Безпритульні діти

БЕЗПРИТУЛЬНІ ДІТИ

По дорозі до ресторану, де на нього чекало кілька приятелів, Чарлз Бенедикт помітив, що на протилежному боці вулиці за ним хтось іде назирці. О цій порі на тротуарах повно людей — обідніх відвідувачів універсамів, але па вузькій вулиці було неважко запримітити переслідувача; він то розчинявся у гуртах пішоходів, то виринав з них, позираючи через дорогу на Чарлза, ніби хотів пересвідчитися, чи той нікуди не дівся.

Якийсь хлопчина, чудернацько вдягнений у брудні, колись білі, штани і так само брудний, колись білий, ковбойський капелюх. Низенький на зріст, справжній гном. Він насилу встигав за Чарлзом — високим енергійним чоловіком, що й тепер, як завжди, поспішав.

Дочекавшись зеленого світла, Чарлз швидко перейшов вулицю. На цей раз хлопець не встиг сховатися за перехожими. Підходячи до брівки, Чарлз побачив, що то не хлопець, а дівчина, вбрана як хлопець, у заяложеному одязі, з недоладною здоровенною сріблястою пряжкою иа поясі. Чоловічі штани віддималися в неї на колінах, благенька блідо-голуба сорочка, вилиняла від прання. Незнайомка пильно дивилася на Чарлза з-під крисів фетрового капелюха. А повз них проходили жінки, вбрані як то й годиться для походу по універсамах. По тротуару дрібно вицокували каблучки їхніх чепурних черевичків.

Чарлз і дівчина глянули одне на одного. Вона бентежила його, дратувала, але Чарлз, як завжди, коли був на людях, не давав узнаки, що йому неприємно. Чарлз мав себе за напівофіційну особу. Він був архітектором міста, яке починало цікавитися своєю долею, організовуватися в комітети планування майбутнього,— архітектором великого шаленого міста, в якого, можливо, того майбутнього і немає, але Чарлз вірив у планування, у його корисність для всіх прийдешніх років і десятиліть, байдуже, прийдуть вони чи ні. У цю мить він вагався, чи слід посміхнутися до дівчиська.

Чи міг віп її знати? Збігла донька котрогось із його знайомих? Дві чепурненькі жіночки зацікавлено глянули на Чарлза й дівчину.

— Містер Бенедикт? — запитала дівчина.

— Ну то й що?

Варто було їй заговорити, як Чарлзові стало ясно, що бачить її уперше. Голос безбарвний і млявий. її вимова одразу нагадала йому провінцію, село. На маленькому негарному обличчі застиг вираз зосередженої рішучості. "Якась пеиормальна",— подумав Чарлз. Хвора дівчина. Хоч він і не знав її, а проте в зовпіш-иості цієї дівчини було щось зловісно знайоме. Вицві-лі, рудуваті, ледь вигпуті брови, очі великі й витрішкуваті, їй можна дати років вісімнадцять. Ще юна, щоб бути жінкою, хоча вже й не підліток.

— Ти такий високий... я зроду не подумала б, що ти такий височенний,— проказала вона повільно. Слова у неї виривались якось бездумно, невпевнено. "Чи не наркоманка, бува?" — мимоволі подумав Чарлз.

— Що? Що ви?..

— Я читала про тебе. Ти проектуєш будинки та всяку всячину для бідних, і парки...— носком черевика вопа водила по тротуару. Нога вище кісточки блиснула білішою. Чарлз дивився, як непомірно велика кісточка рухається під шкірою. Дівчина копирсала тротуар черевиком, і невеликий шрам на шкірі перекочувався через кісточку. Долаючи ніяковість, дівчина посмілішала і вже рішуче заявила:

— Мені самій треба грошей, я бідна, я не з цього міста, але я бідна... Мені треба грошей сьогодні, зараз.

— Мені прикро...

Чарлз оговтався. Він був приємний, порядний, здібний чоловік. Багато років Чарлз наполегливо працював, поки став такий, який є; він ніколи не кидає слів на вітер. Навіть із дітьми,— а в нього чотири сини,— він ніколи не говорив, не зваживши слів,—адже сказаного не вернеш.

— Чому тобі прикро? — спитала дівчина.—Тому, що ти не впізнаєш мене?

Здається, треба кінчати. Чарлз одвернувся і швидко пішов геть.

— Ти не впізнаєш мене? — розпачливо гукнула дівчина йому навздогін.

Вона пішла поруч, тоді забігла наперед. Його раптом охопила паніка,— а що, як дівчина справді несповна розуму або одурманена наркотиками? Кінчики ніздрів її дитячого носика побіліли й роздувалися з люті. А зуби в неї нерівні. Ошкірила їх і стала схожа на загрозливого неприємного ховраха. Стояла перед ним, заступивши дорогу, вже зовсім не схожа на дитину, стояла, ніби гном, важка й незграбна, навіть при своїх п'яти футах зросту.

— Здається, ви помилилися,—лагідно промовив Чарлз.

Він звик, що його зупиняли на вулиці чи в коридорах нижпіх поверхів Будипку мерії та окружного управління. Його часто гукали на ім'я незнайомі — вони потім виявлялися чемними добропорядними жінками і майже його сусідками, або недорікуватими, злими стариганами, дивакуватими дідами з тих, що проводять дні на лавках у центральному парку, байдуже розглядаючи перехожих. Такі люди, як він сам, його

рідко зупиняли, хіба що знайомі. Молоді люди не турбували Чарлза ніколи. Ніколи не зупиняли його такі, як ця дівчина.

— А в нас є щось спільне,— сказала вона.

На її негарному личку навіть промайнуло щось — ніби спроба підморгнути, проте чи підвели м'язи, чи ще чомусь, але обличчя лишилося безвиразним. Тільки зуби ожили, ощирились посмішкою. З-під рудуватих вій насторожено виглядали очі. Чарлз відчув жаль до дівчини, такої поганкуватої, з кістлявим, непринадним тілом. Чому вона так болісно осміхається? Чому в неї таке порожнє обличчя?

— Ти думаєш, я божевільна, га? Жебраю?

Він одмахнувся від неї, все ще усміхаючись. Краще відступити, усміхаючись. І все ж таки Чарлз не зовсім одвернувся від неї, побоюючись цього неприємного, пустого личка. Він зробив кілька кроків, дивлячись на неї, потім трохи звернув убік і заспішив у натовп пішоходів. Ішов квапливо, широкими кроками, занепокоєно думаючи, хто ця дівчина. А втім — яка різниця? Вона для нього ніхто. Вона навіть і не дівчина, жінка.

Обід тривав дві години. Чарлзові друзі — приємні люди, як і він сам, вони легко спілкуються одне з одним. Усі вони досить інтелігентні, але, як і Чарлз, добре виховані й тому не підкреслюють цього. Всім Ум у житті пощастило, і всім тепер уже за сорок. У міру того, як зростали Чарлзові професіїні успіхи, він переходив з однієї установи до іншої в різних районах міста, аж поки дістався до Будинку окружного управління в самому центрі. На цьому шляху він знайомився з людьми, схожими на нього, які також стали відомими й напівофіційними особами. Він відмовлявся від давніх приятелів і заводив натомість нових, хоча жодного з них не можна було назвати другом,— нони були потрібними знайомими. Друзів у Чарлза немає, у людей його віку і його становища друзів і не буває — — вони бувають у простіших людей.

Коли Чарлз повернувся до контори, секретарка повідомила:

— До вас приходила якась молода жіночка. Вона казала, що ви обіцяли взяти її на роботу.

Чарлз приховав здивування.

— Як її прізвище?

Секретарка подала папірець. "Елізабет Джун Сміт".

— У такому чудернацькому одязі. Широкі штани... І наче ковбойський капелюх.

— Я ніби такої не знаю,— сказав Чарлз. Він зайшов до свого кабінету і забув про дівчину. На стіні павпроти нього висів збільшений фотознімок міста. Чарлз сидів, розглядаючи знімок і мріючи про чудове, казкове, досконале місто, яке виростає на місці сфотографованого.

З вікна видно куточок цього міста, але, огорнутий смогом, він нецікавий. Раптом Чарлз відчув, як у ньому, проймаючи все єство, піднімається несподіваний приплив відрази.

Додому Чарлз повернувся пізно, десь над восьму вечора. Дружина сказала, вибачаючись:

— Хлопці були голодні й повечеряли самі. Шкода...

— Та нічого.

— Найменший — чотирирічний Террі — показав батькові свій малюнок. Білявий, надзвичайно вразливий малюк без кінця щебетав тоненьким здивованим голоском. Чарлз дуже любив синів, йому аж не віри-лося, що це його сини, що саме він дав життя цим створінням.

Франсіс налила йому чогось міцного, і Чарлз із склянкою в руці подався до своєї кімнати. Свій кабінет він любив. Тут усе було так, як він залишив уранці. Він визирнув через вікно у дворик, де ще двоє синів гралися з якимось хлопчиком. Трава на газонах яскраво зеленіла. Полишені автокосаркою смуги були неприродно різкі. Це добре, що сьогодні приїздили робітники й підстригли траву і що все утримується як слід.

Чарлз самотужки вийшов у люди, створив порядне життя для себе й для синів, і це здавалося йому неабияким досягненням.

Франсіс подала вечерю і розповіла, що вона сьогодні робила. Він, як завжди, намагався уважно слухати її. Його дружина була весела, жвава блондинка. Правда, останнім часом так складалося, що подружньому життю він приділяв менше часу, ніж хотілося б. Чарлз одружився з Франсіс, своєю ровесницею, шістнадцять років тому. Обоє походили із зубожілих родип, хоча вона була городянка, а його батьки жили на занедбаній фермі, на околиці невеликого містечка біля західного кордону штату. Коли вони зустрілися, життя в пих обох тезк було схоже, Франсіс навіть зовні скидалася на нього — струнка, ширококоста дівчина, непогана спортсменка. Вони були помітною, симпатичною парою — обоє біляві, привітні, одне слово, звичайне здорове подружжя... Це вже згодом, десь років під тридцять п'ять, Чарлз відкрив, що він людина не пересічна.

Тепер справи вимагали від нього мандрівного життя, а Франсіс сиділа вдома, і хоч вона лишалася така ж, як раніше,— ясноволоса, чуйна, любляча, добра жінка,— але якось віддалялася від центру його устремлінь, приміром, як старша сестра, чи що.

Він дуже любив дружину і синів, жив для них.

Після вечері Чарлз працював у кабінеті. Телефонував у справах. Та сьогодні щось заважало зосереди-

тися, відволікало, щось було негаразд, не вщухало невиразне відчуття тривоги. Мимоволі намагався щось пригадати, але марно. До двереіі кабінету підійшов Брюс, і Чарлз відразу збагнув, що старшому синові щось потрібно. Він давно звик до того, що людям завжди щось потрібно від пього, він непомильно розгадував їхні хитрощі, приховані за вихованістю та безтурботними, щирими усмішками. Брюсу вже чотирнадцять, він увесь вільний час гуляє на вулиці, але сьогодні залишився вдома і ось тепер торохтить лагідному всміхненому батькові:

— Отой хлопець у школі... як він мене дратує... і знаєш — він негр... Я справді намагаюсь не кривдити І'ЇОГО... Сьогодні на уроці історії, уявляєш, один учень не знав, що таке Хіросіма, хоч усі знають, що там скоїлося...

Брюс знав, що батько дуже любить його, але останнім часом зробився незрозумілий, дражливий, замкнувся в собі, ніби хотів вирватися з-під батькового впливу.