Без сім'ї - Сторінка 4

Та хіба я міг бавитись? Я сів на камені й задумався. В цю хвилину вирішувалась моя доля. Що воно буде? У мене цокотіли зуби від холоду й страху.

Суперечка між Віталісом і Барбереном тривала довго, бо минула добра година, поки Барберен вийшов на подвір'я. Він був сам.

— Ходімо додому! — гукнув він. "Додому! Отже я зостануся в матінки..."

Але спитати його про це я не наважився, бо мені здалося, що він у дуже поганому настрої. Ми йшли мовчки.

Та коли до нашої садиби лишилося хвилин десять ходи, Барберен, що йшов попереду, зупинився.

— Затям,— сердито зашепотів він, схопивши мене за вухо,— коли скажеш хоч слово про те, що чув сьогодні, ти дорого за це заплатиш. Отож шануйся!

РОЗДІЛ IV. РІДНИЙ ДІМ

— Що сказав мер? — спитала матінка Барберен, коли ми вернулися.

— Ми його не бачили.

— Чому?

— Я зустрівся з друзями й зайшов з ними до шинку, а коли ми вийшли, було вже пізно йти до мера. Та дарма, підемо до нього завтра.

Останні слова Барберена заспокоїли мене. Якщо ми завтра повинні знов іти до мера, значить, Барберен не пристав на пропозицію Віталіса.

І все ж, попри погрози Барберена, я б розказав матінці про мої сумніви, якби хоч на хвилинку залишився з нею наодинці. Але Барберен весь вечір не виходив з кухні, і я так і заснув, не порозмовлявши з матінкою.

Засинаючи, я вирішив, що розповім їй усе завтра. Та коли я прокинувся, матінки Барберен уже не було вдома.

— Де мама?

— Вона пішла в село. Вернеться пополудні.

Не знаю чому, але відсутність матінки дуже стурбувала мене. Напередодні ввечері вона нікуди не збиралася. Я невиразно передчував небезпеку, хоч і не знав, щб мені загрожує. Та ще й Барберен поглядав на мене якось загадково, і це мене ще дужче непокоїло. Щоб уникнути цих його поглядів, я пішов на город.

Цей невеличкий городець давав нам усе необхідне: картоплю, боби, капусту, моркву, ріпу. Там не знайти було вільної місцини. Однак матінка знайшла для мене куточок. Тут я насадив багато різних рослин, трав, мохів, які викопував у тих місцях, де пас корову.

Певна річ, тут не було ні алей, посипаних піском, ні довгих клумб, вирівняних під шнур і засаджених рідкісними квітами. Перехожі не зупинялися, щоб помилуватися ним через підстрижений терновий живопліт. Але я сам працював на цьому городі, порядкував на ньому, як хотів, і коли говорив про нього, то з гордістю називав його "моїм городом".

Минулого літа я зібрав і насадив тут багато усяких квітучих рослин, і вже видно було, що деякі з них незабаром почнуть розвиватися. Жовтіли пуп'янки підс-ніжників, фіалки показували свої синюваті пелюстки, а примула з поморщеним листям от-от мала розцвісти. Як же все цвістиме? Це мене дуже цікавило.

Але був ще такий куточок мого городцю, за яким я споглядав не те що з цікавістю, а навіть з хвилюванням.

В цій частині городцю я посадив земляні груші1; мені сказали, що вони смачніші за картоплю. Потай від матінки я посадив ті бульби на городці. Коли вони проросли, я запевнив її, що то квіти. Одного чудового дня, коли вони дозріють і матінки не буде вдома, я викопаю ті земляні груші й зварю їх. Як це зробити, я до пуття не знав, але така дрібниця не дуже мене бентежила.

Як здивується матінка, як зрадіє! Адже замість картоплі, котра нам давно вже набридла, буде у нас смачна страва, і матінка не сумуватиме так за нашою бідною Рудою. А хто винайшов цю нову страву? Я, Ремі! Отже, і з мене є якась користь у домі.

Як уже я пильнував моїх земляних груш! Кожнісінького дня бігав глянути на куточок, де їх посадив. З нетерпіння мені здавалося, що вони не виростуть ніколи.

Я стояв навколішках, вдивляючись у землю, коли почув сердитий голос Барберена. Він кликав мене. Я поспішив до кухні. Як же я зчудувався, побачивши Віталіса з його собаками! Вмить я зрозумів усе. Віталіс прийшов по мене, а Барберен, щоб матінка не могла за мене заступитися, вирядив її зранку в село.

Добре розуміючи, що мені годі сподіватися милосердя від Барберена, я підбіг до Віталіса.

— Я вас дуже прошу, не забирайте мене! — закричав я і заридав.

— Ну годі, мій хлопчику! Зі мною тобі не буде погано. Я не б'ю і не зобижаю дітей. До того ж, ти матимеш товаришів — мої вихованці дуже потішні. За ким ти жалкуєш?

— За матінкою.

— Так чи так, а тебе тут не буде! — вигукнув Барберен.— Вибирай: або цей чоловік, або притулок.

— Ні, я хочу тільки матінку.

1 Земляна груша — трав'яниста рослина, бульби якої можна їсти.

— Тьху! Кінець кінцем, ти мені набрид! — гримнув Барберен.— Я пожену тебе звідси батогом!

— Хлопцеві тяжко розлучатися з матір'ю,— втрутився Віталіс,— за що ж його бити? Він має добре серце...

— Почнете його жаліти, то він іще дужче зареве.

— Тепер до діла.

Сказавши це, Віталіс виклав на стіл вісім п'ятифран-кових монет, які Барберен одним помахом руки згріб до своєї кишені.

— А де його речі? — спитав Віталіс.

— Ось вони,— показав Барберен на невеличкий вузлик.

Віталіс розв'язав його. Там були дві сорочки й полотняні штани.

— Це не те, про що ми з вами домовились. Тут саме лахміття.

— В нього нема іншого.

— Якби я спитав хлопця, він сказав би, що це неправда. Але я не хочу сперечатись — треба вирушати в дорогу. Ходімо, малий! Як тебе звати?

— Ремі.

— Ходімо, Ремі. Бери вузлик і йди поперед Капі. Кроком руш!

Я благальне подивився на Віталіса, потім на Барберена. Барберен одвернувся, а Віталіс узяв мене за руку. Треба було йти.

Коли я переступив поріг, мені здалося, що я залишив у нашій бідній оселі часточку своєї душі.

Я оглянувся довкола себе. Нікого на дорозі. Нікого в полі...

— Мамо! Матінко! — гукнув я.

Ніхто мені не відповів, і я знову гірко заплакав. Треба було йти з Віталісом, який не відпускав моєї руки.

— Щасливої дороги! — гукнув Барберен і вернувся в дім.

Все скінчено!

— Ну годі, Ремі, ходімо! — лагідно сказав Віталіс.

Я пішов поруч з ним. На щастя, Віталіс ішов помалу, і мені навіть здавалося, що він навмисне сповільнює

ходу.

Дорога, по якій ми йшли, вилася нагору, і на кожному кроці я бачив будиночок матінки Барберен. Я часто бігав цією дорогою і знав: коли ми опинимось на горішньому повороті, я побачу будиночок востаннє. Будиночок, у якому я жив і був щасливий до цього дня, лишиться позаду, а попереду простелеться невідомість...

Я хотів, щоб ми ніколи не вийшли на цю гору, та все ж, ідучи та йдучи, ми добулися до вершини.

— Чи дозволите трохи перепочити? — спитав я Віталіса.

— Звичайно, мій хлопчику.

Він пустив мою руку і водночас багатозначно глянув на Капі, який, очевидно, зрозумів його. Зразу ж Капі, як це роблять пастуші собаки, став позад мене.

Отже, Капі тепер мій вартівник, і коли я зроблю хоч один рух, щоб утекти, він схопить мене за ногу.

Я примостився край дороги. Капі ліг поруч.

Внизу лежала долина, яку ми щойно перетнули. А далі самотою стояв будиночок — будиночок, у якому я виріс. Струмінь жовтавого диму вибивався з комина і підіймався вгору майже так високо, як гора, що на ній я сидів. І мені здалося, що з цим димом до мене долинув запах сухого дубового листя, що я сиджу в кутку біля печі, а вітер з силою вривається в комин і дмухає димом в обличчя.

Хоч до садиби звідси було далеко, я добре бачив усі речі, тільки були вони такі дрібні... На купі гною походжала курка — єдина, що в нас іще лишалася. Біля будиночка росла крива груша, на якій я любив гратися, уявляючи її конем. Далі, поряд із струмком, що звивистою стрічкою біг серед зеленої трави, десь-таки був мій відвідний канал. З великими труднощами викопав я його, щоб закрутилося колесо млина, якого я зробив сам. Колесо те — гай-гай! — ні разу не крутнулося, хоч як я старався. Все було на звичному місці — і моя тачка, і плуг, виструганий з кривої поліняки, і ящик, у якому ростив кролів, коли в нас були кролі, і городець, мій любий городець...

Хто побачить, як зацвітуть бідні мої квіти? Хто догляне мої земляні груші? Звісно, Барберен, лихий, поганий Барберен...

Ще один крок — і все це зникне назавжди.

Раптом далеко на шляху, що вів од села, я запримітив білий чепець. Він щез за деревом, а тоді з'явився знову. На такій відстані я міг розглядіти тільки білий чепець, що, мов світлий весняний метелик, миготів між гілок. Але бувають хвилини, коли серце бачить краще й далі, ніж найзіркіше око. Я впізнав матінку Барберен. То вона, я був цього певен, я це відчував.

— То що? — спитав Віта ліс.— Чи не пора йти далі?

— Зачекайте, дуже вас прошу!

— Виходить, мені сказали неправду, і ноги в тебе кволі. Ти вже стомився. Що ж буде далі?

Але я не відповідав, я все дивився й дивився. Так, то була матінка Барберен: її чепець, її синя спідниця.

Підійшовши до хвіртки, матінка штовхнула її і майже вбігла в двір.

Я скочив на ноги, забувши про Капі.

Матінка Барберен через якусь хвилинку вийшла і, простягаючи руки, почала бігати туди-сюди по двору. "Вона шукала мене.

— Мамо! Мамо! — закричав я, нахилившись уперед. Але мій голос не долітав до неї, він не міг навіть заглушити дзюрчання струмка.

— Що з тобою? — спитав Віталіс.— Ти збожеволів?

Я мовчав, не відриваючи погляду від матінки Барберен. Але вона не знала, що я так близько від неї, і не здогадувалась, що варто їй глянути вгору, і вона побачить мене. Вона перебігла двір, вернулась на дорогу й почала роззиратися на всі боки.

Я закричав іще дужче, але й цього разу даремно.

Тоді Віталіс збагнув, у чім річ, і підійшов до мене. Він зразу помітив білий чепець.

— Бідний малюк!

— Благаю вас, дозвольте мені вернутися!

Та Віталіс узяв мене за руку й примусив зійти на

дорогу.

— Ти перепочив. Ходімо!

Я хотів вирватись, але він тримав мене міцно.

— Капі, Зербіно! — скомандував він.

Собаки оточили мене. Довелося йти за Віталісом.

Трохи згодом я обернувся, але не побачив більше ні долини, ні нашої садиби. Тільки синяві гори здіймалися до самого неба...

РОЗДІЛ V. У ДОРОЗІ

Отже, на вершині, що розділяє басейни рік Луари й Дордоні, Віталіс узяв мене за руку, і ми почали спускатися південним схилом. Коли ми пройшли отак хвилин п'ятнадцять, він пустив мою руку.

— Тепер іди тихенько обіч мене, та не забувай, що коли здумаєш утекти, Капі й Зербіно вмить тебе схоплять. А зуби в них гострі...

Втекти! Я добре розумів, що втекти неможливо.

— Ти сумуєш,— провадив Віталіс,— я це розумію. Можеш поплакати трохи, якщо тобі хочеться.