Без сім'ї - Сторінка 25

Вона похитала головою.

— Ти не хочеш, щоб я йшов у Дрезі?

Ліза показала, що, навпаки, хоче. Тричі простягти руку, вона дала мені зрозуміти, що спершу я повинен відвідати обох братів і сестру.

— Ти хочеш, щоб я спочатку побував у Варсі, в Еснанді і в Сент-Кентені?

Ліза усміхнулася, радіючи, що я її зрозумів.

— Чому?

Руками й вустами, а особливо своїми промовистими очима, Ліза пояснила, чому вона просить мене про це. Перекладаю звичайною мовою її побажання:

— Треба, щоб ти спочатку побував в Етьєнетти, Алексіса і Бенждмена. Після цього ти прийдеш у Дрезі й скажеш мені, як їм ведеться.

Від'їзд був призначений на восьму годину ранку, і тітка Катрін замовила великий фіакр, щоб повезти всіх дітей разом; спочатку в тюрму — попрощатися з батьком, а потім кожного із своїм клунком на вокзал.

О сьомій годині Етьєнетта також повела мене в квітник.

— Скоро ми розлучимося,— сказала вона,— і я хочу залишити тобі на згадку оцю невеличку скриньку. В ній лежать нитки, голки, а також ножиці, які подарував мені хрещений батько. В дорозі все це тобі згодиться — адже мене не буде біля тебе, і нікому буде залатати тобі дірку в штанях чи пришити ґудзика. І ти щоразу, як братимеш голку чи ножиці, будеш згадувати про мене.

Алексіс тим часом тинявся неподалік од нас. Коли Етьєнетта пішла, він підступився до мене.

— В мене є дві монети по сто су,— мовив він,— візьми одну собі, я буду дуже радий.

Алексіс дуже полюбляв гроші, і ми завжди кепкували з нього. Він складав сантим до сантима і був дуже щасливий, якщо йому попадалась новенька монета. Він без кінця лічив їх, перекладав із руки в руку, милувався їхнім блиском і з насолодою слухав, як вони дзвенять.

Алексісова щедрість глибоко мене зворушила. Я хотів був відмовитись, але він дуже наполягав і таки тицьнув мені в руку блискучу монету.

Бенжамен теж зробив мені подарунок. Він дав мені свого складаного ножа, щоправда, зажадавши навзамін одне су, "бо ніж перетинає дружбу".

Час минав швидко. Ще п'ятнадцять хвилин, ще п'ять — і ми розлучимося.

А хіба Ліза не думала про мене?

Коли вже чути було грюкіт фіакра, вона вийшла з кімнати тітки Катрін і жестом покликала мене за собою.

— Лізо! — гукнула тітка Катрін.

Не оглядаючись, Ліза побігла в квітник.

Там вона підійшла до куща бенгальської троянди, відламала від нього гілку, потім, обернувшись до мене, розчахнула галузку, на якій розпукувалися дві квітки, надвоє. Один із пагінців вона простягла мені.

— Лізо, Лізо! — гукала тітка Катрін. Клунки вже лежали у фіакрі.

Я взяв арфу і покликав Капі. Побачивши мене з арфою і в старому одязі, він застрибав із радощів. Він, безперечно, зрозумів, що ми вирушаємо в дорогу і що він зможе тепер бігати на волі, а це йому дуже подобалося.

Настала хвилина прощання. Тітка Катрін квапила нас. Вона звеліла Етьєнетті, Алексісові, Бенжаменові залізти в фіакр, а мені сказала, щоб я посадив Лізу їй на коліна. Я стояв біля фіакра, заклякнувши й занімівши. Тітка Катрін відштовхнула мене й зачинила дверцята.

— Рушаймо! — гукнула вона. Фіакр рушив.

Крізь сльози я бачив, як Ліза висунула голівку у вікно і посилала мені рукою повітряні поцілунки. Потім фіакр завернув за ріг, і я не бачив більше нічого, крім стовпа куряви.

Спершись на арфу, я безтямно дивився, як осідає курява. Капі лежав біля моїх ніг.

Сусід замкнув будинок і сховав ключі, які він мав передати новому хазяїнові.

— Хочеш тут залишитися? — спитав він.

— Ні, я піду.

— Куди?

— Світ за очі.

Очевидно, йому стало мене жаль, бо він сказав, про-стягши руку:

— Якщо хочеш залишитися, я візьму тебе до себе, але нічого не платитиму. Адже ти ще малий. Який із тебе робітник! А згодом видно буде...

Я подякував йому.

— Ну, роби як сам схочеш. Я гадав, що для тебе так буде краще. Щасливої дороги.

І він пішов собі.

Фіакр поїхав, будинок замкнено. Я закинув ремінь арфи за плече. Капі стрепенувся і скочив на ноги, пильно вдивляючись в моє обличчя.

— Ходімо, Капі!

Він голосно загавкав і застрибав коло мене.

Сонце стояло високо над обрієм, посилаючи на землю тепле проміння, небо було чисте й безхмарне. Нічого не нагадувало ту морозяну ніч, коли я впав знесилений під цим будинком.

Два роки були для мене тільки перепочинком. Мені знову треба було вирушати в дорогу.

Проте за ці два роки я зміцнів, набрався сил.

Та ще більшої снаги додавало мені відчуття того, що я не самотній на світі і що буду завжди робити добро тим, хто любить мене і кого люблю я.

Переді мною відкривалося нове життя.

Вперед!

Частина друга

РОЗДІЛ І. ВПЕРЕД!

Вперед!

Переді мною був відкритий весь світ. Я міг піти на північ, на південь, на захід, на схід — куди схочу.

Хоч я ще був дитиною, але разом з тим — сам собі господар.

Є чимало дітей, які кажуть про себе: "О, якби я міг робити все, що мені заманеться!" Вони нетерпляче чекають того благословенного дня, коли здобудуть жадану волю і... чинитимуть дурниці.

А я казав собі: "О, якби в мене був хтось, хто порадив би мені, що робити..."

Між цими дітьми і мною — прірва.

Якщо вони роблять дурниці, то за ними завжди стоїть хтось такий, хто простягне їм руку, коли вони спіткнуться, чи підніме їх, коли вони вже впадуть на землю. В мене ж не було нікого. Якщо я падатиму, то вже напевне зарию носом, а впавши, муситиму сам збирати свої кістки, коли не потрощу їх зовсім.

Незважаючи на свій юний вік, я вже досить наковтався лиха, щоб бути обачнішим і обережнішим, ніж звичайно бувають діти мого віку. Дорого мені коштувала ця перевага.

Перш ніж вирушити в путь, я надумав навідати того, хто два роки був мені батьком. Тітка Катрін не повезла мене разом з дітьми до тюрми, щоб я сказав йому: "Прощавайте!",— але я можу, я зобов'язаний піти і обійняти його.

Я ніколи не бував у борговій тюрмі, однак стільки наслухався про цю тюрму протягом останнього часу, що легко знайшов би її. Коли я проминав церкву Сен-Медар, то побачив хлопчика, що прихилився до її стіни. Мені здалося, що то Маттіа: така ж велика голова, вологі очі, промовисті губи, такий самий лагідний, покірний погляд, така сама кумедна постава. Але дивна річ: якщо це він, то чому майже ніскілечки не виріс?

Я підійшов ближче, щоб придивитися до хлопця. Безперечно, це був Маттіа. Він також упізнав мене, і його бліде обличчя осяяла усмішка.

— Це ти,— сказав він,— отой, що приходив до Гарафолі з сивобородим дідусем перед тим, як я ліг у лікарню! Ах! Як у мене боліла голова того дня!

— Чи Гарафолі і тепер твій хазяїн?

Маттіа оглянувся довкола, потім, стишивши голос, сказав:

— Гарафолі в тюрмі. Його заарештували, бо він до смерті зашмагав Орландо.

Мені було приємно довідатися, що Гарафолі в тюрмі.

— А діти? — спитав я.

— Я не знаю. Мене не було, коли Гарафолі заарештували. Коли я вийшов з лікарні, Гарафолі, збагнувши, що мене невигідно бити, бо ж знов захворію, вирішив спекатися мене: найняв на два роки в цирк Гассо. Ти не знаєш цирку Гассо? Ні? Це не якийсь там великий цирк, але все-таки цирк. Їм потрібен був хлопчик на побігеньках, і Гарафолі запродав мене старому Гассо. Я був у нього до цього понеділка, а потім мене прогнали, бо моя голова стала занадто великою, щоб мене вільно можна було запихати в скриньку. До того ж вона постійно в мене болить. Я прийшов сюди з Жісора, де перебував цирк. Подався до Гарафолі, але не застав там нікого. Двері замкнені. Сусід сказав мені, що Гарафолі в тюрмі. То я й прийшов сюди.

— Чому ж ти не повернувся до Жісора?

— Тому, що того самого дня, як я вирушив пішки з Жісора до Парижа, цирк виїхав у Руан. А як мені потрапити в Руан? Це дуже далеко, а в мене немає грошей. Від учорашнього обіду я нічого не їв.

Я не був багатим, але мав стільки дрібних грошей, щоб не дати бідолашному хлопчикові померти з голоду. Я благословив би того, хто простяг би мені шматок хліба, коли я блукав околицями Тулузи, виснажений, голодний, як оце тепер Маттіа!

— Почекай тут! — сказав я.

Я побіг до булочника, крамниця якого стояла на розі. Два кроки туди, два кроки сюди — і ось я повертаюсь з добрячим куснем хліба. Маттіа хапає хліб і починає наминати, аж за вухами лящить.

— Що ж ти робитимеш далі? — спитав я.

— Не знаю.

— Треба за щось зачепитися.

— Я хотів був продати свою скрипку, як ти мені казав, і продав би, але мені шкода з нею розставатись. Скрипка — то моя радість і втіха. Коли в мене дуже тяжко на душі, я шукаю закутку, де мене ніхто не бачить і не чує, і граю, граю...

— А чому ти не граєш на вулицях?

— Грав, але ніхто мені нічого не давав.

Я знав, що значить грати на вулиці, коли ніхто не дає за гру ні сантима.

— А ти? — спитав Маттіа.— Що ти тепер робиш?

Не знаю, що мене спонукало, але я несподівано похвалився :

— Я хазяїн трупи.

Це, власне, була правда — я таки мав трупу, яка складалася з Капі,— але правда, близька до брехні.

— Ох, якби ти...

— Що?

— Взяв мене в свою трупу...

Тоді я щиро признався, показуючи на Капі:

— Оце й уся моя трупа.

— Ну то й що! Тепер нас буде двоє. Дуже прошу, не кидай мене! Що зі мною буде? Я помру з голоду.

Померти з голоду! Ті, що чують ці жахливі слова, неоднаково їх розуміють і неоднаково відчувають їх жорстоку правду. Але моє серце защеміло. Я знав, як помирають з голоду.

— Я можу працювати,— вів далі Маттіа.— Я граю на скрипці, роблю сальто, танцюю на канаті, роблю вправи з обручами, співаю. От побачиш, я робитиму все, що ти схочеш, буду твоїм слугою. Я слухатимусь тебе і не вимагатиму ніякої платні, аби тільки ти годував мене. Якщо я не впораюсь, карай мене, я згоден на це. Тільки одне прошу: не бий по голові, бо відтоді, як Гарафолі молотив мене по голові, вона в мене дуже болить.

Слухаючи ці благання нещасного Маттіа, я мало не плакав. Як сказати, що я не можу взяти його в свою трупу? Померти з голоду! Та хіба, коли він буде зі мною, голод йому не загрожуватиме?

Я сказав про це Маттіа, та він і слухати не схотів.

— Ні, вдвох не помирають з голоду,— заперечив він,— тому, що один одному допомагає. Той, хто має, дає тому, в кого нічого нема...

Ці слова розвіяли мої вагання. Оскільки в мене є бодай щось, я повинен допомогти йому.

— Що ж, я згоден! — сказав я.

Маттіа схопив мене за руку і поцілував її. Це так мене зворушило, що я мало не заплакав.

— Іди зі мною,— докинув я,— але не як слуга, а як товариш.

І, повісивши арфу на плече, я бадьоро вигукнув:

— Вперед!

Через якихось чверть години ми вийшли з Парижа.