Бембі - Сторінка 18

Життя було чудове.

Неподалік, немов очікуючи його, стояв старий ватажок. І вони поволі, пліч-о-пліч, пішли лісом.

Однієї ночі, сповненої шепогінням осіннього листопаду, над верховіттям пронизливо закричав сич. Потім почекав, чи не злякається його Бембі.

Але той ще здалеку помітив його крізь рідке вже листя і лишився спокійним.

Сич злетів нижче і закричав ще пронизливіше. І знов почекав. Проте Бембі й цього разу не звернув на нього уваги.

Сич більше не міг витерпіти:

— Ви не злякалися? — невдоволено спитав він.

— Чому ж,— лагідно заперечив Бембі.— Трохи злякався.

— От-ог,— ображено пробурмотів сич.— Тільки трохи. Колись ви, бувало, завжди страшенно лякались. На вас просто дивитись було любо. Чому ж ви сьогодні так мало злякались?

Сич постарів і став ще чванькуватішим та вразливішим.

Бембі хотілось відповісти: "Я й раніш ніколи не лякався, а тільки так казав, щоб зробити вам приємність". Але він вирішив краще змовчати. Йому стало шкода доброго старого сича, і він спробував заспокоїти його.

— Може, це тому, що я саме думав про вас,— сказав він.

— Що? — Сич трохи повеселішав.— Що? Ви думали про мене?

— Так,— нерішуче відповів Бембі.— Саме тоді, як ви закричали. А то я, звичайно, злякався б, як завжди.

— Справді? — протуркотів сич.

Бембі ладен був сказати все, що завгодно, аби тільки потішити маленького старого дивака. Хіба від того комусь буде зле?

— Справді,— сказав він.— Я щоразу весь здригаюся, коли зненацька почую ваш голос.

Сич надувся і знову став схожим на м'яку брунатно-сиву пухнасту кулю. Він був щасливий.

— Це дуже приємно, що ви думали про мене... дуже приємно... — ніжно затуркотів сич.— Ми з вами давно не бачилися.

— Дуже давно,— сказав Бембі.

— Ви більш не ходите старими стежками? — поцікавився сич.

— Ні, старими стежками я більш не ходжу,— поволі мовив Бембі.

— Я теж тепер далі вилітаю в світ, ніж колись,— хвастовито кинув сич. Він змовчав, що його прогнав із батьківщини молодий, зухвалий родич.— Не можна ж звікува-Іги віку на одному місці,— додав він і замовк, чекаючи на відповідь.

І Але Бембі вже пішов. Він оволодів мистецтвом старого

ватажка зникати раптово і нечутно.

І — Це просто обурливо! — розсердився сич.

І Він стрепенувся, засунув дзьоб у пір'я на грудях і почав

гУДРУвати сам із собою:

І — Ось і йми віри дружбі шляхетних панів. Навіть коли вони такі люб'язні... Одного чудового дня вони втрачають РУдь-який сором, і тоді опиняєшся в такому безглуздому становищі, як оце я...

Ь Раптом він нагледів мишу і каменем полетів донизу. За мить вона вже пищала в його кігтях. Зганяючи на віші злість, сич спершу роздер її на шматочки, а вже погім швидко з'їв і полетів геть.

В "Навіщо мені той Бембі?—думав він.— Навіщо мені взагалі вся та панська компанія? Зовсім ні до чого!" НІ він почав кричати — протягло й так пронизливо, що кілька лісових голубів, повз яких пролітав сич, прокину-'лись і, залопотівши крильми, знялися в повітря.

■ Багато днів поспіль у лісі лютувала буря. Вона зірвала І3 дерев останнє листя, і тепер вони стояли зовсім ■голі.

-І

На світанку Бембі йшов до рову, де він спав у ямі разом із старим ватажком.

Хтось покликав його тонесеньким голосочком — раз, удруге, втретє. Бембі зупинився. Згори, з верховіття дерев, блискавкою майнула вниз білочка і миттю опинилась долі перед Бембі.

— То це справді ви! — пропищала вона з благоговійним подивом.— Я відразу впізнала вас, тільки-но побачила, та не могла повірити, що це ви...

— Як ви сюди потрапили? —спитав Бембі. Веселий білчин писочок вмить посмутнів.

— Немає вже нашого дуба,— жалібно сказала вона.— Нашого чудового сгарого дуба... Ви пам'ятаєте? О, це було жахливо... Він звалив його.

Бембі сумно похилив голову. Йому було невимовно шкода чудового старого дерева.

— Це сталося так несподівано,— розповідала білка.— Щоправда, всі ми, хто жив на дубі, втекли, але бачили здаля, як Він перегриз дуба велетенським блискучим зубом. Поранене дерево голосно кричало. Страшно було чути той крик... А потім старе чудове дерево впало. Просто на луг... Ми всі так плакали!

Бембі мовчав.

— Але ж,— зітхнула білка.— Він може все... Він усемогутній.:.

Вона глянула на Бембі великими очима і нашорошила вуха, але Бембі мовчав.

— Ось ми й стали всі безпритульними,— вела далі білочка.— Не знаю, куди розбрелися інші, а я прийшла сюди... Та ще одне таке дерево не скоро знайдеш.

— Старий дуб... — задумливо мовив Бембі.— Я знав його з дитинства.

— Аж не віриться, що це справді ви! — знов почала білка, вже повеселівши.— А всі думали, шо вас давно немає на світі. Щоправда, інколи йшли чутки, що ви живі— Часом розповідали, нібито вас хтось бачив... Однак цьому ніхто не вірив.— Білка допитливо глянула на нього.— Та це й зрозуміло, адже ви не повернулись до своїх—

Було видно, з яким нетерпінням чекала білка на від повідь Бембі.

Проте Бембі мовчав. У ньому самому ворухнулась квол

не

боязка цікавість. Хотілося спитати про Фаліну, про тітку Ену, про Ронно й Каруса, про всіх супутників своєї юності. Але він мовчав.

Білка все сиділа й дивилась на нього.

— Яка у вас корона! — захоплено вигукнула вона.— Просто диво, а не корона! Ніхто в цілому лісі, крім старого ватажка, не має такої!

Колись би ці слова дуже потішили Бембі. А тепер він тільки байдуже мовив:

— Он як? Можливо...

Білка швидко кивнула головою.

— Що я бачу! —раптом здивовано скрикнула вона.— Ви вже починаєте сивіти.

Бембі нічого не відповів і рушив далі в ліс. Білка зрозуміла, що розмову закінчено, і майнула вгору, на гілля.

— Доброго ранку! —гукнула вона навздогін Бембі.— Бувайте здорові! Мені так приємно, що я вас зустріла! Якщо я побачу когось із ваших давніх знайомих, то розповім їм, що ви ще живі. Всі будуть дуже раді!

Від цих слів у Бембі знов защеміло серце. Проте він і тепер нічого не сказав. Ще як Бембі був дитиною, старий ватажок учив його бути самим. Того далекого дня, коли Бембі плакав за матір'ю. Старий тоді підійшов до нього і спитав: "Ти не можеш бути сам?"

Бембі йшов далі.

Сніг знову вкрив землю. Ліс принишк під товстою білою ковдрою. Лише коли-не-коли чулось каркання гав, заклопотане скрекотання сороки, тихе, боязке щебетання синипь. Та ось мороз подужчав, і все замовкло, тільки повітря дзвеніло від холоду.

Одного ранку глибоку тишу роздер собачий гавкіт.

Безугавний, квапливий, він швидко покотився лісом то здавлений, то дзвінкий, заливчастий і сварливий.

У сховку, під стовбуром поваленого бука, Бембі підМв голову і глянув на старого ватажка, що лежав обіч нього.

— Заспокойся, це нас не стосується,— сказав старий-

Однак тепер і він почав сторожко прислухатися до того, що діялось нагорі.

Стовбур старого бука правив їм за стелю, високі куч} гури снігу захищали їх од вігру, а чагарник, мов густа сітка, ховав від пильного ворожого ока.

Гавкіт лунав усе ближче — лютий, засапаний, розпалений. Певно, це був невеличкий собака.

Незабаром крізь гавкіт почулося тихе, болісне бурчання. Бембі стурбовано поворухнувся, проте старий знов заспокоїв його:

— Це нас не стосується.

Вони лишилися лежати в своїй теплій хижці, обережно стежачи за тим, що відбувалось нагорі.

Ось затріщав сушняк, з гілок посипався сніг.

Тепер уже можна було її розгледіти тих, хто біг лісом.

Через замети й кущі, пеньки й корчі стрибав, повз, продирався старий лис.

А слідом за ним мчав собака. Це й справді був невеличкий собака на коротких ніжках.

У лиса була розтрощена передня лапа, а на лопатці вирване хутро. Він тримав поранену лапу перед собою, і на сніг із неї цівкою стікала кров. Лис захекався, в його широко розплющених очах світився жах і напруження. Він не тямив себе від страху, люті, відчаю і знесилення.

Зненацька лис обернувся. Цей маневр так спантеличив собаку, що він аж відступив на кілька кроків.

Лис сів на задні лапи. Бігти далі він не міг. Піднявши вгору поранену лапу, роззявивши пащу, сіпаючи губами, він злісно засичав на собаку.

Проте це не допомогло. Собака не змовкав ані на мить.

— Тут! — лементував він.— Тут! Тут він! Тут! Тут! ВУг!

Собака тепер уже гавкав не на лиса — видно було, що Йн гукав когось іншого, хто був ще далеко звідси.

Бембі, гак само як і старий ватажок, розумів, що собака икав Його.

Знав це й лис. Він сходив кров'ю. На білому снігу черво-іла вогненна латка. Над нею здіймалася пара. Лис знесилювався. Його поранена лапа безсило опустивсь униз, дотик до холодного снігу завдав лисові пекучого олю. Ось він напружився, знов підняв тремтячу лапу І Простяг її перед собакою.

■ — Пожалій мене... — почав просити він.— Пожалій ^ене...

— Ні! Ні! Ні! — люто валував собака.

— Прошу тебе,— тихо, покірно благав лис. — Я далі не можу бігти... Настав мій кінець... Відпусти мене... відпусти... Дай хоч померти спокійно...

— Ні! Ні! Ні! — скаженів собака. Лис став просити ще наполегливіше:

— Адже ми родичі з тобою... Майже брати... Відпусти мене... дай померти серед своїх... ми ж... майже брати... ти і я...

— Ні! Ні! Ні! — стояв на своєму собака.

Тоді лис останнім зусиллям випростався. Його гарненький гостренький писок мляво звис на залляті кров'ю груди, але дивився він у вічі ворогові. Уже зовсім іншим голосом, спокійно, сумно він сказав:

— І тобі не соромно? Зрадник!

— Ні! Ні! Ні! — гукав собака.

— Ти перекинчик! Відступник! — вів далі лис. Його зранене тіло напружилось від ненависті й зневаги.— Шпиг! — сичав він.— Мерзенний шпиг! Ти вистежуєш нас там, де навіть Він ніколи не зміг би знайти... Ти переслідуєш нас там, куди навіть Йому не дістатись.■■ Ти виказуєш нас... своїх родичів... Мене, хоч ми з тобою майже брати... І тобі не соромно огут стояти!

Зненацька з усіх боків залунали голоси.

— Зрадник!— кричали сороки з дерев.

— Шпиг! — вищала сойка.

— Відступник! — свистіла ласка.

— Перекинчик! — сичав тхір.

Вони шипіли, пищали, верещали на всякі голоси, з усіх дерев, з-під усіх кущів. А високо в небі кричали гави:

— Шпиг! Шпиг!

Усі поспішали сюди, щоб з дерев і безпечних сховків сказати й своє слово. Обурення, яке прорвалося в лисові, збудило і в інших давню злість і ненависть до собаки, а кров, що парувала на снігу перед їхніми очима, додавала їм гніву і змушувала забути страх. Собака огледівся навколо.

— Ви! —— гукнув він.— Чого ви хочете? Що ви знаєте? Про що ви торочите? Всі ви належите Йому так само, як і я! Але я...