Бавдоліно - Сторінка 27

Вони покинули роботу, підбираючи хто камінь, а хто кайло, і півколом оточили мулицю. На щастя, у ту мить надійшли якісь люди, і один з них, який мав вигляд лицаря, якоюсь мішаною мовою, трохи латиною, трохи провансальською, а трохи ще якоюсь, сказав ґенуезцям, що прочанин цей говорить місцевою говіркою, а отже вони не повинні ставитися до нього так, ніби він не має права тут ходити. Ґенуезці виправдовувались тим, що він буцімто розпитував їх, мов якийсь вивідач, а лицар сказав, що коли імператор посилає сюди вивідачів, то воно й на краще, бо пора йому вже дізнатися, що тут наперекір йому спорудили місто. І спитав у Бавдоліна:

— Я ніколи тебе не бачив, але, схоже, ти тутешній, хоч і вертаєшся здалеку. Хочеш пристати до нас?

— Мосьпане, — ґречно відповів Бавдоліно, — народився я у Фраскеті, але виїхав звідси багато років тому й нічого не знаю про те, що тут робиться. Звати мене Бавдоліно, я син Ґальявда Авларі…

Він ще не договорив, як з гурту прибулих вискочив якийсь старий із сивою чуприною та бородою, який підняв палицю і загорлав:

— Ти безсердечний, паскудний брехун, хай грім поб'є твою голову, як смієш ти вимовляти ім'я бідолашного мого сина Бавдоліна, рідного мого сина, бо я і є Ґальявдо, і до того ж ще й Авларі, а виїхав він з дому багато років тому з якимось алеманським синьйором, що виглядав на великого пана, а насправді, певно, водив мавпи по ярмарках, бо про свого бідолашного хлопця я ніколи більше нічого не чув, а минуло вже стільки часу, що він, певно, уже не живе, і ось уже тридцять років, як ми з моєю праведною жінкою гриземося цим, бо то найбільша мука нашого життя, вже й так нужденного. Втратити сина — то найбільша тортура, і хто не зазнав цього, не знає, як воно!

На що Бавдоліно вигукнув:

— Батьку мій, це справді ти! — У нього немов надламався голос і сльози затуманили погляд, але сльози ці не могли приховати велику радість в його очах. І він додав: — Але мука та не могла тривати тридцять років, бо пішов я з дому тринадцять років тому, і ти мав би тішитися, що я не змарнував їх і вибився в люди.

Старий підійшов до мулиці, добре роздивився Бавдолінове обличчя і сказав:

— О, ти теж — справді ти! Та навіть якби й тридцять років минуло, той твій шельмуватий погляд нікуди не подівся. І знаєш, що я тобі скажу? Може, ти й вибився в люди, та хто то бачив, щоб батька поправляти — як сказав я тридцять літ, значить, так мені здавалося, а за тридцять літ ти міг би й вісточку якусь надіслати. Поганець ти та й годі, ганьба нашої родини, ану злізай-но з тієї худобини, вона, певно, крадена, ото зараз голову тобі розтрощу цією палицею!

І вже схопив було Бавдоліна за чоботи, намагаючись стягнути з мулиці, коли між ними став той, хто, схоже, був тут головним:

— Облиш-но, Ґальявдо, це ж син твій вернувся через тридцять років…

— Через тринадцять, — сказав Бавдоліно.

— Помовч, коли ми розмовляємо, — він вернувся через тридцять років, а в таких випадках треба обнятися й возблагодарити Господа, хай вам грець!

Бавдоліно зліз з мулиці і хотів уже було кинутися в обійми Ґальявда, який розплакався, аж той добродій, який виглядав тут головним, знову став між ними і схопив його за в'язи:

— Але якщо хтось тут має-таки порахунки з тобою, то це я.

— А ти хто такий? — спитав Бавдоліно.

— Я Оберто з Форо, але ти, певно, нічого не пам'ятаєш. Я мав тоді десь десять років, і батько мій зволив піти до твого, щоб подивитися на телят, яких він хотів придбати. Я був одягнений, як належить синові лицаря, і батько мій не хотів, щоб я заходив разом з ними до стайні, боячись, щоб я не замастився. І я став ходити довкола хати, а за хатою зустрів тебе, бридкого й брудного, немов ти тільки-но виліз з купи гною. Ти підійшов, глянув на мене і спитав, чи хочу я побавитися, а я, дурний, погодився, тоді ти штовхнув мене, і я впав у свиняче корито. Побачивши мене в такому вигляді, батько мій відшмагав мене, бо я зіпсував нову одежу.

— Може, так і було, — сказав Бавдоліно, — але ж було то тридцять років тому…

— Насправді тринадцять, але відтоді я згадував це щодня, бо зроду не зазнав такого приниження, як тоді. І коли я виріс, то пообіцяв собі, що знайду сина того Ґальявда і спроваджу його на той світ.

— То ти тепер хочеш убити мене?

— Тепер ні, тепер уже напевно ні, бо всі ми тут гуртом закінчуємо споруджувати місто, щоб воювати з імператором, коли він вернеться в наші краї, тому навіть не думай, що я марнуватиму час на те, щоб тебе вбивати. Тридцять років…

— Тринадцять.

— Тринадцять років живив я лють цю у своєму серці, а тут ти ба — якраз в цю хвилину мені попустило.

— Кажуть, іноді так буває…

— А тепер не пробуй тут мені викручуватися. Іди, обійми свого батька. І якщо попросиш у мене пробачення за той випадок, ми підемо тут неподалік, де святкують завершення будівництва, а в таких випадках відкорковують бочку доброго вина, тому, як казали наші предки, гуляй, душа!

І так Бавдоліно опинився у винарні. Ще не скінчили будувати місто, як там уже відчинилася перша корчма з чудовим присінком, порослим виноградом, але в ті дні ліпше було сидіти всередині, у залі, заставленій бочками й довгими дерев'яними столами, де стояли добрячі кухлі й миски, повні ковбасок з ослятини. Спочатку ці ковбаски (пояснював Бавдоліно нажаханому Никиті) виглядають як невідь-чим випхані мішечки, але тоді розсікаєш їх ножем, кидаєш підрум'янитися на олію з часником, і вони стають такі, що аж пальчики оближеш. Тому всі присутні були хмільні та веселі й смерділи часником. Оберто з Форо оголосив про повернення сина Ґальявда Авлаврі, й одразу один за одним бесідники стали плескати Бавдолина по плечах, який спершу очі витріщав од здивування, а тоді одного за одним став упізнавати своїх друзів, і не було цьому кінця:

— О Господи, та ти ж Скакабароцці, а ти — Куттіка з Кварньєнто, а ти хто? Ні, помоввч, я здогадаюся — ти ж Скварчафікі! А ти Ґіні чи Порчеллі?

— Ні, онде Порчеллі, то з ним ви весь час кидалися камінням! А я як був Гіно Ґіні, то так ним, правду кажучи, і лишився. Ми з тобою ходили ковзатися по кризі взимку.

— Господи Ісусе, істинна правда, ти — Ґіні. А то не ти умів продати все, що завгодно, а раз навіть втиснув кізяки своїх кіз тому прочанинові, видаючи їх за прах святого Бавдоліна?

— Звісно, що я. А тепер я купець — це, видно, судилося мені долею. А он він — здогадайся, хто це…

— Та ж це Мерло! Мерло, що я завжди тобі казав?

— Ти казав мені: добре тобі, ти дурний і не береш собі нічого до голови… А тепер дивись — брати мені вже просто нема чим, — і показав праву руку без кисті, — я втратив її десять років тому, при облозі Мілана.

— Отож-бо, я, власне, хотів спитати: наскільки я знаю, люди з Ґамондіо, Берґольйо та Маренго завжди були на боці імператора. Як так сталося, що перше ви були з ним, а тепер будуєте місто, щоб воювати проти нього?

Усі кинулися пояснювати, але єдине, що Бавдоліно добре втямив, було те, що навколо колишнього замку і церкви Святої Марії з Роборето мешканці навколишніх селищ — Ґамондіо, Берґольйо і Маренго — спорудили місто, і люди цілими родинами стали переселятися сюди звідусіль, чи то з Рівальти-Борміди, з Бассіньяни чи з Пйовери, будуючи собі тут оселі. А в травні троє з них — Родольфо Небія, Алерамо з Маренго і Оберто з Форо — повезли в Лоді, на зібрання представників міст, звістку про те, що до їх спілки приєднується нове місто, хоч поки що існувало воно радше в уяві, ніж на берегах Танаро. Але всі працювали, як воли, ціле літо й цілу осінь, і місто було вже майже споруджене, готове перегородити шлях цісареві, коли він за своєю поганою звичкою знову піде на Італію.

Що ви там йому перегородите, питав дещо скептично Бавдоліно, він просто обійде його боком, і квит… Е-е, ні, відповіли йому, ти не знаєш цісаря (аякже!) — місто, яке постає без його згоди, — це пляма, яку треба змити кров'ю, він обов'язково візьме його в облогу (тут вони мали цілковиту рацію, добре знаючи Фрідріхову вдачу), ось чому потрібні міцні мури і вулиці, розташовані в оборонному порядку, і саме тому ми покликали ґенуезців — так, вони мореплавці, але часто їздять у далекі краї будувати нові міста, тому знають, як це робиться.

Та ґенуезці задурно чорта лисого вам зроблять, казав Бавдоліно. Хто ж їм заплатив? Вони ж самі й заплатили — уже дали нам у позику тисячу Генуезьких сольдів і ще тисячу обіцяли на наступний рік. А як це — вулиці розташовані в оборонному порядку? Нехай пояснить тобі Еммануеле Тротті, це він вигадав, тож відповідай, Поліоркете[96] ти наш!

— Поліор — що?

— Не сіпайся, Бойді, хай говорить Тротті.

І Тротті — як і Оберто, він теж мав вигляд miles, тобто лицаря, шляхтича певного рангу — став розповідати:

— Місто повинне опиратися ворогові так, щоб той не перебрався через мури, але коли, на нещастя, мури будуть здолані, місто мусить далі чинити опір і переламати супротивникові хребет. Коли ворог, прорвавшись у місто, бачить перед собою плетиво вуличок, які ведуть у його глибину, ради на те нема: одні побіжать туди, інші — сюди, і через якийсь час усіх захисників переб'ють, як мишей. Коли ж, натомість, під мурами буде широка площа, ворог на якийсь час опиниться на відкритому місці, тоді з-за рогів вулиць і з вікон на нього посиплються стріли й каміння, і він зазнає значних втрат ще до того, як увійде в місто.

(Отож-бо, сумно вставив Никита, слухаючи цю історію, саме це мали б зробити і в Царгороді, а натомість дозволили, щоб під мурами виросло плетиво вуличок… Так, міг би відповісти йому Бавдоліно, але для цього потрібні справжні чоловіки з яйцями, як мої земляки, а не такі боягузи, як та ваша безхребетна імперська гвардія, — але зрештою змовчав, щоб не образити свого співрозмовника, а натомість мовив: цить, не перебивай Тротті і не заважай мені розповідати.)

Отож Тротті провадив далі:

— Якщо ж ворог перетне відкритий простір і заглибиться у вулиці, то вони не повинні бути прямими, мов під лінійку, навіть якщо хочеш наслідувати давніх римлян, які планували свої міста у вигляді решітки. Бо якщо вулиця пряма, ворог завжди знатиме, що його чекає попереду, тому вулиці повинні мати багато закрутів чи пак поворотів. Захисник чаїться за рогом, під землею і на дахах, і завжди знає, що робить ворог, бо з поблизького даху, який утворює кут з попереднім будинком, ворога помічає інший захисник і подає знак тим, хто ворога ще не бачить.