Без сім'ї - Сторінка 2

Що в тебе на вечерю?

— Млинці.

— Невже ти хочеш годувати млинцями чоловіка, який пішки пройшов такий світ?

— Більше нічого нема. Ми тебе не чекали.

— Як? Нічого нема на вечерю? Він озирнувся навколо.

— Ось масло.

Тоді звів очі на сволок, де ми звичайно підвішували сало. Але тепер там висіло тільки кілька пучків часнику та в'язок цибулі.

— Ось цибуля,— сказав Барберен, збиваючи одну в'язку костуром.— Чотири-п'ять цибулин, грудка масла — і ми матимемо гарну юшку. Зніми-но свій млинець і підсмаж цибулі.

Зняти із сковороди млинець! Та матінка не заперечувала. Навпаки, вона поквапилась виконати чоловіків наказ. А він тим часом розсівся на ослоні, що стояв у кутку біля печі.

Я боявся зійти з того місця, куди він загнав мене своїм костуром, і, спершись на стіл, тільки дивився на нього.

То був чолов'яга років п'ятдесяти, з грубим обличчям і важким поглядом. Скалічена голова була в нього схилена набік, що надавало йому якогось погрозливого вигляду.

Матінка Барберен знову поставила сковороду на вогонь.

— Невже на оцій крихті масла ти думаєш зготувати нам вечерю?

Взявши тарілку з маслом, Барберен кинув на сковороду всю грудку.

В інший час я, певно, був би приголомшений такою катастрофою, але тепер мені було вже не до млинців. Зовсім інша думка заполонила мій розум: невже цей грубий, суворий чоловік — мій батько?..

"Батько, мій батько..." — повторював я подумки, і мені ставало сумно.

— Чого стовбичиш? Краще тарілки на стіл постав! — заговорив він до мене за якусь хвилину.

Я зразу ж послухався його. Юшка була готова. Матінка Барберен насипала в тарілки. Барберен сів за стіл і почав жадібно їсти, зупиняючись час від часу, щоб подивитися на мене.

Я був такий стурбований, що не міг їсти, і також дивився на нього, але крадькома, опускаючи очі, коли зустрічався з ним поглядом.

— Що, він завжди їсть так мало? — раптом спитав Барберен, показуючи на мене ложкою.

— Та ні, він їсть добре.

— Шкода! Було б ліпше, якби він нічого не їв.

Звичайно, ні я, ні матінка Барберен не мали щонайменшого бажання розмовляти. Вона тільки ходила навколо столу, намагаючись догодити чоловікові.

— То ти не голодний? — спитав він мене.

— Ні.

— Тоді марш спати, і постарайся заснути зразу, а то я розгніваюсь.

Матінка Барберен зробила мені знак скоритися, але я і не думав опиратися.

Наша кухня правила нам водночас і за спальню. Біля печі були кухонні меблі — стіл, скриня для харчів, шафка з посудом, а по кутках стояли наші ліжка: в одному — ліжко матінки Барберен, а в протилежному — моє, завішене червоною ганчіркою.

Я поквапом роздягся й ліг, але заснути, звісно, не міг. З наказу не засинають. До того ж, я був дуже схвильований і нещасливий.

Невже цей чоловік — мій батько? То чого ж він такий суворий зі мною?

Відвернувшись до стіни, я даремно силкувався прогнати ці думки. Сон не приходив.

Через якусь часину я почув, що хтось скрадається до мого ліжка.

Хода була повільна й важка, і я зразу впізнав Барберена. Потім відчув тепле дихання на моєму волоссі.

— Спиш? — спитав приглушений голос.

Я не наважився відповісти, бо жахливі слова: "Я розгніваюсь",— ще лунали у мене в вухах.

— Спить,— заспокоїла чоловіка матінка Барберен.— Не встигне прикласти вухо до подушки, як уже засинає. Така, бач, у нього натура. Можеш говорити — не бійся, що він почує. Як твій позов?

— Я програв. Судді вирішили, що я не повинен був у той час перебувати під риштуванням і що хазяїн не повинен нічого мені платити.

Барберен грюкнув кулаком по столу й почав лаятись якимись незрозумілими мені словами.

— Гроші пішли за вітром, я скалічений, попереду самі злидні, ось воно як! — вигукнув він трохи згодом.— Повертаюсь додому — а тут іще оце хлоп'я... Чому ти не зробила так, як я наказав?

— Тому що я не могла...

— Не могла віддати його в притулок?

— Хіба ж можна віддати дитину, яку вигодувала своїм молоком і яку любиш мов свою рідну?

— Це не твоя дитина!

— Я вже хотіла була зробити так, як ти звелів, але несподівано він захворів.

— Захворів?

— Авжеж, захворів. І якби я віддала тоді його в притулок, він би там помер.

— Ну, а коли видужав?

— Він видужав не зразу. Після цієї хвороби його схопила інша, і він знову довго хворів. І я надумала: могла ж я годувати його досі, то й далі зможу годувати.

— Скільки йому вже років?

— Вісім.

— Ну що ж, у вісім років він піде туди, куди мав податися раніше.

— Жероме, ти цього не зробиш!

— Не зроблю? А хто стане мені за заваді? Невже ти думаєш, що ми вік повинні тримати його в себе?

Вони замовкли, і я зміг перевести дух. Від хвилювання мені перехопило горло, аж я ледве не задихнувся.

Нарешті матінка Барберен заговорила знов:

— Тебе в Парижі як підмінили! Ти не був такий раніше...

— Париж не тільки змінив мене, а й скалічив. Як тепер заробляти на життя? В нас більше немає грошей. Корову продано. Чи можемо ми годувати чужу дитину, коли самі не маємо чого їсти?

— Це моя дитина.

— Така твоя, як і моя. Це не селянський хлопець. Я придивився до нього за вечерею: тендітний, худий, слабкі руки й ноги.

— Але він славний хлопчик, розумний і добрий* Він працюватиме на нас.

— Тим часом ми повинні працювати на нього, а я не можу більше працювати.

— А як з'являться його батьки, що ти скажеш?

— Відішлю їх у притулок. Але годі базікати, набридло! Завтра я відведу його до мера. А зараз піду до Франсуа. За годину вернуся.

Рипнули двері. Він пішов.

Я миттю скочив з ліжка й покликав:

— Мамо, мамо!

Матінка Барберен підбігла до мене.

— Невже ти віддаси мене в притулок?

— Ні, мій маленький Ремі, ні!

Вона ніжно пригорнула мене й поцілувала. Її пестощі підбадьорили мене, і я перестав плакати.

— То ти не спав? — стиха спитала вона.

— Я не винен.

— Я не сварю тебе. Отже, ти чув усе, що говорив Жером? Мабуть, мені слід було давно розповісти тобі правду. Але ж я любила тебе як рідного, і тяжко було мені признатися, що я тобі не мати. Бідний хлопчику, ти сам чув, що ми не знаємо, хто твоя мати і чи жива вона. Тебе знайшли в Парижі, і ось як це трапилося. Одного ранку Жером ішов на роботу і почув на вулиці плач дитини. Було це в лютому, надворі тільки-но почало світати. Він пройшов ще трохи і побачив, що на землі, біля хвіртки саду, лежить дитина. Озирнувшись довкола, він побачив якогось чоловіка, що ховався за деревами, і зрозумів: той хотів упевнитись, чи хто підбере дитину, яку він кинув на вулиці. Жером розгубився: дитинча кричало щосили, так наче розуміло, що йому можуть допомогти. Тим часом надійшли інші робітники і вирішили віднести дитинча в поліцейську дільницю. Там його розвинули. То був гарний хлопчик місяців п'яти-шести, великий, товстенький. Пелюшки, в які він був сповитий, свідчили, що батьки його — люди багаті. Тільки невідомо було, хто вони, бо всі позначки на пелюшках було повирізувано. Комісар поліції пояснив, що дитя спочатку, певне, викрали, а потім покинули на вулиці. Він записав усе, що розповів Жером, а також прикмети дитини і сказав, що відішле її в будинок для безпритульних дітей, коли ніхто не побажає взяти її на виховання. Батьки, мабуть, розшукують дитину; вони щедро винагородять того, хто про неї потурбується. Жером сказав, що хоче взяти хлопчика собі. У мене на той час знайшлась якраз дитина, і я могла годувати обох. Отак я стала твоєю матір'ю.

— О, мамо!

— Через три місяці моя дитина померла, і тоді я ще більше полюбила тебе. Я й забула, що ти мені не рідний. Та Жером того не забув. Батьки твої не знаходились, і згодом він звелів оддати тебе в притулок. Ти чув, чому я не послухала його.

— Ой, тільки не в притулок! — закричав я, чіпляючись за неї.— Прошу тебе, тільки не в притулок!

— Ні, дитино моя, ти не підеш туди. Я це владнаю. Жером не злий. Це горе і страх перед злиднями спонукають його так чинити. Ми працюватимемо, і ти працюватимеш.

— Так, я робитиму все, що ти захочеш. Тільки не віддавай мене в притулок.

— Гаразд, не віддам, але з умовою, що ти негайно заснеш. Скоро повернеться Жером, і не треба, аби він бачив, що ти не спиш.

Міцно поцілувавши, вона обернула мене обличчям до стіни. Я намагався заснути, але був такий приголомшений і схвильований, що довго не міг заспокоїтись.

Отже, матінка Барберен, така добра й лагідна,— не рідна моя мати? Але яка ж тоді моя справжня мати? Ще краща, ще лагідніша? Ні, це неможливо!

Але я добре зрозумів і відчув, що рідний батько не міг бути такий жорстокий, як Барберен; він не дивився б на мене таким лихим поглядом, не відпихав би костуром.

Барберен хоче віддати мене в притулок! Я бачив дітей з притулку: на шиї в кожного з них висіла свинцева бляха з номером, були вони погано вдягнені, брудні, з них насміхалися, били їх.

Я не хотів бути таким, як ті діти, не хотів носити на шиї бляху з номером, не хотів, щоб за мною бігли й кричали:

— Притулок! Притулок!

Від однієї цієї думки мене проймав дрож і починали цокотіти зуби.

На щастя, Барберен повернувся не так швидко, як обіцяв, і я заснув раніше, ніж він прийшов.

РОЗДІЛ III. ТРУПА СИНЬЙОРА ВІТАЛІСА

Пережите горе й страх гнітили мене всю ніч. Прокинувшись, я найперше обмацав ліжко й роздивився довкола себе, щоб упевнитись, чи мене не занесли кудись.

Барберен мовчав, і я почав думати, що матінка умовила його залишити мене вдома.

Та опівдні Барберен звелів надягти кашкет і йти за ним. Я злякався і поглядом благав матінку заступитися. Потай вона дала мені знак, що боятися нема чого. Тоді, не мовивши й слова, я пішов за Барбереном.

Від нашого будиночка до села добра година ходи. Протягом цієї години Барберен не озвався до мене й словом. Він шкутильгав собі попереду і тільки вряди-годи обертався подивитись, чи я йду за ним.

Куди він мене вів?

Хоч матінка й запевнила мене, що все буде гаразд, я відчував: мені загрожує небезпека, і треба якось її уникнути. І я почав відставати, щоб сховатися від Барберена у рові.

Але він, очевидно, розгадав мій намір і взяв мене за руку. Довелось мені йти з ним поряд.

Так ми дійшли до села. Люди оглядалися на нас, бо в мене був вигляд злого собаки, якого ведуть на повідці. Коли ми проходили повз шинок, шинкар, що стояв на порозі, гукнув Барберена й попросив його зайти. Барберен узяв мене за вухо і, пропустивши вперед, зачинив за собою двері.

Мені відлягло від душі: сільського шинку я не боявся.