Без догмата - Сторінка 68

Мої перемоги маячать десь у тумані майбутнього, наче привиди чи міраж, а в теперішньому житті я, при всіх моїх хитрощах, дипломатії, при моєму знанні життя і людських почуттів був просто переможений цією жінкою, значно простодушнішою за мене, менш досвідченою в життєвій тактиці, менш далекоглядною, не здатною розраховувати кожен свій крок. Я переможений — нічого не скажеш! Бо які наші теперішні стосунки? Це, по суті, стосунки люблячих родичів, отже це те, чого вона хотіла, а я не хотів. Раніше я плив у бурю й зазнавав аварій, але принаймні я сам правив моїм човном. А тепер Анелька править обома, — і я пливу тихіше, рівніше, але відчуваю, що пливу туди, куди зовсім не бажаю пливти. Тепер я розумію, чому, як тільки я згадав про кохання Данте до Беатріче, вона простягла до мене обидві руки. Для того, щоб вести мене. А може, вона все розрахувала краще й глибше, ніж я? Ні! Я не знаю людини, менш здатної до якихось розрахунків, тому не можу цього припустити; однак не можу й позбутися якогось майже містичного почуття, ніби хтось усе розраховує за Анельку. Все, що оточує мене, якесь дивне. Дивне й те, що я дозволяю себе обмежувати, що я сам вигадав таку форму стосунків, які суперечать моїй натурі, моїм поглядам і найпалкішим бажанням. Якби хтось, до моєї зустрічі, з Анелькою, сказав мені, що я до такого додумаюсь, я вважав би його божевільним, із місяць у мене була б тема для висміювання і такого пророка, і самого себе. Я — й платонічне кохання! Ще й тепер від цієї думки хочеться часом сміятись і глузувати.

Але я відчуваю, що до цього мене призвела тяжка необхідність.

23 серпня

Завтра ми їдемо. Небо вияснюється, вітер віє з заходу, а це віщує гарну погоду. Туман позвивався в довгі білясті вали, які поволі відповзають гірськими схилами, ніби велетенські левіафани. Ми з Анелькою ходили на Кайзервег. З самого ранку мене мучило питання: що було б, якби стосунки, що встановились між нами, перестали задовольняти й саму Анельку? Я не маю права переступити межу, боюсь це зробити; а що коли й вона відчуває те саме? Адже вроджені сором'язливість і несміливість є для неї непереборною перешкодою, а якщо вона ще вважає нашу умову такою ж обов'язковою для себе, як і для мене, — тоді ми ніколи не порозуміємось, будемо даремно страждати.

Та, добре поміркувавши над цим, я зрозумів, що мої побоювання безглузді. Невже Анелька, якій навіть ці платонічні стосунки здаються надто вільними і вона свідомо чи несвідомо їх обмежує й навіть у цих рамках не дозволяє мені того, на що я маю право, — невже вона добровільно, перша, згодиться визнати за мною більші права?!

Проте людська душа ще і в пеклі на щось надіється. Незважаючи на очевидну безпідставність моїх домислів, я вирішив про всякий випадок сказати Анельці, що наша умова обов'язкова тільки для мене, — а решта залежить від її бажання.

Мені хотілося сказати їй ще багато іншого: що доля мене кривдить, що моє серце прагне чути з її уст слово "кохаю", і не один раз, а часто, щодня, що тільки завдяки цьому я можу жити й залишатись на висоті. Але вранці Анелька була така весела, невимушена, така ласкава зі мною, що в мене не вистачило сміливості порушити її спокій. Вчора я не розумів, чому ця жінка, така простодушна, бере наді мною гору й перемагав навіть там, де, за всіма людськими законами мав би перемагати я. Сьогодні це вже мені ясніше, — в мене з'явилася дуже сумна гіпотеза: я кохаю її сильніше, ніж вона мене. Один мій знайомий завжди полюбляв казати: "Не зважайте на мене". Не дивно було б, якби я тепер став повторювати цю фразу. Часом мені хочеться висловити те, що, мов жар, палить мені уста, але я розумію, що можу цим сполохати її веселість, усмішку, зіпсувати їй гарний настрій, — і я мовчу. Скільки разів так бувало!

Те, що я її глибше кохаю, ніж вона мене, вже разів зі сто спадало мені на думку, але про наші стосунки вчора я думав одне, сьогодні думаю інше, блукаю, гублюся, сам собі заперечую, все щодня бачу інакше. Інколи мені здається, що вона й мене не дуже кохає і взагалі нездатна когось сильно покохати; а буває, я не тільки думаю, а й відчуваю, що в неї найбільш любляче серце, яке зустрічав у своєму житті. Завжди знаходжу докази того й того. Бо я кажу собі так: якби, приміром, її кохання до мене стало в три, чотири, в десять разів сильнішим, то чи настав би врешті час, коли б це кохання перемогло її опір? Так! Отже, все залежить тільки від сили її почуття? Ні! Якби це почуття було справді слабе чи його зовсім не було б, Анелька не страждала б так, а я ж бачив, що вона майже така нещасна, як і я. На всі докази проти неї в мене лише одна відповідь: я бачив!

Сьогодні в неї вирвались такі слова, які я запам'ятаю, бо в них теж є відповідь на мої сумніви. Вона їх не сказала б, якби мова йшла про нас і наше кохання. Але я говорив загальними фразами, як завжди тепер говорю про це. Я доводив, що любов за своєю природою дійова, що вона є тією силою, яка спрямовує людину й заставляв її діяти. Вислухавши мене, Анелька докинула:

— Або страждати.

Звичайно, й страждати. Цими двома словами вона примусила мене замовкнути, а моє серце сповнила глибокою повагою до неї. В такі хвилини я і щасливий, і нещасний, бо мені знову здається, ніби вона кохає мене так само, як я — її, тільки вся справа в тому, що вона хоче залишитися чистою перед богом, людьми й собою. А я цього храму, не зруйную.

Хоч скільки я намагаюсь зазирнути в її серце, проаналізувати її почуття, нічого певного сказати не можу. Я й далі стою на роздоріжжі. До моїх "не знаю" в питаннях релігійних, філософських і суспільних додалося ще одне, особисте, у стократ для мене важливіше, бо я добре розумію, що через такі "не знаю" можна скрутити собі в'язи.

Я сам кував цей ланцюг, який зв'язав мене з Анелькою, зв'язав так міцно, що, напевне, ніколи й не розірветься. Я кохаю Анельку шалено, але невідомо, може, ще й хворобливо? Якби я був молодшим, здоровішим душею й тілом, не таким звихнутим, більш нормальним, то, мабуть, розірвав би цей ланцюг чи принаймні намагався б звільнитися від нього, упевнившись, що з цього нічого не вийде, що, грубо кажучи, нічого не доб'юсь від Анельки, й вона ніколи не розкриє для мене своїх обіймів. Але зараз я не роблю навіть ніяких зусиль. Я кохаю її, як людина з хворими нервами, почуття якої схожі на манію, або як кохають старі люди, котрі з усіх сил чіпляються за своє кохання, тому що воно стає для них питанням життя. Так чіпляється за гілку людина, яка повисав над безоднею.

Єдине, що розквітло в моєму житті й тому так неприродно буйно розрослося, — це кохання до Анельки. Таке явище цілком зрозуміле, воно повторюватиметься тим частіше, чим більше буде па світі людей, подібних до мене, тобто роз'їдених самоаналізом скептиків і при тому всьому істериків з порожнечею в душі й сильним неврозом у крові. Такий сучасний продукт епохи, яка відходить у минуле, може зовсім не кохати або ототожнювати кохання з розпустою. Але якщо всі його життєві сили зосередяться на якомусь почутті й до цього примішається ще його невроз, то це почуття цілком заволодіє ним і стане таким настирливим, як бувають лише хвороби. Цього, може, ще не зрозуміли психологи, і, безумовно, не розуміють досі романісти, які аналізують душу сучасної людини.

Відень, 25 серпня

Сьогодні ми приїхали до Відня. Дорогою я слухав розмову між пані Целіною й Анелькою і записую її, тому що вона якось дивно схвилювала Анельку. В вагоні, крім пас чотирьох, не було нікого, ми розмовляли про Анельчин портрет, а саме про те, що від білої сукні доведеться відмовитись, бо для того, щоб її пошити, треба надто багато часу. Раптом пані Целіна, яка чудово пам'ятає різні дати й завжди нагадує їх, сказала, звернувшись до Анельки:

— Це ж сьогодні якраз два місяці, як твій чоловік приїхав до Плошова?

— Здається, — відповіла Анелька.

І в цю мить так сильно зашарілась, що, намагаючись приховати це, встала й почала діставати з вагонної сітки дорожню сумку. Коли вона обернулась до нас, рум'янець ще не зовсім зійшов з її обличчя, видно було, ІЦО вона чимось прикро вражена. Тітка й пані Целіна нічого не помітили, тому що в цю хвилину засперечались про те, якого дня приїхав Кроміцький, але я все побачив і зрозумів, адже саме того дня їй довелось терпіти його пестощі й поцілунки. Мене охопила лють від згадки про це й водночас було соромно за цей її рум'янець. У моєму коханні багато великих колючих тернів, але багато й дрібних, огидних. До зауваження пані Целіни я був майже щасливим, уявляв собі, ніби ми подорожуємо з Анелькою, як молодята. І вмить цей гарний настрій зник. Я злився на Анельку, й від цього вмить змінилось моє ставлення до неї. Вона це відчула і в Відні, коли ми на хвилину зосталися вдвох на вокзалі, спитала мене:

— Ти на мене за щось гніваєшся?

— Ні, але я тебе кохаю! — кинув я різко.

Ці слова її засмутили. Може, вона подумала, що мені набридли наші мирні стосунки і я знову став колишнім Леоном. А я ще вдвічі більше злився, збагнувши, що ні моє роздвоєння, ні розум не допомагають мені навіть погамувати в собі якесь неприємне враження. Єдиними ліками бувають нові враження, які витісняють попередні, а моя філософія в цих випадках нічого не варта.

Після приїзду я одразу ж подався до Ангелі, однак прийшов до нього о шостій годині, студія була вже замкнена. Анелька до завтра відпочине, і ми підемо разом з нею. Я вже не хочу, щоб вона позувала в білій сукні. Нехай на портреті я не бачитиму її шиї та плечей, зате вона буде такою, якою є щодня і якою я її найсильніше кохаю.

Увечері нас відвідав лікар Хвастовський. Він, як завжди, здоровий і енергійний.

26 серпня

Вночі я бачив огидний сон. Я почну з нього опис сьогоднішнього дня, бо те, що наснилося, дурниця, але я певен, що здоровий мозок не може породжувати такі сни. Я здавна страждаю безсонням, а вчора, ледь заплющивши очі, ніби поринув у забуття. О котрій годині мені приснилась та нісенітниця, не знаю, мені здається, що десь над ранок, бо коли я прокинувся, вже розвиднилось, а спав я, мабуть, недовго. Мені снилося, що з усіх боків, зі шпарин між матрацом і ліжком вилізало безліч хрущів та жуків. Кожен з них був завбільшки з сірникову коробку.