Безхребетна Іспанія - Сторінка 9

Але це не означає, що в перших класах бракує маси. Соціальний занепад призводить до того, що вищі класи занепадають і майже повністю перетворюються на вульгарну масу.

Таким чином, коли я говорю про аристократію, то маю на увазі зовсім не те, що через нерозуміння заведено так називати.

Спробуємо, відкинувши традиційні поняття, уяснити собі взаємодію маси і добірної меншини, що, на мою думку, є головним у всякому суспільстві чинником еволюції як до добра, так і до зла.

Коли разом збирається багато людей, то хтось із них робить якийсь напрочуд граційний, виразний і точний жест, або ж виголошує на диво гарне, іскристе слово чи гостру, блискучу думку, або його реакція на якусь подію видається адекватнішою, вишуканішою чи точнішою. У звичайної людини автоматично виникає бажання повторити той жест, промовити те слово, перейнятися такою ж емоцією. Однак тут ідеться не про імітацію. Коли ми імітуємо іншу людину, то усвідомлюємо, що ми не такі, як вона, а прикидаємось нею. Феномен, який я маю на увазі, геть відмінний від такої мімікрії. Зустрівши людину, яка ліпша за нас або робить щось ліпше за нас, ми, якщо нормально сприймаємо світ, захочемо насправді, а не вдавано, стати таким, як вона, і чинити так, як чинить вона. Імітуючи, ми діємо, так би мовити, поза нашою автентичною особистістю, надягаємо маску. Уподібнюючись до зразкової людини, вся наша істота поляризується й, орієнтуючись на її спосіб життя, дійсно прагне реформувати свою сутність згідно із захопливим взірцем. Коротше кажучи, ми сприймаємо взірцевість цієї людини і відчуваємо податливість щодо цього взірця.

Це елементарний творчий механізм всякого суспільства [179] — взірцевість небагатьох поєднується в податливості багатьох інших. В результаті взірець набуває поширення, і нижчі вдосконалюються в розумінні кращих.

Ця здатність захоплюватися ліпшим, перейматися досконалістю минущого, бути податливим архетипу чи взірцевій формі є психічною функцією, яка відрізняє людину від тварини і надає нашій відміні поступальності у порівнянні з відносною стабільністю інших живих істот.

Тут не місце спростовувати матеріалістичні і загалом утилітарні інтерпретації, архаїчний мотлох, сотню разів дискредитований, що видають метафізичні вирішення практичних проблем за історичні. Річ у тім, що члени всякого людського суспільства, навіть найпримі-тивнішого, завжди усвідомлювали, що кожну дію можна виконати двома способами — кращим та гіршим, і що існують взірцеві норми чи способи жити і бути. Саме підпорядкування цим нормам зумовлює тривалість спільного життя, чим і є суспільство. Неподатливість, тобто непокора певним унормованим типам дій, призводить до розпорошення індивідів, їх роз'єднання. Отже, ці норми були спершу взірцевими діями індивіда.

Таким чином, не принука і не користь (1)(5) об'єднали людей в тривкі угруповання, а сила привабливості, якою автоматично користується серед нашої відміни найдосконаліший індивід. Нам, вихованим у час відносної роз'єднаності, природно, вартує певного зусилля уявити собі стан духу, що веде до формування суспільства, бо він геть протилежний нашому.

Найпримітивніші легенди та міфи про створення народів, племен чи орд згадують про вищі істоти, наділені надзвичайними здібностями, батьків соціальної групи. З тупим самовдоволенням, особливо у XIX столітті, це пояснювали тим, що реальні люди, якийсь час впливові в групі, були згодом ідеалізовані, узразковлені нащадками. Але така ідеалізація a posteriori була б неймовірною, якби ті персонажі не викликали за свого життя цього захоплення, якби вони насправді не були ідеалами чи архетипами. З них створено моделі не тому, що вони були впливовими в житті, а навпаки — вони були впливовими й творили соціум, оскільки були, безперечно, моделями. [180]

В обмеженому просторі, де розвивається родинна спільнота, батько й мати є вродженими моделями для дітей і, крім того, ідеалами одне одного. Коли цей зплив руйнується, родина розпадається.

Для того щоб збагнути радикальні продуктивні сили соціалізації, ніколи не треба забувати того факту, щораз більше підтверджуваного, що первісні об'єднання не мали політичного та економічного характеру. Влада зі своїми засобами примусу та користь зі своїм механізмом інтересів могли породити суспільства тільки задля союзу. Ці первісні суспільства мали святковий, спортовий чи релігійний характер. Естетична, магічна або чисто вітальна взірцевість декотрих вабить податливих. Всякий інший вплив або благодать однієї людини на решту, що не є цією відруховою емоцією, породженою архетипом чи взірцевістю серед ентузіастів, є ефімерним і другорядним. Немає і ніколи не було іншої аристократії, ніж заснованої на цій владі психічної привабливості, щось на зразок духового тяжіння, що веде сприйнятливих за моделлю.

Вважається, що суспільство ділиться на людей, що повелівають, і людей, що коряться. Але ця покора може бути нормальною й тривалою тільки в тому разі, якщо покірливий передає комусь з внутрішнім пієтетом право повелівати.

Видатну людину, з огляду на її взірцевість, податлива більшина наділяє певними громадськими повноваженнями. Коли ця людина помирає, її повноваження лишаються, мов соціальна порожнина, різновид анонімної форми, яку, коли досить заслужено, а коли ні, заповнять інші індивіди. Врешті-решт, престиж влади триватиме стільки, скільки триває спогад про взірцеві особистості, які були при владі.

Покора передбачає, таким чином, податливість. Тож не змішуймо одне з одним. Наказові коряться, якщо піддаються взірцеві, і право повелівати — це тільки додаток до взірцевості.

Всі інші форми суспільства, попри свою позірну заплутаність та специфічність, мають як передумову тяжіння примітивних, але здорових душ до видатних особистостей.

Таким чином, ми можемо визначити суспільство в останній інстанції як динамічну духову єдність, яку утворюють взірець та його наслідувачі— Це означає, що [181] суспільство самою своєю природою є апаратом удосконалення. Готовність до податливості зумовлює співіснування з іншим і водночас наслідування його, а відтак, самоудосконалення. Імпульс наслідування певних зразків, існуючий у суспільстві, саме й робить його суспільством.

Якщо нація не винародовилась, вона звичайно дає, в пропорції до загальної кількості своїх членів, певне число видатних індивідів, в яких інтелектуальні, моральні і взагалі життьові здібності виявляються з максимальною потенцією. У витонченіших расах цей коефіцієнт видатних особистостей більший, ніж у груб-ших расах або, так би мовити, навпаки — одна раса вища за іншу, коли домагається більшої кількості видатних індивідів.

Вищість цих кращих особистостей буває різна. Всередині кожного класу чи групи вирізняються певні індивіди, в котрих якості, притаманні класові чи групі, виявляються найповнішою мірою. Нація не могла б підживлювати свої історичні потреби, якби додержувалась лиш одного типу довершеності. Окрім видатних мудреців та митців, потрібні й зразковий вояк, і досконалий промисловець, і взірцевий робітник, і навіть світовий геній. Так само, якщо не більше, нація потребує видатних жінок. Тривалий брак декотрих із цих кардинальних типів досконалості врешті-решт позначиться на багатовіковому розвиткові національного життя. Раса накульгуватиме на одну ногу, і така здача позицій спричинить, в кінці кінців, цілковитий занепад. Оскільки є певний мінімум вищих життьових функцій, які кожен народ має виконувати повністю, під страхом смерті. Для цього необхідно, щоб у народі завжди були обдаровані індивіди для виконання цих функцій. З іншого боку, рівень цього виконання спадатиме аж до лінії, яка позначає мінімум необхідної досконалості. Візьмемо інтелектуальну діяльність. Очевидно, що но-вочасна нація не може жити з достатньою повнотою, якщо вона неспроможна виконувати своїх інтелектуальних функцій — світогляд, наука, техніка, вряду-вання — з благородством, комплексністю та обачністю. Отже, якщо на віку багатьох генерацій бракує або стає менше людей могутнього розуму, які слугують за діапазон та норму іншим і задають тон розумової інтенсивності, що її вимагають проблеми доби, маса, згідно [182] з законом мінімального зусилля, мислитиме із щораз меншою точністю; допитливість, ідеї, точки зору прогресивно зменшуватимуться нижче рівня, що вимагається епохою. Це буде отупіла, інтелектуально занепала раса.

Перевага цього механізму зразковості — податливості, взятого за принцип соціального співіснування, не тільки в нагадуванні, яка духова сила створює і підтримує суспільство, а й у поясненні феномену занепадів та ілюстрації патології націй. Коли якийсь народ плуга-ниться через століття тяжко немічний, то йому завжди бракує взірцевих людей або покірних мас. У крайньому випадку наявні обидві ознаки.

Завважте, до якої межі питання взаємин аристократії та маси передує усім етичним і правовим формалізмам; воно постає перед нами як сам корінь соціального чину.

Якщо тепер ми звернемо погляд на іспанську дійсність, перед нами враз постане суворий крайобраз, сповнений непокори і геть вільний від взірцевості. Через дивне й трагічне порушення інстинкту, відповідального за поцінування, іспанський народ століттями не приймає взірцевих особистостей або принаймні нечулий до їхніх видатних якостей. Коли ж він дозволяє комусь зрушити себе з місця, то майже завжди це відбувається з вини ницого й нижчого персонажу.

Найкраще про своєрідність певної раси говорять взірці, які вона вибирає. Так, приміром, ніщо так добре не говорить про вдачу чоловіка, як типи жінок, в котрих він здатен закохатися. У виборі коханої ми робимо, не відаючи того, наше найправдивіше визнання.

Повертаючись ще і ще раз до діагнозів, що їх звичайно ставлять невиліковній недузі, на яку страждає наш народ, я, здається, визначив найближчий до істини. Це аристофобія і зненависть до кращих.

ВІДСУТНІСТЬ "КРАЩИХ"

Перше, що має зробити історик, визначаючи вдачу якоїсь нації чи епохи,— це приділити особливу увагу тому, як у ній розвиваються взаємини мас з добірними меншинами. Виявлена формула стане ключем для визначення найпотаємніших пульсацій історичного тіла. [183]

Є раси, що характеризувались надміром взірцевих особистостей, за котрими стояла дрібна, мізерна, непокірлива маса.