Без догмата - Сторінка 66

Більше того, я майже не говорив про нашу "духовну любов". Мовчав я про це почасти навмисно, щоб заслужити її довір'я і милість. Своїм мовчанням я ніби хотів сказати їй: "Ти не помилишся в мені; скоріше я дозволю собі менше, ніж маю право, аніж порушу нашу умову".

Та все ж трохи образливо, коли твою жертву приймають так охоче й легко, як ти її приносиш. Тоді ти мимоволі кажеш подумки своїй коханій: "Зараз не залишайся у мене в боргу". І я казав так, але марно.

Що з цього виходить? Повне розчарування для мене. Я думав, що коли укладу з Анелькою таку умову, то буду в її межах вільний, як птах, з ранку до вечора повторюватиму слово "кохаю" і з ранку до вечора чутиму його; я сподівався, що заплачу собі за всі муки, за весь час своїх страждань, що я буду королем у тому моєму королівстві; а тим часом досі все складається якось так, що мої перспективи звужуються, а в душі виникають сумніви, і запитуєш себе: чого ж ти домігся?

Я намагаюся не думати про це. Ні! Дещо я все-таки домігся. Домігся того, що бачу її щасливе, сяюче обличчя, її усміх, домігся того, що її ясні очі тепер сміливо зустрічаються з моїм поглядом. Якщо мені поки що тісно й незатишно в цьому новому домі, то це тому, що я ще в ньому не освоївся як слід.

Врешті, я раніше не мав даху над головою, і хоч я ще ясно не бачу, чого саме я досяг, зате добре знаю — втрачати мені було нічого. Про це я ніколи не забуду.

14 серпня

Тітка вже починає говорити, що час повертатись додому. Вона все більше скучає за Плошовом. Я запитав Анельку, чи вона хоче повернутись туди. Вона відповіла, що так, — тепер і я туди поспішаю. Колись я завжди пов'язував з переміною місця якісь дивні й невиразні надії. Тепер уже нічого не сподіваюсь, але з Плошовом пов'язано стільки приємних спогадів, що я буду радий знову його побачити.

16 серпня

Дні минають одноманітно. Я роздумую і відпочиваю. Роздуми мої бувають часто сумними, іноді гіркими, проте моя душа була вже така стомлена, що я втішаюся відпочинком. Завдяки йому я відчуваю, наскільки мені все-таки краще, ніж було раніше. Тепер я багато часу проводжу разом з Анелькою; ми читаємо і розмовляємо про те, що прочитали. Все, про що я говорю, пов'язане з нашим коханням, розкриває його і тільки його стосується; але дивно, я помічаю, що ніколи не говорю про нього прямо, наче мені передався жіночий страх називати речі по імені. Сам не знаю, чому це, але так воно є. Це мене засмучує, інколи навіть дуже засмучує і водночас радує, бо я бачу, що Анелька цим задоволена, навіть більше, відчуваю, що вона за це мене любить. Бажаючи створити між нами якнайбільшу духовну близькість, я почав розповідати їй про себе; думав, що тепер я не повинен нічого від неї приховувати. Я не говорив їй лише про такі речі, які могли образити цнотливість її почуттів і чистоту думок, зате намагався втаємничити її в мою душевну драму, породжену скепсисом і відсутністю будь-якої життєвої опори. Я відверто сказав, що в мене нічого немає на світі, крім її душі. Розповів, що діялося зі мною, коли вопа вийшла заміж, які зміни й потрясіння сталися в моїх мозку і серці після мого повернення до Плошова; говорив я про це тим більш охоче, що всі мої звіряння й признання означали: "Я тебе кохав і завжди кохатиму понад усе". Її обманула та форма моїх признань, вона слухала так, ніби мова йшла не про неї,— схвильовано, співчутливо, а може, і з мимовільною втіхою. Я бачив, як її очі не раз наповнювалися сльозами, як здіймались її груди, як уся її душа тяглась до мене, ніби вона хотіла сказати: "Прийди, бо тобі належить трохи щастя!" Бачачи це, я промовляв до неї очима: "Я сам більше нічого не домагатимусь, у всьому покладаюсь тільки на твою ласку".

Я звірявся їй у всьому ще й для того, щоб така відвертість між нами ввійшла у звичку, хотів переконати Анельку, що в наших взаєминах саме так і повинно бути. Хотів змусити її відплачувати мені тим же, розповідати, що вона весь цей час думала, що відчувала. Однак цього мені не вдавалося зробити. Я пробував розпитувати, але вона так неохоче відповідала, так їй було це важко, що я перестав її питати. Якби вона захотіла бути зі мною цілком відвертою, то повинна була б говорити про те, що вона відчуває до мене і як ставиться до свого чоловіка. Саме про це мені й хотілося дізнатись, але цього їй не дозволяли, по-перше, її сором'язливість, а по-друге, лояльність у ставленні до Кроміцького.

Я все це добре розумію, проте не можу позбутися неприємного почуття; тому що мій песимізм підказує мені: "Лише ти зазнаєш збитків; ти віддаєш Анельці все, а натомість не одержуєш майже нічого; гадаєш, що її душа належить тобі, а тим часом навіть ця душа для тебе закрита, то що ж ти, власне кажучи, маєш?"

Я визнаю, що все це так, і розраховую вже тільки на майбутнє.

17 серпня

Мені часто пригадуються тепер слова Міцкевича: "На жаль, я був врятований тільки наполовину". Та якби навіть у моєму "напівпорятунку" я бачив не стільки негативних сторін, скільки бачу, все одно не був би цілком спокійним. Я міг би лише тоді заспокоїтись, коли б нічого більше не прагнув, тобто коли б розлюбив. Усе частіше в мене бувають напади зневіри, коли я кажу собі, що я лише попав у нове зачароване коло. Щоправда, мені тепер стало легше, я вже не відчуваю колишніх нестерпних страждань. Однак полегшити біль ще не означає позбутися його. Коли спраглий араб у пустелі бере в рот камінчики замість води, то він цим не втамовує спраги, а лише намагається обдурити її. Чи не так само обдурюю я себе? Знову в мені сидить двоє людей: глядач і актор, знову перший починає критикувати другого, а часто й глузує з нього. Плошовський-скептик, той Плошовський, який не вірить твердо в існування душі, а закоханий тільки в жіночу душу, видається мені смішним. Що таке наша умова з Анелькою? Часом я вбачаю в ній тільки штучний плід моєї хворобливої екзальтації. Зараз я вже справді, мов той птах, що тягне одне крило по землі. Я прирік па параліч половину власного "я", живу тільки половинчастим життям і наказую собі кохати половинчастим коханням. Марний наказ! Відділити кохання від бажання володіти ним так само неможливо, як відділити свідомість від буття. Я можу мислити й кохати лише як людина. Навіть релігійні почуття, найідеальніші з усіх, людина виявляє словами, колінопреклонінням, цілуванням священних предметів; а я хотів, щоб любов до жінки була позбавленою будь-якого зв'язку з землею, існувала в житті як явище неземне.

Чим є любов? Бажанпям і прагненням. Що я хотів у неї відібрати? Бажання і прагнення. Це однаково, що прийти до Анельки й сказати: "Тому що я люблю тебе понад усе на світі, я присягаюсь не любити тебе".

В цьому криється якась страшенна помилка. Я був схожий на мандрівника, що заблукав у пустелі, отож і не дивно, що я бачив міраж.

18 серпня

Учора мене мучили й пригнічували різні думки. Я не міг заснути і, щоб не терзати себе, перестав заглиблюватися в песимізм, я почав думати про Анельку, уявляти її собі. Від цього мені завжди стає легше на душі. В своїй збудженій уяві я так ясно побачив Анельку, що мені аж захотілося заговорити до неї. Я пригадав той бал, на якому вперше побачив її дорослою дівчиною. В пам'яті моїй постала така чітка постать Анельки, ніби це було вчора. Пам'ятаю білу сукню, оздоблену фіалками, оголені руки, трошки замаленьке, свіже, мов ранок, личко, якому надавали оригінальності сміливі штрихи брів, незвичайно довгі вії й непомітний пушок на щоках! Здається, я ще й зараз чую її голос: "Не впізнаєш мене, Леоне?" Тоді я записав у щоденнику, що її обличчя здавалось мені музикою, перевтіленою в риси людські. У ній була водночас чарівність дівчини і звабливої жінки. Школи ще жодна жінка не принаджувала мене сильніше, ніж вона; тільки розлука, сімейна катастрофа, а потім така Цірцея, як Лаура, спричинились до того, що я дозволив забрати мою обраницю і вже майже наречену.

Ніхто в світі не відчуває краще за мене, що слова: "І досі чарам я твоїм підвладний", можуть бути не поетичним домислом, а жорстокою дійсністю. Підвладний я чарам її. Не лише закоханий у неї, не лише прагну, щоб вона була моєю, але вона мені безмежно дорога; вона відповідає всім моїм уподобанням, всім уявленням про жіночу красу й приваби, вона притягає мене з такою незбагненною силою, з якою магніт притягає залізо. Інакше й бути не може: адже це та сама Анелька; вона зовсім не змінилась! Те саме поєднання обличчя дівчинки з жіночою принадністю, той самий погляд, ті самі вії, брови, уста, руки, та сама струнка постать. Тільки тепер вона має ще одну принаду— принаду втраченого раю.

Зате яка глибока безодня між нашими колишніми стосунками й теперішніми!

Коли я пригадую ту колишню Анельку, котра, наче порятунку, чекала, щоб я сказав: "Будь моєю", мені аж не віриться, що такі часи насправді були. Я думаю про них з таким почуттям, з яким, напевно, згадує своє минуле розорений магнат, який у найкращі свої роки розтринькував гроші й дивував усіх, а потім змушений був жити подачками та милостинею.

Уночі, коли я думав про Анельку і в думках вдивлявся в неї, мені раптом спало на гадку, що з неї ніколи не малювали портрета, і мені страшенно захотілося мати його. Я вхопився за цю ідею і так зрадів їй, що мені й спати перехотілося. "Тоді ти будеш зі мною, — казав я, — я могтиму прийти, цілувати твої руки, очі, вуста, — ти не відштовхнеш мене". І одразу ж почав обмірковувати, як це влаштувати. Не міг же я прийти до Анельки й сказати їй: "Замов свій портрет, а я заплачу за нього"; але від тітки я завжди домагався всього, що хотів, і зможу намовити її, щоб вона виявила бажання мати Анельчин портрет. У Плошові є ціла галерея фамільних портретів, тітка ними пишається, а мене вони доводять до розпачу, бо деякі з них просто жахливі, однак тітка дуже наполягає па тому, щоб там були портрети всіх близьких родичів. Зваживши на її любов до Анельки, я був певен, що навіть порадую її, підказавши ідею замовити Анельчин портрет. Вистачить п'ятихвилинної розмови, щоб уладнати цю справу; я почав прикидати, кому б саме замовити портрет. Зітхнувши, сказав собі, що мені ніяк не пощастить умовити моїх дам поїхати для цього до Парижа, де я міг би вибирати між точністю і об'єктивністю Бонна, сміливістю і розмахом Шарля Дюрана й ліричністю Шаплена.