Бембі - Сторінка 16

Вони не ^огли зрушити з місця, вражені самовпевненістю Гобо 1 охоплені страхом за нього. Гобо спокійно стояв на лузі і поглядом шукав вільху.

він радісно підвів голову — певно, побачив Його. Саме миті вдарив грім.

Гобо ніби підкинуло вгору, він рвучко обернувся і непев-

стрибками кинувся назад у ліс. Коли Гобо досяг чагарника, Бембі, Фаліна й Марена ще

яли непорушно, скуті страхом. Гобо, важко дихаючи.

""ми.

нув їх і. не тямлячи себе, помчав далі. Тоді вони по-

вернулись, наздогнали Гобо і, взявши його в коло, побіглц всі разом у глиб лісу.

Та за хвилину Гобо впав.

Всі миттю зупинилися. Марена біля Гобо, Бембі з Фалі, ною трохи віддалік, готові щомиті кинутись навтіки.

Гобо лежав з розвернутим боком, стікаючи кров'ю. Він кволо підвів голову:

— Марено... — насилу вимовив бідолаха,— Марено... Він не впізнав мене... — І замовк.

У кущах на узліссі щось грізно зашуміло. Марена нахилилася до Гобо:

— Він іде! Він іде, Гобо! Вставай, ти повинен устати! Гобо ще раз спробував підвести голову, але тільки сіпнув

ногами й затих.

З тріском і шелестом розсунулися кущі, і вийшов Він.

Марена побачила Його зовсім близько. Вона тихо від-ступила назад і кинулася в густий чагарник, доганяючи Бембі й Фаліну.

І

Біжачи, вона ще раз обернулась і побачила, як Він нахилився над конаючим і схопив його.

Потім почувся скорбогний передсмертний крик Гобо.

Бембі був сам. Він ішов до річки, що тихо бігла поміж очеретом і старими вербами.

Відколи Бембі вибрав самітнє життя, він дедалі частіше приходив сюди. Тут було мало стежок, і він майже ніколи не зустрічав нікого з своїх. Бембі дуже змінився останнім часом — став суворішим і похмурішим. Він і сам не розу-■ів, що з ним діється, та, власне, й не думав про це. Лише Інколи його полонили якісь плутані думки, і тоді йому здавалося, що життя стало тяжчим і безрадіснішим.

Бембі подобалося стояти на березі й дивитись на спокійний плин води між тихих берегів. Холодний подих хвиль приносив свіжі, гіркуваті запахи, що будили в душі безтурботність і довіру до всього. Бембі стояв і дивився на качок, які плавали купками поміж очеретом. Вони без угаву розмовляли одна з одною, завжди привітно, розумно й поважно. Біля кількох качок плавали зграйки дітей, і вони їх невтомно чогось навчали. Іноді котрась із матерів подавала сигнал тривоги. Каченята миттю кидалися врозтіч — дуже швидко і зовсім нечутно. Бембі траплялося рачити, як малята, що не вміли ще літати, тікали в густий очерет. Посувались вони дуже обережно, не зачіпаючи жодної очеретинки, щоб та не захиталась і не зрадила їх. Бембі дивився, як в очереті то тут, то там повільно снували темні маленькі цятки. Та раптом лунав короткий поклик матері, і каченята вихором мчали назад. За мить увесь табунець уже анов був укупі і обережно плив по чистій •оді. Бембі не міг надивуватися спритності качок. Усе це екидалося на фокус.

Якось після одного з таких сполохів Бембі спитав качку-Матір:

в— А що ж скоїлося? Я уважно стежив, та нічого не помітив.

— А нічого й не скоїлось,— відповіла качка. Іншим разом сигнал тривоги подало одне з каченят. Воно "Рикнуло, миттю повернулось і, швидко пропливши поміж "^Ретом до того місця, де стояв Бембі, вийшло на берег. Вембі запитав його:

— Що сталось? Я нічого не помітив.

— А нічого й не сталося,— відповіло каченя.

Воно навдивовижу вміло обтрусило хвіст, дбайливо склало над ним кінчики крил і знов подалось у воду,

А все ж таки Бембі довіряв качкам. Він розумів, що вони чуткіші за нього, що в них кращий слух і гостріший зір. Коли Бембі стояв біля качок, він відпочивав від свого постійного напруження.

Бембі охоче розмовляв з качками. Вони не верзли всіляких дурниць, як інші його знайомі. Вони розповідали про широкий простір, вітер і далекі поля, на яких ростуть смачні наїдки.

Інколи Бембі бачив, як понад самісіньким берегом, наче барвиста блискавиця, пролітала якась дрібненька істога. Це був водомороз.

— Шр-р-рі! — тихо скрикував він — маленька крилата цяточка. Він виблискував синім і зеленим, мерехтів червоним і то спалахував, то зникав. Захоплений дивним незнайомцем. Бембі гукнув його, щоб поглянути на нього зблизька.

— Шкода,— кинула з густого очерету очеретянка.— Він однаково не відповість.

— — Де ви? — спитав Бембі, пильно вдивляючись в очерет.

— Я тут! — весело засміялась очеретянка вже з іншого краю.— Цей похмурий тип, якого ви щойно гукали, ні з ким не розмовляє. Краще й не пробуйте заговорити з ним — нічого не вийде.

— Він такий гарний! — сказав Бембі.

— Але дуже неприємний! — відповіла очеретянка знов з іншого місця.

— Чому ви так гадаєте? — поцікавився Бембі. Очеретянка відповіла вже з третього кутка:

— Його ніхто й ніщо не цікавить. Хай хоч що трапиться, йому байдуже. Він ніколи не вітається і не відповідає на привітання. Він ніколи не дасть знаку, що наближається небезпека. Він ще ні з ким не перекинувся жодним словом-

— Нещасний... — сказав Бембі.

Веселий, тоненький голосок очеретянки пролунав тег№Р із заростів рогозу:

ЇЇ

ш%3

1 вай?;>

— Він, певно, гадає, що всі заздрять його кільком барвам, і не хоче, щоб його хтось розглядів як слід.

— Але ж і ви не дозволяєте поглянути на себе,— сказав Бембі.

Очеретянка зараз же з'явилася перед ним.

— А на що тут дивитись,— просто сказала вона. Невеличка, але граційна, у скромному, блискучому від

води вбранні, неспокійна, рухлива й весела, очеретянка на якусь хвилю показалась Бембі — і вмить її знов не стало.

— Не розумію, як можна так довго залишатись на одному місці.— І вже з іншої купки очерету додала: — Це нудно і небезпечно!

Ще кілька разів то звідси, то звідти чувся її голос.

— Треба рухатись! — весело вигукувала вона.— Як хочеш вижити й бути ситим — треба рухатися!

Шелест трави змусив Бембі насторожитись. Він озирнувся. На схилі майнуло щось червоне й зникло в очереті. І відразу в ніс ударив гарячий, гострий дух — це до річки підкрадався лис. Бембі хотів гукнути, тупнути ногою, та не встиг. Зашелестів очерет, щось шубовснуло у воду, і за мить жалібно закричала качка. Бембі побачив її біле тіло у лиса в зубах і почув лопотіння крил — то качка била лиса по щоках. Потім запала тиша.

Та ось лис вийшов на берег. У пащі він тримав качку. Голова її безсило звисла, крила ще злегка тріпотіли, проте це аніскільки не турбувало лиса. Він скоса насмішкувато поглянув на Бембі й повільно пішов у гущавину.

Бембі стояв непорушно.

У повітря з лопотінням знялися кілька старих качок і полетіли геть від річки. Очеретянка без угаву посилала сигнали про небезпеку, в чагарнику схвильовано щебетали синиці, в очереті снували каченята і жалібно кликали матір.

Понад берегом пролетів водомороз.

— Скажіть, будь ласка, скажіть! — закричали каченята.— Ви не бачили нашої мами?

— Шр-р-рі! — заскрипів водомороз.— Яке мені діло Д° вашої матері? — І, блиснувши своїм барвистим убранняМ' зник.

tБембі повернувся й пішов від річки. Він поминув лужок, о густо поріс рутою, буковий гайок, ліщинові зарості нарешті досяг великого рову. Тут він довго блукав, сподіваючись зустріти старого ватажка. Відколи загинув Гобо, Вембі й разу не бачив його.

Та ось Бембі здаля помітив старого й кинувся йому іазу стріч.

Якийсь час вони мовчки йшли поряд. Нарешті старий спитав:

| — Ну... часто згадують про нього?

Бембі зрозумів, що гой має на увазі Гобо, й відповів: І — Не знаю... я тепер майже завжди ходжу сам... — І нерішуче додав: — Але я... часто думаю про нього. І — Отже, ти тепер сам? — мовив старий.

-— Так,— сказав Бембі і очікувально глянув на старого, вле гой мовчав.

Вони рушили далі. Раптом старий зупинився:

•— Ти нічого не чуєш?

Бембі прислухався. Ні, він нічого не чув. 1 ■— Ходімо! — гукнув старий ватажок і швидко пішов гперед.

Бембі рушив слідом за ним. Старий знов зупинився:

— Ти й досі нічого не чуєш?

Цього разу Бембі почув якесь дивне шарудіння. Скидаюсь на те, що поблизу хтось то нагинав донизу, то відпускав гілку. При цьому щось глухо билося об землю.

Бембі хотів був уже тікати.

— Ходімо! — наказав старий і кинувся бігги в тому напрямку, звідки долинало шарудіння.

Поспішаючи за ним, Бембі наважився спитати: , ■— А там немає небезпеки?

— Є! —похмуро відповів старий.— Ще й велика! Незабаром вони побачили кущ, гілля на якому гойдалось

То вгору, то вниз, ніби його хтось гнув і трусив. Підійшовши ближче, вони помітили, що саме там крізь чагарник веде с'Гежка.

Під кущем лежав заєць. Він то кидався, то затихав, то Раптом знов починав сіпатись, і від кожного його руху на "Ицині розгойдувалось гілля.

Бембі помітив темну волосину, схожу на вусик у рослини

ни. Туго натягнута волосина вела від гілки вниз, до зайця, і обмогувала його шию.

Мабуть, заєць почув, що хтось іде. Він. як навіжений. підскочив догори, впав на землю, знов підскочив, пориваючись утекти, але відразу ж, безпорадно сіпаючись, покогив-ся у траву.

— Заспокойся! — сказав йому старий ватажок співчутливим, лагідним голосом, що зворушив Бембі до глибини душі.— Заспокойся, це я! Тільки не ворушись! Лежи якнайтихіше!

Заєць послухався. Він завмер на міспі і лише тихо хрипів.

Старий ватажок узяв губами гілку, спритно нагнув донизу, наступив на кінець і одним ударом рогів переломив її надвоє.

Потім нахилився над зайцем:

— Лежи тихо, навіть якщо тобі буде боляче,— сказав він.

Повернувши голову набік, він шільно притис один з відростків корони до потилиці зайця, просунув його за вухом глибоко в хутро і почав намацувати петлю. Заєць сіпнувся.

Старий миттю відпустив його.

— Спокійно! — наказав він.— Ідеться про твоє життя! І знову взявся до роботи. Заєць лежав тихо і тільки хрипів. Поряд, невимовно здивований, мовчки стояв Бембі.

Старий глибоко вдавив рога в заяче хутро і намацав петлю. Він став навколішки і, немов свердлячи, почав обертати голову, просовуючи ріг все глибше під петлю, аж поки та, нарешті, не подалася.

Заєць жадібно хапнув повітря, і відразу ж біль і жах вирвались із його грудей голосним зойком:

— Е... е... е!

Старий знов припинив роботу.

— Ну, мовчи! — лагідно, з докором сказав він.— Мовчи ж!

Його рот упирався в зайцеве плече, ріг стримів між його вухами, і здавалось, що він наскрізь проколов зайця-

— Не будь таким дурним і кинь плакати,— зовсім не суворо бурчав старий ватажок.— Ти що, хочеш лиса сюди приманити? Так? Ото ж то.