Бавдоліно - Сторінка 41

Відтак я сказав, що хочу побачити трупик. Показали мені його неохоче. То був, був…

Бавдоліно замовк. Він підвів лице догори, немов не хотів, щоб Никита бачив його очі.

— То був монстрик, — сказав він через якийсь час, — схожий на тих почвар, яких ми уявляли собі на землях Пресвітера Йоана. Лице з маленькими очицями, немов дві поперечні щілини, худющі груди з ручками, схожими на щупальці спрута. А від живота до ніг він був вкритий білим пухом, немов вівця. Я не міг довго на нього дивитися і наказав, щоб його поховали, але не знав, чи можна хоча б покликати священика. Я вийшов з міста, цілу ніч блукав Фраскетою і дорікав собі, що досі я марнував життя, уявляючи собі створіння з інших світів, і в уяві моїй вони поставали небаченими дивами, які в розмаїтості своїй свідчать про безмежну могуть Господа, але коли Господь покликав мене зробити те, що роблять усі інші чоловіки, я породив не диво, а жахіття. Син мій був брехнею природи. Правду казав Оттон, хоч він сам не знав, наскільки це правдиво: я був брехуном і жив брехливим життям, і навіть сім'я моє породило олжу. Мертву олжу. І тоді я все зрозумів…

— Тобто, — завагався Никита, — ти вирішив змінити своє життя…

— Ні, мосьпане Никито. Я вирішив, що така, видно, моя доля, і марно мені намагатися стати таким, як інші. Мене було роковано на брехню. Важко пояснити те, що блукало у мене в голові. Я казав собі: ціле життя ти щось вигадував, і хоч вигадки твої не були правдою, але нею ставали. Ти причинився до явлення святого Бавдоліна, створив бібліотеку в абатстві Святого Віктора, возив Волхвів по світі, врятував своє місто, відгодувавши худу корову; якщо в Болоньї с вчені мужі, то це також завдяки тобі, ти запрудив Рим такими mirabilia, про які римляни й не мріяли, а на основі побрехеньок Гуґа з Ґабали створив найпрекрасніше на світі царство; ти кохав примару і вдавав, ніби вона писала листи, яких насправді вона ніколи не писала, але читаючи ці листи, люди пускали розчулену сльозу, і пустила її навіть та, яка ніколи їх не писала, хоч була вона імператрицею. Натомість той єдиний раз, коли ти, разом з жінкою, яка мала найщиріше на світі серце, хотів породити щось правдиве, ти не зміг: ги породив щось, у що ніхто не зміг би повірити, чого ніхто не зміг би бажати. Тож тікай ліпше у свій світ чудернацтв, бо там принаймні ти сам можеш вирішувати про міру "їхньої чудернацькості.

19. Бавдоліно перейменовує своє місто

— О бідолашний Бавдоліно, — казав Никита, поки тривали приготування до від'їзду, — у розквіті років ти втратив дружину і сина. І я теж бідолашний, бо завтра від руки когось із цих варварів можу втратити плоть від плоті своєї й жону мою улюблену. О Царгороде, владарю міст, скиніє Бога Всевишнього, славо і хвало служителів твоїх, утіхо для чужинців, владико міст імперії, пісне над піснями, пишното над пишнотами, небачене видовище речей небачених, що стане з нами, коли ми тебе покинемо, нагі, як тоді, коли ми вийшли з лон матерів наших? Коли ми знов тебе побачимо, та не таким, яким ти є тепер — о падоле сліз, потоптаний полчищами?

— Помовч, мосьпане Никито, — сказав йому Бавдоліно, — і не забувай, що оце ти, може, востаннє смакуєш делікатеси, гідні Апіція. Що то таке — ці м'ясні кульки, які духмяніють пахощами вашого ринку прянощів?

— Це кефтедес, а запах дає цинамон і дещиця м'яти, — відповів Никита, знов утішившись. — І на останній день мені роздобули трохи ганусівки — пий її чимшвидше, поки вона розходиться хмарою у воді.

— Вона дуже добра, не забиває паморок, а дає відчуття, ніби витаєш уві сні, — сказав Бавдоліно. — Якби я міг пити її після смерті Коландрини, то, може, мені б вдалося про все забути, як ти вже забув про знегоди рідного міста і перестаєш боятися того, що може статися завтра. А тоді я заливав собі очі вином з наших сторін, яке різко кидає тебе в сон, але коли прокидаєшся, тобі ще гірше, ніж раніше.

Бавдолінові знадобився рік, щоб вийти з меланхолійного божевілля, яке його охопило, і він геть нічого не пам'ятав, що за той рік сталося, — пам'ятав лиш свої довгі блукання верхи по лісах і полях, а опісля він десь зупинявся і пив, аж поки не западав у довгий і неспокійний сон. У снах він бачив, як знаходить нарешті Зосиму і вириває в нього (разом з бородою) карту, щоб дістатися до царства, в якому всі немовлята були тинсиретами і метаґаллінаріями. В Александрію він більше не повертався, боячись, що батько, мати або Ґваско чи його родина заговорять з ним про Коландрину і про ненародженого сина. Часто він тікав до Фрідріха, який був по-батьківському турботливим та терплячим і намагався розважити його, описуючи чудові й славні діла, які він міг би здійснити для імперії. Аж якось він сказав Бавдолінові, що нарешті вирішив врегулювати питання Александрії, бо гнів його вже минувся, і щоб зробити приємність Бавдолінові, він хоче загоїти цю vulnus,[112] не руйнуючи міста.

Це завдання вселило в Бавдоліна нове життя. Фрідріх тепер готувався підписати остаточний мир з ломбардськими містами, і Бавдоліно подумав собі, що річ тут, фактично, лиш у його впертості. Фрідріх не міг стерпіти існування міста, спорудженого без його дозволу та ще й названого на честь його ворога. Гаразд, якби Фрідріх міг заново заснувати це місто на тому самому місці, але під іншим ім'ям, як він заново заснував Лоді — в іншому місці, але під тим самим ім'ям, — тоді йому б вдалося зберегти обличчя. А чого ж хотіли александрійці? Щоб їхнє місто стояло і щоб вони могли гендлювати собі далі. Назвали вони його на честь Александра III чисто випадково, зрештою він помер, а отже не образиться, якщо вони його перейменують. І ось йому свінула ідея. Одного чудового ранку Фрідріх разом зі своїми лицарями під'їде під мури Александрії, тоді всі мешканці вийдуть з нього, у місто ввійде когорта єпископів, які скасують його освячення, — хоч навряд чи можна сказати, що його колись було освячено, — точніше, його розхрестять і знов охрестять, нарікши Кесарією, себто містом Кесаря. Потім александрійці пройдуть перед імператором, віддаючи йому шану, і повернуться додому, немов у цілком нове, інше місто, засноване імператором, і житимуть там щасливі й задоволені.

Як видно, Бавдоліно видужував від свого розпачу з допомогою ще одного витвору буйної своєї уяви.

Фрідріхові ідея ця досить-таки сподобалася, але в той час йому було складно вернутися в Італію, бо він залагоджував важливі справи зі своїми німецькими васалами. Переговори Бавдоліно взяв на себе. Він барився ввійти в місто, але біля брами назустріч йому вийшли батьки, і всі троє вони розійшлися слізьми полегші. Давні друзі вдавали, ніби Бавдоліно ніколи не одружувався, і ще заки він завів мову про свою місію, затягай його в шинок, як це вони робили раніше, і влаштували йому гарну пиятику. Та наливали йому терпкуватого білого вина з Ґаві, яке не схиляло до сну, а розворушувало уяву. Тоді Бавдоліно виклав їм свій задум. Першим висловився Ґальявдо:

— З ким поведешся, від того наберешся — ти стаєш таким же баляндрасником, як і він. Ага, вже біжимо ламати цю комедію: вийшов-зайшов, сюди-туди, ти туди, а я сюди, ні, дякую, ти перший, ні, перший ти — бракує тільки, щоб хтось заграв на дуду, і всі ми пустимося в танок з нагоди празника святого Бавдоліна…

— Та ні, то добрий помисел, — сказав Бойді, — тільки-от потім ми зватимемось не александрійцями, а кесарійцями, і мені буде соромно — нізащо не зізнаюсь у цьому перед людьми з Асті.

— Не верзи нісенітниць — нас завжди впізнають, — відказав Оберто з Форо, — про мене, нехай собі перехрещують місто скільки завгодно, але на те, щоб пройти перед ним і віддати йому шану, я не згоден: зрештою, то ми всипали йому перцю, а не він нам, то хай не задирає носа.

Куттіка з Кварньєнто сказав, що хай буде їм перехрещення, і кого там обходить, навіть якщо місто буде називатися Кесарівка чи Кесаропіль, він навіть не має нічого проти Чезири, Олівії, Софронії чи Євтропії, а насправді все залежить від того, чи Фрідріх захоче прислати їм свого подесту, а чи задовольниться тим, що надасть законну інвеституру радцям, яких обере саме місто.

— Піди спитай його, що він робитиме, — сказав йому Ґваско.

А Бавдоліно йому:

— Ага, буду я вам шастати за Піренейські Альпи і назад, поки ви не домовитеся. Ні, вибачайте, наділіть повноваженнями двох з вас, хай вони поїдуть зі мною до імператора, і ми знайдемо вихід, який підійде усім. Коли Фрідріх знов побачить двох александрійців, його почне шляк трафляти, і побачите, що він погодиться на будь-що, аби лиш вони щезли йому з очей.

Отож вирушили з Бавдоліном два посланці міста — Ансельм Концані і Теобальд з роду Ґвасків. У Нюрнберзі вони зустрілися з імператором і дійшли з ним до порозуміння. Справу консулів теж було вирішено відразу, бо йшлося тільки про те, щоб дотримати формальностей — нехай александрійці вибирають їх собі, аби лише призначав їх потім імператор. Щодо віддання шани, Бавдоліно відвів Фрідріха убік і сказав йому:

— Отче мій, приїхати ти не зможеш, тому мусиш прислати свого посла. І пошлеш мене. Зрештою, я твій достойник, якого ти у безконечній доброті своїй посвятив у лицарі, отже, я — Ritter,[113] як тут кажуть.

— Так, але ти належиш до служивої шляхти, можеш мати свою вотчину, але не можеш давати землі у вотчину іншим, не маєш права мати васалів, і…

— Та хіба це обходить моїх земляків, яким досить того, що я їжджу верхи і належу до тих, хто наказує? Вони віддадуть шану твоєму представникові, а отже й тобі, але твоїм представником буду я, а я — один із них, тому їм не здаватиметься, що вони віддають шану тобі. Зрештою, якщо хочеш, нехай присягу і всі подібні речі вони складуть твоєму імперському камергерові, який буде разом зі мною, а вони навіть не втямлять, хто з нас двох важливіший. Ти ж повинен розуміти, як мислить цей люд. Коли ми назавжди залагодимо цю справу, хіба не буде добре всім?

І ось у середині березня року 1183-го церемонія ця звершилась. Бавдоліно вбрався у пишні шати, немов він більша цяця, ніж маркіз Монферратський, батьки не могли на нього намилуватися, коли він гарцював на білому коні, поклавши руку на руків'я меча. "Він прибраний, мов панський собака", — вражено сказала мати.