Безпритульні діти - Сторінка 3

- Джойс Керол Оутс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

щоб...

— То не тягни! Бо мені до зарізу потрібні гроші! Ніші!

— Я дам тобі, скільки скажеш...

— Я голодна. Давай зараз же.

Віп витяг гаманець і незграбно відрахував їй кілька крупних банкнотів. Дівчині перехопило дух. Вона розглядала гроші, переводячи погляд з однієї купюри на іншу, потім вимовила:

— Дякую. Дякую, що не поскупився.

— Зачекай, я ще випишу тобі чек. Ти певно... певно, дуже голодна... Давно не їла?

Вона зашарілася, ніби приємно вражена несподіваною увагою з його боку. В ній навіть прозирнула жіноча тендітність.

— Та вже щось куплю. Не турбуйся.

— А ти зможеш... дати собі раду?

— Ще й як!

Нона раптом натягла на голову капелюх.

Хотіла зробити це грайливо, але не змогла приховати свого збентеження. Ні, вона не дитина й не дівчина. На обличчі, шиї вже намітилися зморшки, злегка позначені брудом. Розпусна дитина — його донька. Двадцятишестилітня.

— А що ж ти робитимеш? — поцікавився Чарлз. Йому бракувало повітря, хотілося сісти, але він і

далі розмовляв стоячи.

—— Житиму. Своїм життям.

— Куди ти зараз поїдеш?

— Нікуди. Тут, у цьому місті, мені зовсім некеп-сько. її слова ввігнали Чарлза в піт.

— У цьому місті?

— Авжеж. Велике місто. Про таке я мріяла все життя.

— А не хотіла б ти податися ще кудись, скажімо, до Чікаго?

— Ні, дякую,— відказала вона безтурботно.— Я хочу бути ближче до тебе. Адже тут я зустріла батька, свого справжнього батька, і не хочу втратити його. Чи могла б я навідуватися до тебе додому, по неділях.

— Ні, не роби цього!

— Чому? Ти соромишся мене?

— Ти ж знаєш... знаєш... послухай,— насилу вимовив Чарлз.—Мені недобре... Це такий жахливий удар для мене...

— Ти не хочеш доньки?

Чарлз із страдницьким виразом заплющив очі.

— Не хочеш подружитися зі мною? Га?

— Звісно, що...

— Ти брешеш! Брешеш, як останній негідник! — весело заявила дівчина.

— Я не хотів образити тебе. Повір мені, будь ласка,— затинався Чарлз.

Вона ще глибше натягла свій клоунський капелюх. Повернулася до дверей.

— Не розкисай. Я люблю пустувати. Щоб ти знав, у мене своє життя і свої плани. Сама заведу собі другів. Єдине, що мені потрібне, це гроші і якийсь куток, де б я могла притулитися... Мені зайвого не треба, я не така. Це не для Сміт. Отож заспокойся.

Чарлз спробував усміхнутися. У її словах для нього звучав порятунок.

— Хочу, щоб ти звав мене Сміт. Так мене звуть.

— Сміт,— ледь чутно вимовив Чарлз.

— Ми з тобою навіть могли б укласти угоду, запросити юриста,—докінчила вона, збираючись іти,— як це роблять у вас в Детройті. Згода?

Кілька наступних днів Чарлз чекав од неї дзвінка. Коли вдома дзвонив телефон, у нього обривалося серце. Але вона не дзвонила.

Його життя йшло, як і досі, ті самі справи, клопоти. Минув тиждень, другий. До нього прилітали з Нью-Йорка, він сам злітав до Нью-Йорка. Злітав до Лос-Анджелеса на нараду. Але на відстані весь час думав про дочку, про дружину й синів... думав про свій затишний кабінет удома, про контору в центрі міста, про великі фотографії, карти й схеми, над якими працював, намагаючись втілити свої задуми в життя. Але все це тепер видавалося йому не вагомим, примарним. Він нічим не володів по-справжньому і не міг нічого довести до пуття.

Іще думав про Лорі Гебб. Десь далеко, в іншому місті, обідаючи в затемненому розкішному ресторані, він ввічливо кивав на слова своїх компаньйонів, а думав про Лорі Гебб, про те життєрадісне дівчисько, в якому навряд чи було п'ять футів зросту, з багатозначними посмішками, швидкою мовою, милими жартами — просте дівчисько, як на його сьогоднішній розум, але тоді для нього не було чарівнішої. її недбало оголені руки, її ноги, принадлива звичка жувати гумку — завжди жувала гумку! Пригадувалось її по-дитячому енергійне тіло, округле тендітне личко з рум'янцем і її вогненне волосся, довге й звабливо закручене внизу. Лорі зрадила його. І тепер, через двадцять сім років, він відчував майже фізичний біль від думки, що вона брехала йому, зрадила його. Оте дешеве дівчисько водило за ніс Чарлза Бенедикта. Вона жила, зовсім забувши про нього, народила дитину, його дитину, дожила в їхпьому місті до сорока, спилася, мабуть, і тепер пішла з цього світу.

Мати його дочки.

Всюди, де йому доводилося бувати, навіть на марудних виснажливих нарадах з мером міста та його помічниками, його аж пересмикувало від однієї згадки про Лорі. Про сам факт її існування в його житті. Як і всі факти, як статистику, виміри й дати, сам факт існування Лорі вже не можна змінити. Доки живе їхня дочка, доти житиме все, що породило її, житиме, десь причаївшись у ній, у її генах.

Він усе чекав дзвінка від неї. Адже невдовзі їй знову потрібні будуть гроші. Жінка переповідала все, що відбулося протягом дня, повідомляла про телефонні розмови, які його стосувалися, про клопоти синів, про їхню школу, бо громадські школи в місті зовсім занепали, або нерішуче починала говорити, що відчуває, як між ними виникає якась відчуженість, про свою самотність. — коли це з її віши, то що вона мас робити?

— Немає між нами ніякої відчуженості, звідки ти все це взяла? — піяково заперечував Чарлз.

Він часто обнімав дружину, ніби намагався заховати від неї своє обличчя. Часто пестив менших синів, відчуваючи їхню беззахисність. Щовечора, прийшовши додому, занепокоєно дивився в обличчя дружини, з острахом чекаючи погляду, який виказав би, що їй стала відома жахлива новина...

Нарешті дівчина подзвонила йому в контору.

— Такі великі птиці, як ти, завжди обідають по ресторанах. Давай і ми десь пообідаємо разом,—заявила вона безпричинно веселим голосом.— Це говорить Сміт, твоя знайома Сміт, твоя, ти знаєш хто! Я добре їла і непогано проводила час. Прекрасне місто. Я завела собі друзів у моєму районі... Хочеш побачити, де живу? То їдь до мене!

Заспокоєний її веселим тоном, Чарлз під'їхав иа вказану адресу. Виявилося, що це неподалік од східної частини, в нетрях міста. Це здивувало його, бо за отримані від нього гроші вона могла вибрати собі щось краще. З північного боку ця частина міста межує з університетом, і тому тут поруч з найбідніши-ми живе молодь певного типу — на вигляд також дуже бідна, убого одягнена, патлата й неохайна. Будинок, у якому оселилася його дочка, був свіжопофарбований у яскраво-зелений колір, на ґанку біля входу сиділо п'ятеро чи шестеро молодиків, одягнених абияк, з довгими брудними патлами та блідими обличчями. Каламутними очима вони здивовано позирали на Чарлза. Квартира його дочки містилася на другому поверсі. Двері коридору були розчинені навстіж.

— Заходь! Здрастуй! Ну як тобі все це подобається? — вигукнула вона.

Гармидер, запах ладану чи, може, парфумів, її збуджена жестикуляція. На ній був той самий одяг, навіть той самий ремінь з широкою пряжкою, з-під вилинялої голубої блузки видніли плескаті груди. Вона метушилася навколо нього, намагаючись усадовити на стілець. Щебечучи, стояла навпроти й тримала рукою за підйом босу ногу, ніби виставлялася напоказ чи спокушала його.

— Вибач, я трохи напідпитку. Тут двері не зачиняються ні на хвилину, я маю скажений успіх... Але я нікому не виказала своєї таємниці... Боже, одна чорна дівчина, на ім'я Джінні, вона тут завжди вештається... зажди, хай вона прийде... Шість футів вісім дюймів заввишки, дебела дівка... боже,— тріскотіла вона, хихикаючи,— вона може переламати хребет будь-якому чоловіку! Вона...

Чарлз відчував до неї відразу. Але він слухав, терпляче слухав її базікання. У кімнаті панувало жахливе безладдя, повно всякого мотлоху, штора на вікні вся піднята вгору і, мабуть, давно вже зачепилася там.

Дочка чепурилася перед ним, не вгаваючи ні иа мить.

— У мене тут безліч друзів. Ми розважаємося. Всі люди чудові, якщо їм створити умови, правда ж? Мені треба трохи грошей. Мені слід було б завести постійний рахунок у банку. А як твої діти —твій син? Знаєш, віп симпатичний. Пі, тут не те, що вдома, тут у мене є друзі, яким я подобаюсь. Прошу тебе, дай мені трохи грошей, і я потім довго не буду тобі набридати, їй-богу.

Він витяг гаманець. Але двері до кімнати все ще були відчинені.

— О, добре, добре! О, мені треба грошей, треба! — збуджено завела дівчина.

Чарлз якийсь час вагався, а потім відрахував їй півтори тисячі доларів. По дорозі сюди він зайшов у банк і приготувався до такої розв'язки. Але він не був готовий до її п'яного улесливого белькотіння, до того, що вона так візьме гроші від нього —ніби виявляючи йому велику ласку.

— Боже милостивий, Ісусе, о, як вони мені потрібні!..

Вона поспішила до ліжка і заходилася ховати гроші в подушку.

— Не роби цього! Не залишай їх тут! —вражено вигукнув Чарлз.— Тут їх украдуть.

— Тільки не мої друзі. І тільки не тут. У нас не такі порядки, як у вас, містере Бенедикт,—заперечила розпашіла дівчина.

— За такі гроші тебе можуть і вбити.

Вона тільки засміялась і відмахнулася від нього.

— Віддай їх мені. Я тобі їх потім поверну,—запропонував Чарлз.

— Ходімо обідати. Ходімо кудись до ресторану, щоб я могла показати тебе,— відповіла дівчина, ніби забувши про гроші.—Чекай, я пошукаю черевики... та чорт з ними...

Вийшли на вулицю. Вона щебетала, повисаючи у нього на руці. Босоніж була ще менша. Від неї йшов якийсь нудотний, неприємний запах. Чарлз відчував відразу до неї, до її заповзятливості, до її безтурботного базікання, до самого її існування. Вона розповідала про приятелів, називала низку імен, говорила про господаря будинку, про друзів, які до неї добре ставляться.

— їй-богу, ти повинен з ними сам поговорити! Вони знають, що й до чого! Вони могли б тут усе прибрати до своїх рук, у будь-який момент, тільки їм начхати, їм це все до одного місця: і місто, і країна, цілісінькі богом прокляті Сполучені Штати —і, повір мені, я їх розумію...

Вони зайшли до невеличкої піцерії. Не змовкаючи ні на хвильку, дівчина відкинула із скронь лискуче волосся. Чарлз дивився иа неї, неначе вперше побачив. Це його дочка говорить до нього. Його дочка. Чарлз бачив у її обличчі риси Лорі, риси тієї Лорі... міг навіть уявити в ньому і щось від себе.

Невже це можливо?

Чарлз зусиллям волі повернувся від мрій до дійсності. Дівчина замовила собі піцу 1 і кока-колу. Чарлз узяв каву. Дівчина весь час збуджено говорила, схоплювалася з місця, махала комусь у вікно на вулицю, її лице пашіло.