Без догмата - Сторінка 59

Вона жодного разу не глянула на мене, а я втішав себе думкою, що коли місячне світло падає на мене, а її обличчя в тіні, може, тоді вона дивиться на мене й думає: "Ніхто в світі не кохає мене так, як він, і немає більше такого нещасного, як він"… Бо це ж таки правда.

Ми обоє мовчали. Говорив весь час тільки Кроміцький; його слова змішувалися з шумом річки, що протікала на дні ущелини, і з огидним скреготанням гальма, що його візник щохвилини підкладав під колеса. Той скрегіт шарпав мої нерви, але тепла, ясна ніч їх заспокоювала. Я вже згадував, що була повня; місяць піднявся з-за гір і плив у небесному просторі, освітлюючи маківки Бокштейнкогля, льодовики Тішлькара й прямовисні схили Гранкогля. Сніги на вершинах гір виблискували ясно-зеленим металевим світлом, а тому що нижчі схили зливалися з нічною темрявою в суцільну сіру масу, здавалося, ніби ті снігові ясні вершини висять у повітрі, легкі, неземні. Навкруги панували така краса й тиша, було щось таке заспокійливе в цих поснулих горах, що мимоволі мені спали на думку слова вірша:

У мить таку обидва серця плачуть,

Є що пробачить їм, вони пробачать,

Є що забути їм, вони забудуть…[56]

Анелька, власне, мала простити мені лише те, що я цілував їй ноги; якби вона була статуєю святої і стояла в костьолі, то не могла б ні гніватись, ані ображатись за такий вияв поклоніння. Я вирішив, що коли настане час порозумітись, я так і скажу, — це повинно її переконати.

Я часто думаю, що мене дуже скривджено, тому що Анелька, може, несвідомо, не називаючи речей своїми іменами, вважає моє кохання суто земним поривом пристрасті. Не заперечую, воно сплетене з різних ниток: проте Анелька, мабуть, не розуміє, що в ньому є і незвичайно ідеальні барви, ніби зі справжньої поезії. Часто пристрасть моя дрімає, і я кохаю Анельку тільки душею, так, як ми кохаємо уперше в юності. Іноді той критик, що сидить у мені і все аналізує, перевіряє, а часто й висміює, каже: "Не знав я, що ти кохаєш, як студент ї як романтик!" Авжеж так! Може, це й смішно, але я саме так кохаю, і вірю, що це не надумано, тому й почуття моє всепоглинаюче й водночас сумне, тим більше сумне, чим сильніше воно виявляється і чим однобічнішим здається.

Якраз тепер настала хвилина, коли мої пристрасті задрімали, і я подумки говорив Анельці: "Ти гадаєш, що в мені не звучать ідеальні струни? А я саме в цю хвилину кохаю тебе так, що ти навіть можеш і повинна це кохання прийняти, і шкода, якщо ти його відштовхнеш, — адже ти сама нічого не втратила б, а мене врятувала б. Тоді я сказав би собі: "Оце мій світ, оце межі, в яких мені можна жити", — і в мене було б хоч що-небудь, я старався б переробити себе, перейти в твою віру".

Мені здавалося, що Анелька може й повинна згодитись на таку умову, тоді між нами назавжди запанує спокій. Я обіцяв собі, що все це поясню їй, а коли ми вирішимо, що душею завжди будемо належати одне одному, тоді зможемо навіть роз'їхатись. У мені прокинулась надія, що вона згодиться на таку умову, бо зрозуміє, що без цього наше життя стане для нас обох нестерпним.

Була дев'ята година, коли ми доїхали до Гофгаштейна. В селі панувала тиша; перед готелями не було жодного екіпажа, в будинках темно. Світилися тільки вікна у заїздах, та в Мегера хор із кількох досить приємних чоловічих голосів співав тірольські пісні. Коли ми зупинились, я вийшов з коляски, щоб запропонувати співакам заспівати нам перед готелем, але виявилось, що де були не місцеві селяни, а якісь альпіністи з Відня, їм незручно було пропонувати плату. Я купив два букети едельвейсів та інших альпійських квітів. Повернувшись до коляски, один букет подав Анельці, а другий, ніби ненароком, розв'язав, і квіти посипались їй під ноги.

— Нехай тут лежать, — мовив я, побачивши, що вона хоче нагнутись, щоб їх позбирати.

І пішов по третій букет для тітки. Повертаючись до коляски, почув голос Кроміцького:

— Якщо тут, у Гофгаштейні, відкрити добре обладнаний другий курзал, можна було б одержувати сто процентів прибутку.

— А ти все про те ж саме? — спитав я спокійно.

Я запитав навмисне, бо це було все одно, що сказати Анельці: "Дивись, коли я сповнений весь лише тобою, він, сидячи поруч тебе, думає про гроші; порівняй наші почуття до тебе — і порівняй нас самих!"

Я майже певен, що вона мене зрозуміла.

На зворотному шляху я кілька разів намагався завести розмову, але мені не пощастило втягнути в неї Анельку. Коли ми спинились біля воріт нашої вілли, Кроміцький пішов з жінками нагору, а я лишився, щоб розплатитися з візником. Зайшовши в дім, я вже не застав Анельки в їдальні. Тітка сказала, що вона трохи втомилась і пішла спати. Я одразу стривожився, почав дорікати собі за те, що її мучу. Коли кохаєш по-справжньому, не може бути нічого тяжчого, ніж усвідомлення того, що ти завдаєш зло і кривду коханій жінці. Ми пили чай мовчки, бо тітка була сонна, Кроміцький теж наче чимось занепокоєний, а я терзався дедалі все більше. "Мабуть, її дужо вразив мій вчинок. Вона у всьому вбачає щось погане". Я передчував, що завтра Анелька уникатиме мене і вважатиме, що я порушив мир, який ми уклали між собою. Ці думки мене налякали, і я вирішив завтра їхати, а точніше кажучи, втікати до Відня, тому що, по-перше, боявся Анельки, по-друге, хотів побачитися з Хвастовським і, по-третє, подумав, — тільки бог знає, з яким болем, — що краще звільнити Анельку від моєї присутності й дати їй хоч днів зо два відпочити.

15 липня

Цілий ряд подій і випадковостей! Не знаю, з чого почати, бо останні враження найсильніші. Ніколи я ще не мав такого переконливого доказу, що Анелька до мене не байдужа. Мені важко все розповісти послідовно. Я майже повен, що Анелька погодиться на умови, які я їй запропоную. Часом у мене аж голова йде обертом. Але я зроблю над собою зусилля й почну записувати все з самого початку.

Я був у Відні. Повернувся сьогодні ввечері. Привіз деякі новини, про які розповім тітці.

Бачив Хвастовського, розмовляв з ним. Який це славний чоловік!.. Працює, як віл, у клініці, пише праці з гігієни для народу, а його брат, книговидавець, видаватиме їх дешевими брошурками ціною по кілька грошів; крім того, він член різних медичних і не медичних товариств ї ще знаходить час для веселих, може, навіть занадто веселих пригод у районі Кертнерштрасе. Не знаю, коли цей чоловік спить. І при всьому тому він скидається на ярмаркового Геркулеса. Життя в ньому аж вирує!

Я відверто розповів йому, чому я приїхав до Відня.

— Не знаю, чи вам відомо, що я й тітка володіємо досить значним капіталом, — сказав я, — ми не маємо потреби пускати його в обіг, але, якби змогли вкласти його в справу, яка дає значні прибутки, то це було б на користь нашій батьківщині. Я гадаю, що таким чином ми змогли б прислужитися й панові Кроміцькому, — отже, користь була б подвійною. Між нами кажучи, особа його нас не цікавить, але оскільки ми з ним породичались, то охоче допомогли б йому в його фінансових справах, звичайно, якби були певні, що самі при цьому не зазнаємо збитків.

— Ви хотіли б дізнатися, в якому стані його справи?

— Авжеж. Він, звичайно, сповнений райдужних надій, і я не сумніваюся, що він щиро вірить у свій успіх. Ідеться тільки про те, чи він не помиляється. Тому, якщо брат вам писав що-небудь про це і не робив з цього таємниці, то ви розкажіть мені, що саме, крім того, попросіть його, щоб він безпосередньо написав мені якнайточніше про стан справ. Тітка розраховує на його прихильне ставлення до неї і на те, що ваші зв'язки з нею давніші, аніж із Кроміцьким.

— Гаразд, я напишу братові,— сказав лікар. — Він уже щось писав мені про це, але я добре не пам'ятаю, що саме, бо мене це мало цікавило.

Потім він заходився шукати братового листа між іншими паперами на письмовому столі, швидко знайшов його й став читати вголос.

"Мало не подохнув од нудьги. Жінок тут дуже мало, а вродливої і в помині немає…"

Хвастовський засміявся і сказав:

— Ні, це не про те. Йому було б добре у Відні!.. І, перевернувши сторінку, подав мені, я там прочитав кілька рядків, де згадувалося про Кроміцького.

"У Кроміцького з нафтою діло не вигоріло. З Ротшільдами боротися неможливо, а він з ними завівся. Ми видряпались, але з великими збитками. Тепер вклали величезні гроші в поставки й домоглися монополії, з цього можуть бути або мільйонні прибутки, або може бути й велика відповідальність. Усе залежить від наших зусиль. Ми стараємось робити все якомога чесніше, тому сподіваємось на краще. Однак потрібні гроші й гроші, бо нам платять в установлені терміни, а ті, в кого ми беремо товар, вимагають гроші негайно, та ще й часто постачають поганий матеріал. Усе тепер на моїй голові…"

— Гроші ми дамо, — сказав я, закінчивши читати.

Повертаючись до Гаштейна, я багато міркував про це,

і в мені заговорили якісь більш благородні інстинкти. "Що буде, те буде, — думав я, — але замість того, щоб знищувати Кроміцького, чи не простіше й порядніше буде допомогти йому? Адже Анелька оцінить такий вчинок, її зворушить моя безкорисливість, а майбутнє вирішить провидіння".

Та, заглянувши в себе глибше, я побачив, що і в моїх кращих намірах відіграє певну роль егоїзм. Я розраховував, що Кроміцький, одержавши гроші, одразу виїде з Гаштейна, і я позбавлюся страждань, які завдає мені його присутність та близькість з Анелькою. Анелька залишиться сама віч-на-віч з моїм коханням, щиро вдячна мені, незадоволена, а може, навіть обурена Кроміцьким, хоча б за те, що він прийняв мою допомогу. Мені здавалося, що така ситуація відкриває переді мною нові перспективи. Проте перш за все мені хотілося будь-що позбутися Кроміцького.

Я так замислився про мої стосунки з Анелькою, що й не помітив, коли ми прибули в Ленд-Гаштейн. У Ленді я побачив багато поранених і вбитих — сталася аварія поїзда на бічній вітці до Целлу; та тільки-но я знову сів у коляску, враження, яке справили на мене рани і кров, розсіялось, я знову думав про наші стосунки з Анелькою. Я відчував, що їх необхідно якось змінити, щось треба зробити, інакше нам обом буде погано. Але що вдієш? Ясно було одне: вона мучить і вбиває мене, а я — її, бо якщо я прагну всього, а вона не йде ні на які поступки, то це створює між нами такий розлад, таку трагедію, що для неї було б краще кинутись у водоспад, а для мене — зірватися разом з коляскою і кіньми в безодню.