. З цього всього він зрозумів, що будувати те місто зібрався люд різного походження і вмінь; і хоч багато хто з них вперше брався за таку роботу — то були селяни, які зводили будинки так само, як ціле своє життя будували загони для худоби, — зате інші, мабуть, добре знали це ремесло.

Намагаючись зорієнтуватись у цій розмаїтості будівельних ремесел, Бавдоліно відкривав для себе також розмаїтість говірок — вони свідчили, що оцю купку халуп зводять селяни з Солеро, ота кривобока вежа — діло рук мешканців Монферрато, тоді як розчин вимішують павійці, а дошки пиляють колишні дроворуби з Палеї. Але коли він чув, як хтось віддає накази, або бачив гурт робітників, який працював як годиться, то чулася Генуезька говірка.

"Може, я опинився якраз на будівництві Вавилонської вежі, — замислився Бавдоліно, — а може, в Абдуловій Гібернії, де сімдесят двоє мудреців відтворили Адамову мову, змішавши вкупі всі говірки, як змішують воду й глину, смолу і вар? Але Адамовою мовою тут ще не розмовляють, і попри те, що говорять вони сімдесятьма двома мовами, тепер ці такі різні люди не стріляють одне в одного, як це вони звикли робити, а в любові й злагоді клопочуться навколо спільної справи!"

Він підійшов до одного з гуртів, який уміло перекривав дерев'яними балками будівлю, схожу на монастирську церкву, використовуючи велику лебідку, що приводилася в рух не руками, а конем: хомут не стискав йому шию, хоч такі хомути ще вживалися в деяких селах, він мав лише зручну спинну шлею і тому тягнув лебідку вельми шпарко. Слова, якими перекидалися робітники, звучали по-ґенуезькому, тому Бавдоліно відразу заговорив до них їхнім наріччям — хоч і не так досконало, щоб видавати себе за одного з них.

— Що ви оце тут будуєте? — спитав він, просто щоб почати розмову. І один з них, криво глипнувши на нього, сказав, що вони оце тут роблять механізм, щоб з його допомогою чухати собі гральник. Решта гурту розреготалася, і ясно було, що регочуть вони з нього, тому Бавдоліно (якому вже й так допікало те, що він мусить удавати беззбройного крамаря на мулиці, хоч у його мішку, ретельно загорнутий в рулон тканини, лежав меч придворного) відповів йому говіркою Фраскети, яка через стільки літ спонтанно вернулася йому на вуста: мовляв, йому для цього ніякі механізми не потрібні, бо гральник, який порядні люди називають прутнем, чухають йому їхні матері-шльондри. Ґенуезці не зрозуміли до пуття значення його слів, але добре відчули, що він хотів сказати.