Без сім'ї - Сторінка 18

Я був не настільки дужий, щоб працювати, і надто бридкий, щоб, граючи на гітарі, мати пристойний заробіток. Отож Гарафолі дав мені двох білих мишок, аби показувати їх у під'їздах та підворіттях, і наказав приносити йому щодня по тридцять су. "Скільки су до цієї суми тобі увечері не вистачатиме,— сказав він,— стільки одержиш ударів палицею". Важко зібрати за день тридцять су, але нелегко й терпіти удари палицею, особливо коли тебе б'є сам Гарафолі. Я робив усе, що міг, аби зібрати ті тридцять су, але мені часто не щастило. Мої товариші майже завжди приносили визначену для них виручку, а мені дуже, дуже рідко вдавалося віддати Гарафолі потрібну суму. Це лютило його ще дужче. "Коли ж ця тварюка Маттіа приноситиме мені гроші?" — казав він. Крім мене, був іще один хлопець, який показував білих мишок. Він мав приносити щовечора сорок су, і він їх приносив. Кілька разів я ходив разом з ним, щоб подивитися на його роботу. І я зрозумів, чому він так легко збирає сорок су, тим часом як я не можу виканючити й тридцяти. Коли якась пані давала нам гроші, вона завжди приказувала: "Ці гроші я даю гарненькому, а не отому бридкому". Тож я перестав ходити з тим хлопцем. Невесело, коли тебе вдома б'ють палицею, але ще сумніше, коли тебе на вулиці привселюдно ганять... Нарешті, переконавшись, що биттям нічого не доб'ється, Гарафолі вдався до іншого методу. "За кожне недодане су я забиратиму по картоплині з твоєї вечері,— сказав він.— Шкура в тебе дублена, але, сподіваюсь, що шлунок — ні. Тобі не доводилося щось робити під загрозою?

— Доводилось.

— А мені це ніколи не вдавалося. Я не міг під страхом заробити більше того, що заробляв досі. Я не міг сказати тим, до кого простягав руку: "Якщо ви не дасте мені су, мені не дадуть вечеряти". Людям, які подають дітям, це байдуже.

— Чому байдуже? Адже вони подають, щоб зробити тобі приємність.

— Який ти ще зелений! Кожен дає, щоб зробити приємність собі. Дитині подають тому, що вона гарненька. Подають, думаючи про дитину, яку втратили або яку хочуть мати. Подають ті, хто тепло одягнений, а ти стоїш під брамою і тремтиш від холоду. О, як добре я все це знаю!.. Сьогодні холодно, чи не так?

— Дуже холодно.

— То піди стань під браму і простягни руку до пана в благенькому пальтечку, який біжить повз тебе,— він тобі нічого не дасть. Але якщо ти простягнеш руку до пана, вдягненого в тепле пальто або в шубу,— він тобі може й срібняка дати...

За місяць-півтора такого життя я став худий, блідий — такий, що люди казали про мене: "Дивіться, цей хлопець ось-ось помре з голоду". В моїх очах відбивалося таке страждання, що жителі нашого кварталу стали жаліти мене й підгодовувати хто шматком хліба, хто тарілкою супу. Я почувався щасливим. Гарафолі ввечері не бив мене, і я був майже ситий. Та якось Гарафолі побачив, що продавщиця фруктів дала мені супу, і зрозумів, чому я не скаржуся на голод. Він заборонив мені виходити на вулицю. Наказав, щоб я повсякчас був у кімнаті — варив суп і порався по господарству. А щоб я не їв супу, він і придумав оцей казан. Щоранку, перш ніж піти з дому, кладе в казан м'ясо та овочі, замикає покришку на замок — і мені лишається тільки наглядати, щоб казан кипів. Я чую запах супу — тільки й того. Самим запахом не наїсися. Від нього тільки дужче ссе під грудьми. Ось чому я такий блідий. Правда, я дуже блідий? Хоч дзеркала тут і нема, я це відчуваю. Я не хотів його засмучувати.

— Ні, не дуже. Не блідіший від будь-кого іншого,— відповів я затинаючись.

— Ти кажеш так, щоб підбадьорити мене. Але я був би дуже радий, якби почув, що я дуже блідий. Це означало б, що я дуже хворий, а я хотів би захворіти по-справжньому.

Я подивився на Маттіа, ошелешений.

— Все це дуже просто,— сказав він усміхаючись.— Коли людина дуже хвора, її або доглядають, або вона помирає. Для мене смерть — це порятунок. Я не голодуватиму, ніхто не битиме мене палицею. До того ж, я чув, що той, хто вмер, живе на небі. А з неба я бачитиму своє село... Бачитиму маму. І попрошу бога, щоб він зробив щасливою мою сестричку Крістіну... Правду кажучи, я не від того, щоб мене й лікували. Тяжко хворих кладуть у лікарню. Я був би щасливий, якби ліг у лікарню.

Я дуже здивувався, почувши, що Маттіа хоче в лікарню. Сам я боявся лікарні й почував до неї відразу.

— Якби ти знав, як добре в лікарні! — провадив Маттіа.— Я вже лежав там. У лікарні Сен-Бужені... Там є один такий лікар, високий блондин. Він завжди носить у кишені цукор, правда, поколений — такий цукор коштує дешевше,— але на смак він не гірший. А се-стри-жалібниці такі лагідні, такі ласкаві! Я люблю, коли зі мною розмовляють лагідно. Від того мені хочеться плакати. А коли я хочу плакати, то почуваюся щасливим. Це погано, чи не так? Але моя мама завжди говорила зі мною лагідно. Так само і сестри... А ще в лікарні дають смачний бульйон. Коли я став підупадати на силах, то подумав: "Я скоро захворію, і: Гарафолі відвезе мене в лікарню". Та де там! Я хворий, але Гарафолі на це не зважає. На щастя, Гарафолі весь час підсипає мені гаряченьких. А б'є він добряче. З тиждень тому так луснув палицею по голові, що набігла здорова гуля. Ось бачиш? Учора він сказав, що це,, мабуть, пухлина. Я не знаю, що таке пухлина, але а його тону збагнув — це щось серйозне. Гуля не перестає боліти. А в голову як шпигає! Куди там тому зубові... Мені часто забиває памороки, я глухну. А уві сні я стогну і кричу. Гадаю, через два-три дні йому таки доведеться покласти мене в лікарню, бо я заважаю йому спати, а він не любить, аби йому заважали. Яке щастя, що він уперіщив мене тією палицею! Приглянься-на краще. Хіба ж я не блідий як стіна?

Маттіа сів навпроти мене і пильно подивився мені а очі. Я не наважився сказати, яке моторошне враження справили на мене його палаючі очі, запалі щоки і знекровлені губи.

— Мені здається, що ти досить хворий для того, щоб. лягти в лікарню.

— Чудово!

І, шаркнувши хворою ногою, Маттіа спробував уклонитися. Потім пошкандибав до столу і заходився йога витирати.

— Годі базікати! — сказав він.— Незабаром повернеться Гарафолі, а ще нічого не готове. Раз ти вважаєш, що цього останнього удару палицею досить, аби потрапити в лікарню, то не варто наражатися на нові удари. Коли мене тепер б'ють, мені болить більше, ніж кілька місяців тому. А люди кажуть, що до всього можна звикнути. От і вір їм...

Маттіа метушився біля столу, розставляв тарілки, розкладав ложки. Я налічив двадцять тарілок. Отже, в Гарафолі живе двадцять хлопців. А ліжок у кімнаті тільки дванадцять. Значить, хлопці сплять по двоє. А що за ліжка! Ковдр на них не було, тільки якісь руді вицвілі попони, куплені, мабуть, десь у стайні.

— Чи скрізь так само, як тут? — спитав я злякано.

— Що значить скрізь?

— Скрізь отак збиткуються з дітей?

— Не знаю, я ніде більш не жив. А ти постарайся попасти в якесь інше місце.

— В яке?

— Байдуже в яке. Скрізь тобі буде краще, ніж тут. Байдуже в яке... Але як добитися того, щоб Віталіс

забрав мене від Гарафолі?

Трохи згодом відчинилися двері, і в кімнату ввійшов хлопчик. Під пахвою в нього була скрипка, а в другій руці він тримав чималий уламок дошки. Такі самі дошки Маттіа підкидав у вогонь. Он звідки в Гарафолі береться паливо...

— Дай мені дошку,— сказав Маттіа хлопчикові. Але той заховав дошку за спину.

— Ба ні!

— Давай. Суп звариться швидше.

— Невже ти думаєш, що я приніс цю дошку для того, щоб ти доварював нею суп? Мені вдалося зібрати тільки тридцять шість су. Бракує чотирьох су. То, може, Гарафолі зглянеться наді мною, коли я віддам йому дошку.

— Ні, вона тебе не врятує. Доведеться розплачуватися. Прийшла й на тебе черга.

Маттіа говорив зі злістю, наче радіючи з того, що товаришеві не минути лупки. Його лагідне обличчя стало жорстоким. Я був прикро цим уражений. Тільки багато пізніше я зрозумів, що той, хто живе серед злих, оз-лоблюється й сам.

Незабаром прийшов ще один хлопчик, а потім десять зразу. Кожен вішав на гвіздок над ліжком свій інструмент: один — скрипку, другий — арфу, третій — флейту, четвертий — піву. Інші садовили в клітки бабаків і морських свинок.

Невдовзі сходи зарипіли під важкими кроками. Я здогадався, що це повертається Гарафолі. За мить ввійшов низенький чоловічок з нервовим обличчям. Одягнений він був у сіре пальто.

Він глянув на мене, і від цього погляду я похолов.

— Що це за хлопець? — спитав він.

Відповів йому Маттіа. Він шанобливо переказав Гарафолі все, що йому доручив Віталіс.

— Он воно що! — мовив Гарафолі.— Віталіс у Парижі. Що йому від мене треба?

— Я не знаю,— відповів Маттіа.

— Тебе не питають, то й мовчи. Я звертаюсь до цього хлопця.

— Падроне незабаром прийде. Він сам пояснить вам, чого хоче,— боязко відказав я.

— Ось хлопчина, який знає ціну слова. Ти не італієць?

— Ні, я француз.

Коли Гарафолі ввійшов, до нього підбігли двоє хлопців. Вони заклякли на місці, чекаючи, поки він скінчить говорити.

Коли Гарафолі замовк, один з хлопців узяв його фетровий капелюх і обережно поклав на ліжко. Другий підставив йому стілець.

Вони зробили це статечно, з повагою, і я зрозумів, як вони боялися Гарафолі. Адже не з ніжних почуттів вони так упадали біля нього...

Тільки-но Гарафолі сів, інший хлопець підніс йому натоптану люльку; ще один підсунув запалений сірник.

— Він смердить сіркою, тварюко! — крикнув Гарафолі й кинув сірника в піч.

Хлопець притьмом запалив ще один сірник і довго тримав його запаленим, перш ніж подати хазяїнові. Але Гарафолі не взяв сірника.

— Не ти, йолопе! — гаркнув він, грубо відштовхуючи хлопця, і, милостиво усміхаючись, звернувся до іншого: — Рікардо, дай сірника, мій друже.

Той кинувся виконувати прохання.

— А тепер, мої янголята,— сказав Гарафолі, коли люлька задиміла,— перевіримо наші рахунки. Маттіа, книгу.

Ту ж мить Маттіа поклав перед ним невеличкий заяложений блокнот.

Гарафолі подав знак хлопцеві, який підніс йому не-обпалений сірник. Той підійшов.

— Вчора ти мені заборгував одне су і пообіцяв, що повернеш сьогодні. Скільки приніс?

Хлопець, почервонівши мов рак, переступав з ноги на ногу, не наважуючись відповісти.

— У мене не вистачає одного су...

— Ах, не вистачає одного су! І ти мені спокійнісінько про це кажеш?

— Я кажу не про вчорашнє су.