Без догмата - Сторінка 60

Крім того, я дійшов висновку, що навіть жінка, яка не згоджується зрадити свого чоловіка, мусить страждати від страшної внутрішньої боротьби, якщо її покохає інший чоловік. Ось Анелька не зробила мені ніколи найменшої поступки, та все ж я часом цілую їй руки й ноги, все-таки вона змушена вислуховувати мої освідчення й багато що приховувати від матері й чоловіка. При цьому їй доводиться бути обережною, стежити за собою і за мною, бо вона ніколи не знає, до чого я можу ще дійти. Життя в таких умовах стає для нас обох нестерпним. Треба з цим кінчати.

Мені нарешті здалося, що я знайшов вихід. "Нехай Анелька, — думав я, — змириться з моїм коханням, визнає його; нехай вона скаже мені: "Я твоя! Серцем і душею твоя і завжди буду твоєю. Але цим ти повинен обмежитись. Якщо ти згоден, віднині наші душі поєднані навіки".

І, звичайно, я пообіцяю собі погодитись. Я уявляв, як подам їй руку й скажу: "Беру тебе і обіцяю, що більше нічого від тебе не вимагатиму, що наш союз буде тільки духовним, та однак я вважатиму наші взаємні зобов'язання шлюбом, а тебе — своєю дружиною".

Чи така умова була можливою, чи вона поклала б край стражданням? Для мене вона означала суворе обмеження бажань і надій, але створювала мій власний світ, у якому Анелька належала б мені неподільно. Разом з тим така умова узаконювала моє кохання, а для мене це було настільки важливо, що я готовий був віддати життя, аби тільки Анелька визнала моє кохання. Я вбачаю в цьому доказ того, як глибоко я кохаю цю жінку, як усією душею прагну, щоб вона була моєю.

Так! Я вже настільки змінився, настільки переломив себе, що за таку ціну був ладен згодитись на будь-які обмеження.

Отже, я почав зосереджено думати лише про те, чи погодиться зі мною Анелька.

Мені здавалось, що вона повинна погодитись.

Я вже зарані чув, я кажу їй рішучим тоном: "Якщо ти справді кохаєш мене, то скажи сама, хіба не однаково, чи ти скажеш мені про це, чи ні? Що може бути благородніше й святіше, ніж така любов, якої я благаю в тебе? Я й так віддаю тобі життя, бо не можу інакше, — запитай у свого сумління, чи не повинна ти прийняти хоч таку умову? Адже саме так ставилась Беатріче до Данте. Так любити одне одного дозволяється навіть ангелам. Ти будеш мені такою близькою, як тільки одна душа може бути близькою іншій душі, й водночас будеш такою далекою, ніби ти живеш на вершині найвищої з тутешніх гір. Якщо це любов неземна, якщо звичайні люди не здатні на неї, то тим більше ти не повинна її відкидати, бо, згодившись на неї, ти лишишся біла, мов сніг, врятуєш мене, а сама матимеш повний душевний спокій і стільки щастя, скільки його можна мати на цьому світі".

Я щиро вважав себе здатним на таке кохання, майже містичне, яке вірить, що з земної тлінної личинки народиться безсмертний метелик, який, відірвавшись від земного життя, літатиме з планети на планету, аж поки поєднається з душею вселенською. Уперше в мене виникла думка, що ми з Анелькою можемо піти з життя, а наше кохання може нас пережити, залишитись вічним і, власне, стати нашим безсмертям. "Хто знає,— думав я, — чи це не єдина форма безсмертя?" Тому що я дуже виразно відчував, що в моєму коханні є щось вічне, непідвладне змінам. Треба сильно кохати, щоб бути здатним на такі почуття й думки, і треба також бути нещасливим, а може, й бути па межі безумства.

Я на межі безумства, мабуть, ще не стою, але дедалі частіше впадаю в містицизм і ніколи не почуваю себе таким щасливим, як зараз, коли поринаю в таке самозабуття, що втрачаю своє "я" й не можу віднайти його. Я розумію, чому це так. Моє роздвоєння і внутрішня критика завжди руйнували всі основи життя й тим самим псували те відносне щастя, яке можуть дати ці основи. А в сфері, де замість силогізмів виступають почуття і фантазія, я не маю що робити зі своєю критикою, тому відпочиваю, відчуваючи надзвичайне полегшення.

Так я відпочивав, під'їжджаючи до Гаштейна. Я уявляв себе й Анельку поєднаними духовним шлюбом, умиротвореними. Я почував гордість від думки, що все-таки зумів вирватися з зачарованого кола й знайшов шлях до щастя. Був певен, що Анелька з радістю подасть мені свою, таку дорогу мені руку, і ми разом підемо цим шляхом.

Раптом я наче прокинувся зі сну, побачивши, що в мене вся рука закривавлена. Виявилося, що цим екіпажем перевозили поранених людей, які потрапили в залізничну катастрофу. У складки подушок сидіння натекло багато крові, а кучер не помітив її й не витер. Мій містицизм не завів мене так далеко, щоб я вірив у втручання неземних сил, у людське життя, особливо в вигляді якихось знамень, прикмет і провіщень. Та, хоч я й не забобонний, все ж можу добре зрозуміти думки забобонної людини, а отже помітити й визначити, що саме було дивне в певному випадку. Зараз дивним було те, що в тому самому екіпажі, в якому я почав уявляти собі картини нового життя, можливо, нещодавно згасало чиєсь життя, а крім того, що про мир і згоду я думав із закривавленими руками. Такі збіги викликають у кожної нервової людини якщо не погані передчуття, то сумні думки й можуть затьмарити її настрій.

Безперечно, в мене теж зіпсувався б настрій, якби не те, що я вже наближався до Вільдбада. Їдучи поволі вгору, я раптом побачив коляску, що дуже швидко з'їжджала згори. "Знову може статися нещасний випадок, — подумав я, — цією крутою дорогою треба їхати дуже обережно". Але в цю хвилину кучер тієї коляски з усієї сили так загальмував її, що коні пішли майже ступою… Раптом, я, страшенно здивований, побачив у колясці тітку й Анельку, а вони, побачивши мене, закричали:

— Ось він! Ось він! Леоне! Леоне!

Вмить я опинився біля них. Тітка обхопила мене руками за шию і, повторюючи: "Слава тобі, господи!", дихала так важко, наче вона пішки бігла з Вільдбада. Анелька вхопила мене за руку й не випускала її. Зненацька її обличчя стало зляканим, вона вигукнула!

— Ти поранений!

Я збагнув, про що йдеться, й одразу відповів:

— Зовсім ні! Я не попав у катастрофу. Я забруднив руку в колясці, якою перевозили поранених.

— Правда? Правда? — допитувалась тітка.

— Таж правда.

— Який це поїзд потерпів аварію?

— Той, що йшов у Целл.

— О боже, боже! А в телеграмі написано, що віденський! Я мало не вмерла. Боже, яке щастя! Слава богу! Слава богу! — Тітонька почала витирати піт з лоба; Анелька була біла, мов полотно. Випустивши мою руку, вона відвернулась, щоб я не помітив, як у неї тремтять губи, а в очах стоять сльози.

— Ми були самі вдома, — розповідала тітка, — бо Кроміцький пішов з бельгійцями в Нассфельд. А в цей час приходить наш господар і сповіщає про катастрофу на залізниці. Я знала, що ти сьогодні приїздиш; уяви собі, що зі мною робилося! Одразу ж послала господаря найняти коляску; Анелька не захотіла відпустити мене саму… Що тільки ми пережили, але бог милостивий, все скінчилося тільки переляком… Ти бачив поранених?

Я поцілував руки в Анельки і в тітки і став розповідати про те, що бачив у Ленд-Гаштейні. Виявилося, що в телеграмі, яка прийшла в кургауз, було написано: "В Ленд-Гаштейні багато поранених та вбитих". І всі вирішили, що нещасний випадок стався на лінії Відень — Зальцбург. Я розповідав п'яте через десяте, бо в голові в мене була тільки одна радісна думка: Анелька не захотіла чекати вдома, поки повернеться тітка, а поїхала разом з нею мені назустріч. Чи вона вчинила так лише заради тітки? Був певен, що ні. Я бачив її тривогу, її страх, коли вона побачила кров у мене на руках, бачив її проясніле, радісне обличчя, коли виявилося, що я навіть не був свідком нещасного випадку; я помітив, що вона й досі схвильована, що їй хочеться плакати від щастя. Якби я взяв її за руки, вона безсумнівно розплакалась би і, напевно, не забрала б своїх рук. А коли все це стало мені ясно як день, то здалося, що прийшов кінець моєму стражданню, що з цієї хвилини в моєму житті настане злам, почнеться новий етап. Не пробую навіть описати, що я відчував, яка радість розпирала мені груди. Час від часу я поглядав на Анельку, намагаючись зосередити у своєму погляді всю мою безмежну любов, а вона посміхалась до мене. Я помітив, що вона була без рукавичок і без пальта. Мабуть, забула про все від хвилювання й поспіху. Тим часом похолодало, і я накинув їй на плечі своє пальто. Вона трохи опиралась, але тітка звеліла їй не скидати його.

Коли ми повернулись до вілли, пані Целіна зустріла мепе так радісно й сердечно, ніби у випадку моєї смерті Анелька не ставала єдиною спадкоємицею Плошовських. Таких благородних і поштивих жінок удень зі свічкою не знайдеш! А що стосується Кроміцького, то не ручусь, що, повернувшись із Насефельда й дізнавшись про те, що сталося, він не зітхнув крадькома й не подумав, що нічого на світі не змінилося б, якби з нього зникли Плошовські.

Він приїхав стомлений, у поганому настрої. Бельгійці, що з ними він познайомився і їздив у Нассфельд, були капіталістами з Антверпена. Кілька разів Кроміцький обізвав їх йолопами за те, що вони задовольняються трьома процентами прибутку зі своїх капіталів. Коли ми вже розходилися спати, він сказав мені, що завтра хоче поговорити зі мною про важливу справу. Раніше це занепокоїло б мене, а тепер я здогадався, що мова йтиме про якісь фінансові справи. Я міг би зараз викликати його на цю розмову, але мені хотілося залишитися самому зі своїм щастям, з моєю Анелькою в душі… Побажавши їй доброї ночі, я потиснув руку як закоханий, а вона відповіла мені теж гарячим потиском. Чи ти вже справді моя?

16 липня

Вранці, ледве я встиг одягнутись, до мене в кімнату зайшла тітка і, привітавшись, почала без ніякого вступу:

— Знаєш, коли тебе тут не було, Кроміцький запропонував мені ввійти з ним у пай.

— Що ж ви йому відповіли?

— Відмовила без вагання. Я сказала йому так: "Любий мій, слава богу, в мене свого вистачає, а Леон після моєї смерті буде одним із найзаможніших людей у Польщі. Навіщо нам встрявати в якісь авантюри й спокушати долю? Якщо ти на своїх поставках заробиш мільйони, зароби їх для себе; а якщо втратиш, то навіщо нам втрачати разом з тобою? Я в цьому не розбираюсь, тому не хочу вплутуватися в справи, про які не маю ніякого уявлення. Чи я мала рацію?

— Цілком.

— От про це я й хотіла поговорити з тобою, рада, що ти вважаєш так само, як і я.