Без сім'ї - Сторінка 27

Я бачив, як він час од часу блід, наче втрачаючи тяму. Та він грав і грав, щосили дмучи у мундштук.

На щастя, не тільки я помітив блідість Маттіа. На неї звернула увагу наречена.

— Годі! — мовила вона.— Хлопець більше не може. Тепер потрусіть гаманцями. Гроші для музикантів.

— Якщо дозволите,— сказав я, стрибнувши з візка,— я звелю зібрати гроші нашому касирові.

Я шпурнув Капі капелюх, і він узяв його в зуби.

За граціозність, з якою Капі розкланювався перед кожним, йому багато аплодували; але найбільше нас радувало те, що давали щедро. Йдучи слідом за нашим касиром, я бачив, як у капелюх сипалися срібняки. Останнім обдарував нас молодий: він кинув п'ять франків. Яка удача! Але це ще не все. Нас запросили до вечері, а потім уклали в клуні спати. Другого дня, покидаючи цей гостинний дім, ми мали з собою капітал у двадцять вісім франків.

— Це все завдяки тобі, любий Маттіа,— сказав я товаришеві.— Сам я не міг би замінити оркестр.

Я пригадав слова, що їх сказав мені старий Акен, коли я починав давати уроки Лізі; тому, хто робить добро, завжди відплачують добром.

— Я не прогадав, узявши тебе в свою трупу.

З двадцятьма вісьмома франками в кишені ми почували себе справжніми багатіями; прибувши в Корбей, я міг без шкоди для кишені зробити кілька необхідних, на мій погляд, покупок. Це був передусім корнет-а-пістон. Я купив його в торговця залізом усього-на-всього за три франки. Як на таку суму, він не був надто гарний. Та коли його добряче почистити, він нам іще гарно прислужиться. Купили ми також червоні стрічки, щоб перев'язувати навхрест ноги, і старий солдатський ранець для Маттіа. Ми поділили свою ношу порівну, і нам стало набагато зручніше. Коли ми покидали Корбей, справи наші були якнайкращі. Заплативши за все, ми мали ще тридцять франків. Адже наші концерти давали непоганий збір. Ми так підібрали свій репертуар, що могли по кілька днів грати в одному й тому ж селі, майже не повторюючись. Ми з Маттіа так зблизилися, що почували себе як брати.

— А знаєш,— казав він мені кілька разів, сміючись,— гарно, коли хазяїн трупи не б'ється, як оце ти.

— Отже, ти задоволений?

— Ще б пак! Оце вперше в житті, відколи покинув Італію, я не жалкую за лікарнею.

Такі великі успіхи в нашій артистичній діяльності навіяли мені честолюбні думки.

З Корбея ми попрямували до Монтаржі, що було по дорозі до матінки Барберен.

Зайти до матінки Барберен і розцілувати її — значить сплатити їй борг вдячності. Але це була, на мій погляд, вельми незначна і дешева подяка.

От якби я їй щось приніс!

Тепер, коли я розбагатів, зроблю їй подарунок.

Але який? Єдине, що може не тільки ощасливити її, а й забезпечити їй спокійну старість — це корова замість Рудої.

Як би зраділа матінка Барберен, коли б я подарував їй корову, і водночас — яка то радість для мене!

Перш ніж вступити в Шаванон, я куплю корову, і Маттіа приведе її на налигачі у двір до матінки Барберен. Звичайно, Барберена вдома не буде.

"Матінко Барберен,— скаже Маттіа,— ось я вам привів корову".

"Яку корову? Ти не туди попав, хлопчику".

"Ні, пані! Ви ж пані Барберен із Шаванона? А саме до пані Барберен принц (як у казках про чарівниць) звелів мені привести цю корову. Він дарує вам її".

"Який принц?"

Тут я вискакую, кидаюся в обійми матінки Барберен. Наобнімавшись і націлувавшись досхочу, ми починаємо пекти млинці і їмо їх утрьох, без Барберена, який, повернувшись додому в ту далеку масницю, перевернув нашу сковороду і вилив наше масло в свою цибулеву юшку. Яка чудова мрія! Однак, щоб здійснити її, треба мати за що купити корову.

Скільки коштує корова? Я й гадки про це не мав. Безперечно, дорого, але скільки саме?

Я хотів купити не дуже велику корову. Насамперед, що більша корова, то дорожче вона коштує. Далі — що більша корова, то більше вона їсть. Я не хотів, щоб мій подарунок завдавав матінці Барберен зайвого клопоту.

Найголовніше було дізнатися, за скільки продаються корови або принаймні скільки коштує така корова, яку я хочу купити. На щастя, мені було неважко дізнатися про це. Мандруючи битими шляхами, зупиняючись на нічліг у заїздах, ми часто зустрічалися з погоничами худоби і гуртоправами. Не було нічого простішого, як спитати в них про ціну на корів.

Та першого ж разу, коли я спитав про це в якогось волопаса, він розсміявся мені в обличчя.

Він відхилився на бильце стільця і, щосили гупаючи кулачиськом по столу, покликав хазяїна заїзду:

— Чи ви знаєте, про що питає мене цей малий музикант? Скільки коштує корова, не дуже велика і не надто сита, але хороша корова. Може, вона має бути ще й ученою?

Всі зареготали, але я не здавався.

— Така корова, щоб давала гарне молоко і не дуже багато їла...

— А може, треба, щоб вона давала водити себе по шляхах на налигачі, як твій собака?

Нажартувавшися досхочу й вичерпавши всю свою дотепність, волопас вирішив відповісти мені по суті і зайшов зі мною в ділову розмову.

Виявилось, що в нього була саме така корова, якої мені треба. Вона сумирна, дає багато молока — власне, не молока, а справжніх вершків, і майже нічого не їсть. Якщо я викладу на стіл п'ятнадцять пістолів, інакше кажучи, п'ятдесят екю, то корова моя.

Наскільки було мені важко примусити його говорити напочатку, настільки важко було його стримати, коли він розговорився.

Нарешті ми полягали спати, і я став роздумувати над тим, про що дізнався з цієї розмови.

П'ятнадцять пістолів або п'ятдесят екю — це сто п'ятдесят франків. А нам іще багато не вистачало до такої суми.

Чи можемо ми її заробити? Мені здавалося, що можемо, коли, звичайно, нам і далі щаститиме так, як досі. Складаючи су до су, ми назбираємо сто п'ятдесят франків. Але на це потрібен час.

Тоді мені спало на думку: а що як спершу завернути в Варе, а потім уже йти до Шаванона?

В такий спосіб ми викроїмо необхідний для заробітку час, якого в нас не буде, коли ми йтимемо прямою дорогою.

Отож треба спершу йти у Варе, а до матінки Барберен завітати на зворотному шляху. Ми, напевно, вже назбираємо свої сто п'ятдесят франків і зможемо розіграти феєрію "Корова принца".

Вранці я сказав це Маттіа.

— Ходімо в Варе,— погодився він.— Шахти — це, мабуть, дуже цікаво. Я охоче побуваю в якійсь із них.

РОЗДІЛ II. ЧОРНЕ МІСТО

Від Монтаржі до Варса, що лежить посеред Севеннів на схилі гори, яка спускається до Середземного моря, десь із п'ятсот чи шістсот кілометрів, якщо йти навпростець. Не близький світ. А нам треба буде подолати тисячу кілометрів, бо доведеться не раз давати круга. Адже ми завертатимемо в села й на ферми, де будемо грати й показувати фокуси з Капі.

Цю тисячу кілометрів ми йшли майже три місяці, зате коли добралися до околиці Варса, я, підрахувавши гроші, з радістю пересвідчився, що ми недаремно витратили час: у моєму гаманці подзенькували сто двадцять вісім франків чистого заробітку. Щоб купити корову матінці Барберен, бракувало тільки двадцять двох франків.

Маттіа був задоволений майже так само, як я. І він не хизувався тим, що в цій сумі є чимала частка і його заробітку. Правду кажучи, ця частка була вельми значною: без Маттіа, особливо без його корнета, ми з Капі ніколи не зібрали б таких грошей.

По дорозі з Варса до Шаванона ми, безперечно, заробимо двадцять два франки.

Варе, до якого ми врешті добулися, сто років тому був бідним сільцем, загубленим у горах. Це сільце знали хіба лиш тому, що воно часто правило за притулок для так званих божих дітей, якими керував Жан Кавальє5. А що воно стояло серед гір, то було дуже зручним опорним пунктом у війні камізарів6. Це поклало край його убожеству. Близько 1750 року один старий добродій, який полюбляв робити всілякі розкопки, відкрив тут кілька кам'яновугільних шахт, і відтоді Варе

5 Кавальє Жан (1740-1815) — релігійний діяч; уславився тим, що виготовляв музичні інструменти — органи.

6 Камізари (від лангедокського camisa — сорочка) — так називали релігійних повстанців у Севеннах, які виступили проти Людовіка XIV у зв'язку із скасуванням Нантського едикту (1598), що до певної міри гарантував права гугенотів.

став одним із важливих осередків видобування вугілля; разом з Але, Сен-Жерве та Бессежем він забезпечував увесь Південь цим цінним паливом і вступив навіть у конкуренцію на середземноморському ринку з англійським вугіллям. Коли старий розпочав свої пошуки, всі насміхалися з нього; коли ж він докопався до глибини 150 метрів і нічого не знайшов, а тільки пустив за вітром у цих, здавалося, безглуздих розкопках свій маєток, його хотіли посадити в божевільню. Було відомо, що на території Варса під землею є залізна руда, але ніхто не знаходив там кам'яного вугілля. Щоб уникнути галасу невдоволених, старий заліз у свою шахту і не вилазив з неї. Тут він їв, тут і спав. Тут йому залишалося тільки зборювати сумнів кількох робітників, які працювали разом з ним. За кожним ударом молота ці робітники знизували плечима, але, підбадьорені вірою хазяїна, знову били кайлами в породу, і шахта чимдалі глибшала. На двохсотому метрі добралися до вугілля. Старого перестали вважати божевільним. Вже на другий день ставлення до нього змінилося. Його називали генієм.

Варс — за часів, про які я розповідаю,— був містом з двадцятитисячним населенням, перед яким відкривалося велике промислове майбутнє; разом з Але і Бессежем це місто було надією французького Півдня, Багатства Варса складають і складатимуть не те, що лежить на землі. Його скарби — під землею. Коли дивитися на зовнішній вигляд міста й околиць, перед вами постане сумне й похмуре видовище: неродючі вапнякові ґрунти, тобто гола пустеля. Дерев майже немає; лиш подекуди ростуть каштани, шовковиці та миршаві оливкові кущі. Земля неродюча, захаращена сірим та білим камінням. Тільки місцями, в глибших западинах, куди потрапляє трохи більше вологи, буяє рослинність, що приємно контрастує з пустельністю гір.

Тут бувають жахливі повені. Буває, що за кілька хвилин рівень води в річці Дівоні піднімається на три, чотири, п'ять або й більше метрів.

Місто забудоване безладно; воно досить брудне, З ранку до вечора по рейках, прокладених посеред вулиць, котяться вагонетки з рудою та вугіллям, розсіваючи довкола червону і чорну пилюку, з якої в дощову погоду утворюється рідке болото, глибоке, мов твань на трясовині.