Без сім'ї - Сторінка 17

Я навчу їх усього того, чого треба. А навесні ми знову вирушимо в путь, мій маленький Ремі, і ніколи вже не розлучатимемося, бо

4 Падроне (італ.) — хазяїн, власник.

доля не цурається тих, хто має мужність із нею боротися. Навесні наші справи налагодяться, ми знову заживемо вільним життям. Ми помандруємо в Німеччину, в Англію. Ти ставатимеш чимдалі більшим і розумнішим. Я навчу тебе багато чого і зроблю людиною. Я це пообіцяв пані Мілліган, і я дотримаю обіцянки. Тому я й почав навчати тебе англійської мови. Знання англійської та італійської — це вже немало для хлопця твого віку. А як ти зміцнів!.. Ні, мій хлопчику, не все ще втрачено.

За обставин, що склалися, це можливо, й справді був найкращий вихід. І коли я думаю про це сьогодні, то доходжу висновку, що Віталіс зробив усе, аби вивести нас із скрути. Але тоді я думав тільки про дві речі — про нашу розлуку і про падроне.

Під час наших мандрувань я не раз стрічав цих падроне і бачив, як вони, навербувавши, де трапиться, хлопчиків, підганяють їх батогом.

Жорстокі, несправедливі, брутальні, завжди п'яні, завжди з лайкою на устах, із піднятою для удару рукою, вони були зовсім не схожі на Віталіса.

І я міг попасти до одного з таких жорстоких людей!

Проте якби навіть мій падроне був і добрий, все одно — це знову новий хазяїн...

Після матінки Барберен моїм хазяїном став Віталіс.

Тепер моїм хазяїном стане хтось інший.

Невже так буде завжди?

Невже я ніколи не матиму когось, кого б міг любити все життя?

Адже я полюбив Віталіса, як рідного батька. Невже я ніколи не матиму батька?

Невже не матиму сім'ї, ні до кого мені буде прихилитися в цьому світі?..

Мені хотілося заперечити Віталісові, але Віталіс вимагав од мене мужності й терпіння. І я вирішив скоритися, щоб не збільшувати його горя.

Ніби відчуваючи, що я хочу сказати, Віталіс наддав ходи і обігнав мене.

Я пішов слідом за ним. Незабаром ми наблизилися до річки і ступили на міст. Такого брудного мосту я ніколи ще не бачив. Бруківка була вкрита чорним, мов сажа, місивом, в якому ми загрузали по кісточки.

За мостом було село з вузенькими вуличками, а за селом знову потяглося поле, на якому де-не-де купчилися жалюгідні халупи.

По дорозі їхали фіакри, карети, прольотки. Я наздогнав Віталіса і пішов праворуч од нього. Капі біг за нами, не відстаючи ні на крок. Невдовзі село скінчилося, і ми опинилися на вулиці, якій, здавалося, не буде кінця. Обабіч стояли будинки — обшарпані, брудні, набагато гірші, ніж ті, які я бачив у Бордо, Тулузі чи Ліоні.

Сніг місцями був згорнутий у купи, а на цих огидних купах чорнів попіл, гнилі овочі та інші покидьки. У повітрі стояв нестерпний сморід. Котилися важкі екіпажі. Поміж екіпажів метушилися люди, не звертаючи на них ніякісінької уваги.

— Де це ми? — спитав я у Віталіса.

— В Парижі, мій хлопчику. Де ж мармурові будинки?! Де городяни, вбрані в шовк?!

Оце такий Париж? Хіба це Париж моїх мрій? І тут я маю перебути зиму? Без Віталіса і Капі?!.

РОЗДІЛ XVI. ПАДРОНЕ З ВУЛИЦІ ЛУРСІН

Забувши про свою скруту, я з цікавістю і подивом роздивлявся на всі боки.

Чим далі ми йшли, тим менше все, що я бачив, відповідало моїм уявленням і мріям про Париж. Від замерзлих стічних ровів огидно тхнуло. Грязюка, перемішана з снігом, ляпала з-під коліс екіпажів на вікна вбогих крамничок, які містилися на перших поверхах будинків.

Безперечно, Парижеві було далеко до Бордо.

Досить довго ми йшли широкою вулицею, не такою жалюгідною, як ті, що їх проминули перед цим, з великими і гарними крамницями. Та потім Віталіс повернув праворуч, і ми знову опинилися в злиденному кварталі. Поміж високими чорними будинками посеред вулиці тік брудний смердючий струмок. Перехожі одчайдушно місили грязюку. В численних кав'ярнях було повно галасливого люду.

На одному з будинків я побачив табличку: "Вулиця Лурсін". Віталіс, який, здавалося, знав, куди йде, обережно проштовхувався між перехожими, які заступали нам дорогу. Я старався не відставати від нього.

— Гляди, не загубися,— раз у раз казав він.

Та ці застереження були зайві. Я й так мало не наступав Віталісові на п'яти, ще й тримався за край його куртки.

Перейшовши величезне подвір'я, ми опинилися в якомусь темному, позеленілому від цвілі дворі-кододя-зі, де, напевно, ніколи не бувало сонця. Такого огидного й жалюгідного двору я ще ніколи не бачив.

— Гарафолі вдома? — спитав Віталіс у якогось чоловіка, що присвічуючи ліхтариком, розвішував на стіні ганчір'я.

— Не знаю, підіть самі і подивіться. Знаєте куди? Нагору сходами, двері прямо.

— Гарафолі — це і є той падроне. Він тут живе,— сказав Віталіс, піднімаючись сходами, такими брудними і слизькими, начебто вони були видовбані в мокрій глині.

Вулиця, будинок, сходи дуже не сподобалися мені. А чи сподобається хазяїн?

Гарафолі жив на четвертому поверсі. Віталіс, не постукавши, штовхнув двері, і ми опинилися в просторій кімнаті, схожій на горище. Попід стінами стояло з дванадцять ліжок. Стіни й стеля були якогось непевного кольору. Мабуть, колись вони були білі, але дим, пил і бруд вкрили їх чорним шаром. Штукатурка місцями полупилась і пообвалювалась. На одній із стін хтось намалював вугіллям голову, а біля неї квіти та птахів.

— Гарафолі! — гукнув Віталіс.— Куди ви поділися? Я нікого не бачу. Це я, Віталіс!

Кімната, освітлена тьмяною лампою, що висіла на стіні, здавалася порожньою. Проте на запитання Віталіса озвався дитячий голос — кволий і жалібний:

— Синьйор Гарафолі вийшов. Він повернеться години через дві.

За мить з'явився той, хто нам відповів. То був хлопчик років десяти. Він підійшов до нас, ледве тягнучи ноги. Мене так уразив його дивний вигляд, що я й досі мовби бачу його перед собою. Тулуба в хлопчика наче не було. Неприродно велика голова сиділа, здавалося, просто на ногах, як ото малюють на карикатурах. Обличчя в хлопчика було сумне і стражденне, очі сповнені покори й безнадії. Він, хоч і був негарний, притягав до себе погляд і збуджував симпатію. Від його великих, вологих і ніжних очей, від виразистих уст віяло якимсь чаром.

— Ти певен, що синьйор Гарафолі повернеться через дві години? — спитав Віталіс.

— Цілком певен, синьйоре. Через дві години ми обідаємо, а обід він роздає сам.

— Якщо він повернеться раніше, скажи йому, що Віталіс прийде сюди через дві години.

— Через дві години? Добре, синьйоре, скажу. Я був зібрався піти, але він мене зупинив.

— Залишайся тут,— мовив він.— Відпочинеш трохи. Я злякався. Віталіс це помітив і мовив заспокійливо:

— Не бійся, я повернуся.

Незважаючи на втому, я волів би піти з Віталісом, але коли він наказував, я завжди слухав його, і я залишився.

Тільки-но на сходах затихли важкі кроки Віталіса, хлопчик обернувся до мене.

— Чи ти не з наших країв? — спитав він по-італійськи. Відтоді, як я опинився в трупі Віталіса, я навчився

італійської мови й розумів майже все, коли хтось нею розмовляв, але не знав її настільки, щоб вільно розмовляти самому.

— Ні,— відповів я по-французьки.

— Ех! — сумно зітхнув хлопчик, утупивши в мене свої великі очі.— Шкода! Я дуже хотів би, щоб ти був із наших країв.

— З яких країв?

— Із Лукки. Тоді, можливо, ти розповів би мені якісь новини.

— Я француз.

— Що ж! Тим краще.

— Французи подобаються тобі більше, ніж італійці?

— Ні, краще не для мене, а для тебе. Бо якби ти був італійцем, тебе, певно, привели б сюди, щоб віддати на службу до синьйора Гарафолі. А тому, хто попаде до синьйора падроне, не позаздриш.

Ці слова, звичайно, не могли збадьорити мене.

— Він злий?

Хлопчик нічого не відповів, але погляд, яким він подивився на мене, був красномовніший за слова. Ніби не бажаючи говорити далі на цю тему, він обернувся до мене спиною і попрямував до великої печі в кутку.

В печі палав яскравий вогонь, а на вогні кипів великий чавунний казан.

Я й собі підійшов до печі, щоб трохи зігрітися, і побачив: це якийсь особливий казан. Покришка, в яку була вмонтована трубка, що крізь неї виходила пара, з одного боку була прилаштована до казана, а з другого — замкнена на замок.

Я вже розумів, що не слід ставити нескромних запитань про Гарафолі, але про казан?..

— Чому казан замкнений на замок?

— Щоб я не одлив собі супу. Варити суп — мій обов'язок, але хазяїн мені не довіряє.

Я не міг стриматись від посмішки.

— Ти смієшся? — сумно сказав хлопчик.— Ти, мабуть, думаєш, що я ненажера. А насправді я ніякий не ненажера — я просто голодний. І від запаху супу мені аж млосно стає.

— Отже, синьйор Гарафолі хоче замордувати тебе голодною смертю?

— Якщо ти переберешся до нас, то побачиш — тут не вмирають з голоду, а тільки страждають. Особливо я, бо це мені така кара.

— Така кара? Вмирати з голоду?

— Авжеж. А втім, я можу тобі про це розповісти. Якщо Гарафолі стане твоїм хазяїном, мій приклад тобі згодиться. Синьйор Гарафолі — мій дядько, і він узяв мене до себе з милосердя. Моя мати — вдова, і, як ти, напевно, здогадуєшся, вона бідна. Коли торік Гарафолі прийшов у наш край, щоб навербувати собі хлопців, він запропонував матері віддати мене. Нелегко було їй відпустити мене. Та сам знаєш — як треба, то треба. А нам було конче треба, бо в матері нас шестеро; я — найстарший. Гарафолі радо взяв би замість мене мого брата Леонардо. Леонардо — гарний, а я, бач, бридкий! Бридким заробляти гроші важко... Бридких здебільшого частують копняками і брутально лають. Мати не схотіла віддати Леонардо. "Маттіа — старший,— сказала вона,— хай Маттіа і їде. Сам бог звелів йому їхати; я не порушу божої волі". От я й поїхав з дядьком Гарафолі. Боляче було мені покидати рідний дім, розлучатися з матір'ю, яка весь час плакала, з маленькою сестричкою Крістіною, яка мене дуже любила — я часто носив її на руках,— з братами, з товаришами і з рідним краєм.

Я добре знав, що таке розлука. Я не забув, як болісно стиснулося в мене серце, коли востаннє побачив білий чепчик матінки Барберен.

Маттіа розповідав далі:

— Коли ми виїжджали з дому, я був один у Гарафолі, але через тиждень нас уже назбиралося дванадцять. Ми вирушили у Францію. Якою довгою та сумною видалась мені й моїм товаришам ця дорога! Нарешті ми добралися до Парижа. Нас залишилося одинадцять, бо одного поклали у Діжоні в лікарню. В Парижі нас поділили: сильніших послали працювати пічниками й сажотрусами, а слабших, які не могли працювати, примусили співати й грати на вулицях.