Безхребетна Іспанія - Сторінка 8

- Хосе Ортега-і-Гассет -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Так, публіка на виставах і концертах* має себе вищою за всякого драматурга, композитора чи критика і дістає втіху, хвицяючи і тих, і тих. Та хоч би який небагатий на розум був критик, а як не крути, він таки кращий знавець своєї справи, ніж більшість публіки. Було б природно, якби публіка відчувала очевидну вищість критика і, зберігаючи всю свою цілком справедливу самостійність, прислухалася б до оцінок тямущої людини. Але наша публіка виходить з протилежної настанови: сама думка, що хтось може претендувати на більше розуміння, ніж вона, її просто дратує.

Навіть в аристократичному суспільстві відбувається щось подібне. Зовсім не ті дами, що більше наділені духовістю та елегантністю, накидають свої смаки та манери, а навпаки, дами, більш збуржуазені, неотесані та неелегантні, гнітять ті вишукані створіння своїм глупством.

Повсюдно ми спостерігаємо гнітючий спектакль, в якому гірші, яких більше, знавісніло повстають проти кращих.

Про яку організацію в іспанській політиці можна вести мову, коли її немає навіть у розмовах? Іспанія волочиться безхребетна, і не тільки в політиці, а — що є глибше й суттєвіше за політику — в самому соціальному співіснуванні.

Так фунціонувати не зможе жоден механізм, з яких складається громадська машина. Сьогодні зупиниться одна інституція, завтра — інша, аж поки настане остаточний історичний колапс.

Ситуація виявиться безвихідною, оскільки маса, знехтувавши свою біологічну місію — йти за кращими, не сприйме й не прислухається до опінії кращих, і в колективному середовищі запанують опінії маси — завжди недоладні, недолугі та наївні. [174]

ЕПОХИ "КІТРА" ТА ЕПОХИ "КАЛІ"

Коли національна маса дегенерує до описаного стану духу, то марно розумувати та проповідувати. її недуга полягає, властиво, в небажанні піддаватися впливові, в знехіті до послуху. Що більше її прагнуть повчати, то більше затуляє вона свої вуха і впертіше ігнорує проповідників. Для того щоб одужати, їй треба на собі зазнати наслідків своєї моральної деградації. Так було завжди.

Епохи занепаду — це епохи, коли провідна меншина народу — аристократія — втрачає свої якості вищості, надто ж ті, що зумовили її вивищення. Проти цієї нікчемної й розбещеної аристократії справедливо повстає маса. Але через плутанину понять осуд, на який заслуговує конкретна аристократія, обертається прагненням усунути взагалі всю аристократію, замість того щоб замінити її іншою, чеснішою. Починають вірити, що соціальне життя можливе без вищої меншини, навіть більше — вибудовуються політичні та історичні теорії, які ідеалізують вільне від аристократії суспільство. Оскільки це, безперечно, неможливо, нація з дедалі більшим прискоренням рухається своєю траєкторією занепаду. Що не день, то гірше. Маси різних соціальних груп — коли буржуазія, коли вояцтво, коли пролетаріат — намарне випробовують панацеї доброго уряду, в можливість якого наївно вірять. Врешті-решт, упевнившись на практиці в своїй поразці, в їхніх головах просвітлюється й виникає підозра, що все набагато складніше, ніж гадалося, а відтак, що правувати — не їхнє покликання. Одночасно з цим політичним крахом наслідки дезорганізації позначаються й на приватному житті. Громадська безпека під загрозою, приватне господарство занепадає, поширюється тривога та безна-. дійність, немає в кого шукати ради. Коли колективне світосприйняття сягає цієї межі, звичайно започатковується нова історична епоха. Каяття й поразка витворюють у масах нову поставу ревного послуху, зречення всіх ілюзій та антиаристократичних теорій. Згасає неприязнь до вищої меншини. Визнається доконечність її специфічного втручання в соціальне співіснування. Таким чином, цей історичний цикл замикається і започатковується інший. Починається період формування нової аристократії. [175]

Повторюю, що цей процес розвивається не тільки і не переважно в політичній сфері. Поняття аристократії та маси стосуються всіх форм міжіндивідуального зв'язку і діють в усіх проявах співіснування. І там, де їх дія, на перший погляд, найнепомітніша, вони, насправді, справляють свій вагомий і прихований вплив. Коли моральний підрив маси проти добірної меншини добувається політики, це означає, що він пройшов уже все соціальне тіло.

Історії властиве безперервне й послідовне чергування двох класів епох — епох формування аристократій, а водночас і суспільства, та епох занепаду цих аристократій, а водночас і розкладу суспільства. В індійських пуранах вони називаються епохою Кітра і епохою Калі, які в постійному ритмі змінюють одна одну. В епохи Калі кастовий устрій занепадає, шудри, тобто нижчі, вивищуються, оскільки Брахма засинає. Тоді Вішну прибирає жахливої подоби Шіви і руйнує існуючі форми — над видноколом сіється мертвотне світло присмерку богів. Врешті-решт Брахма прокидається і в поличчі Вішну, доброго бога, заново створює Космос. Заповідається нова епоха — Кітра.

Людей епохи Калі, як, скажімо, наша, над усе обурює ідея каст. А втім, вона має глибокі й слушні підстави. В ній об'єднані два дуже різні й неодновартісні елементи.

З одного боку, ідея соціальної організації в касти означає переконаність, що суспільство має властиву структуру, яка об'єктивно полягає, хочемо ми того, чи ні, в ієрархії функцій. Ігнорувати існування суттєвого взаємозв'язку всього суспільства, що полягає в системі колективних функцій найрізноманітніших рангів, так само абсурдно, як намір реформувати систему зоряних орбіт або заперечувати, що людина має голову й ноги, Земля — північ та південь, а піраміда — вершину й основу.

Іншим елементом, який, проникнувши в перший, формує поняття касти, є питання розрізнення індивідів, котрі мають виконувати ці відмінні функції. Індієць, який керується магічною інтерпретацією природи, вірить, що здатність виконувати певну функцію, як містична благодать, пробуває в самій крові. Добрим воїном може бути лише син воїна, а добрим садівником — син садівника. Індивіди поділені на різні соціальні [176] ранги за принципом родоводу, кревної спорідненості.

Відкиньте це магічне пояснення кастового устрою й одержите глибшу і всеосяжнішу концепцію суспільства в порівнянні з існуючими нині. До того ж ново-часна політична ідеологія керувалась не менш магічним натхненням, ніж азійська, хоча й з протилежним знаком. Вважається, що суспільство повинне бути таким, яким, на нашу думку, має бути. Немов воно не має своєї незмінної структури чи чекає на її одержання від нас! Увесь новочасний утопізм є магією. Невдовзі і жест Канта, що проголошує, яким має бути суспільство, видаватиметься всім звичайнісінькою магією.

МАГІЯ "ПОВИННОСТІ"

Питання взаємин між аристократією та масою ось уже два століття ставиться в етичній або правовій перспективі. Тільки й розмов — чи політична конституція з точки зору моралі або права має бути чи не має бути аристократичною. Замість того щоб спершу збагнути, які ж вони є — неминучі умови реальності, беруться робити висновки, якими вони мають бути. Це було прикметною вадою "прогресистів", "радикалів" і, більш-менш, усього так званого "ліберального" і "демократичного" духу. Йдеться про надзвичайно зручну ментальну позицію. І справді, дуже легко змалювати якусь схематичну соціальну організацію з привабливим поличчям. Для цього досить уявити здійснення наших бажань або, полишивши наш інтелект чистій діалектиці, побудувати more geometrico соціальне тіло, наділене всіма формальними досконалостями, властивими багатокутникові чи додекаедру. Але це заміщення реального абстрактно бажаним є симптомом дитинності м. Самого бажання замало для його здійснення і, що ще важливіше, бажане нами не обов'язково є справді бажаним. Під впливом пануючих у наш час тенденцій я також протягом кількох років намагався збагнути, якими мають бути речі. Потім, занурившись у студії та міркування над історичним минулим, я був приголомшений, виявивши, що соціальна реальність буває подеколи набагато бажанішою, багатшою на [177] вартості, ближчою до справжньої досконалості, ніж усі мої нікчемні та упереджені схеми.

Має бути лише те, що може бути, і може бути тільки те, що рухається в умовах того, що є. Було б бажано, щоб тіло людини мало крила, як птах; але, оскільки воно не може їх мати, бо на заваді цьому стоїть його зоологічна структура, твердження, що воно має мати крила, було б хибним.

Ідеал якоїсь речі або, іншими словами, те, чим якась річ має бути, не може полягати в заміщенні її реального взаємозв'язку, а навпаки, в удосконаленні її. Таким чином, всяке міркування про те, якими мають бути речі, передбачає пильне спостереження реальності.

Побудувати ідеал суспільства з етичного чи правового погляду неможливо. Це було ілюзією XVIII і XIX століть. Мораль та право аж ніяк не зарадять нам у побудові уповні справедливої соціальної утопії, не кажучи вже про інші, необхідніші за справедливість якості суспільства.

Що? То виходить, що від суспільства вимагається ще чогось більшого, ніж справедливість? Ясна річ, перш ніж бути справедливим, суспільство має бути здоровим, тобто має бути суспільством. Отже, перше за етику та право, з їхніми схемами про те, що має бути, повинен говорити здоровий глузд з його інтуїцією того, що є.

Тож не варто сперечатися, повинна чи не повинна аристократія втручатися в утворення суспільства. Питання вирішено з першого дня історії людства: суспільство без аристократії, без добірної меншини не є суспільством.

Облишмо магічні етики і пристаньмо до єдино прийнятної, що її двадцять шість століть тому підсумував Піндар у своєму блискучому імперативі: "Стань тим, чим ти є".

ЗРАЗКОВІСТЬ І ПОКІРЛИВІСТЬ

Породжена спонтанною генерацією примітивна соціологія давно підпорядкувала собі громадську думку, спотворивши поняття маси та добірної меншини і розуміючи під першою сукупність економічно нижчих класів [178] плебсу, а під другою — соціально вищі класи. Не виправивши цього quid pro quo *, ми ані на крок не просунемось на шляху розуміння соціального.

* Одне за інше (латин.).

У будь-якому класі, в будь-якій групі, не уражених тяжкими аномаліями, завжди існує вульгарна маса і видатна меншина. Певна річ, у здоровому суспільстві вищі класи, якщо вони справді такі, мають чисельнішу і добірнішу меншину, ніж нижчі класи.