Безпритульні діти - Сторінка 4

- Джойс Керол Оутс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Чарлз бачив, як щось проповзло в неї по лобі й сховалося в густому брудному волоссі...

Вона відсунула від себе піцу.

— Боже. Я, мабуть, виблюю.

— Що з тобою?

1 Італійський пиріг.

— Зажди. Зажди лишень.

Вона заплющила очі й кумедно почухалася об край стола. На її обличчі проступили великі краплини поту. Нечисленні відвідувачі ресторанчика поглядали від своїх столиків на Чарлза й дівчину. Надокучливо дзижчав вентилятор.

— Тобі краще? — спитав Чарлз.

— О боже,— вона притислася лобом до краю стола. Чарлз безпорадно дивився на руду копицю її волосся. Чи не божевільна вона? А може, хвора? Вона знову забубоніла:

— Ти мій батько. Це для мене неабищо, ха-ха. В мене є свої плани, але я останнім часом розклеїлась, вночі не засну, поки не прийму добрячої дози снотворного... Мені хочеться назад, додому... Мати померла, я була на похороні... на похороні бачила її обличчя, її волосся... У неї було таке ж волосся, як і в мене... Я любила її, але добре, що вона врізалася... від машини нічого не залишилось, і мені виплатили страховку... Я тепер теж хочу власну машину! І хочу, щоб у мене був мій власний куток!

Чарлз узяв її руку. Рука була зовсім холодна.

— Але ж у тебе с власний куток, чн ж не так? — лагідно заперечив він. "Для неї було б краще не жити",— майнула думка.

— Уночі тут гамірно. Поліцейські сирени, ще щось... я тут не можу заснути...

Вона через силу підвела голову. Жили на шиї напружились. Чарлз звернув увагу на те, що її зіниці були нечіткі, розпливчасті.

— О боже,— дівчина ніби прокинулася від важкого сну.— Котра година? Я спала цілий день... Не можу прокинутися!.. Мепі треба відіспатися від усього цього.— Вона насупила брови, зморщила лоба. Різко струснула головою, щоб остаточно пробудитися.— Слухай. Не лякайся. Забудь усі ті дурниці, що я тобі перзла. Я надто балакуча. Просто я сільська баба, та и годі.

— З тобою все гаразд? Ти не захворіла?

Дівчина встала, зачепивши стіл, і люто відкинула волосся з обличчя.

— Я вже спізнююсь на побачення, мене чекають. То краще віддай ті гроші зараз, бо мені ніколи. Я зовсім забула,— Дівчина простягла до нього руку і поворушила пальцями. Говорила вже голосніше.— Я їм усім так і відрізала: я зможу розплатитись, якщо треба, і не потребую для цього заробляти своїм тілом. Н їм не та потіпаха, що була вдома. Я належу сама собі й більш нікому. Ти краще не тягни, а давай гроші!

Чарлз, приголомшений, підвівся.

— Але ж...

— Мені вони потрібні. До зарізу. І без усякого махлювання.

Чарлз спробував вивести її з ресторанчика, щоб піддати гроші без свідків, але її не можна було зрушити з місця. Вона стояла з простягненою рукою. Зрештою, довелося віддати гроші тут, відрахувати п'ятнадцять стодоларових купюр, які вона жужмом запхала в кишеню штанів.

Вона вийшла.

Коли Чарлз вийшов слідом за нею на вулицю, її мже не було видно. Вона злилася з неквапливою юрбою млявих мешканців цього району — і негрів, і білих,— людей, які знічев'я тиняються вулицями, бо їм нимає чого і немає куди поспішати. Чарлз стояв на гротуарі, оглядаючись навкруги. Його дочка? Несподівано цей район міста нагадав йому часи депресії, пік ніби він знову потрапив у тридцяті роки, у відразливі, порожні роки в його житті і в житті всієї країни, коли бездомні, безпорадні люди без майбутнього, .ножі на його дочку, збиралися докупи і, ще на щось сподіваючись, шукали роботи. Блукали з міста до міста, з міста до міста в пошуках роботи... І знову до іншого міста в пошуках роботи. Різниця хіба в тому, що ці молоді люди не шукають роботи. Вони не шукають уже нічого.

Вони проходили повз нього, він повільно обминав їх. Чарлз був вражений, приголомшений цим світом, його смородом. Чарлза оточували людські подоби, які вже й не були людьми в повному розумінні цього слова. Людська лавина, яка почала КОТИТИСЯ повільно, мчить дедалі швидше, нарощуючи свою руйнівну силу... Можливо, їх уже тисячі... отаких, як його дочка? Як оті обшарпані довговолосі юнаки, що траплялися йому назустріч? Можливо, їх уже мільйони, в цій людській лавині, яка ось-ось накотиться на нього і розчавить?.. Перед Чарлзом спинився хлопчина років двадцяти з рюкзаком на спині. Неприродно скоцюрблений, він простяг руку, але Чарлз одвернувся. "Щоб ти здох" — кинув хлопець йому вслід, однак без зла, байдуже.

А трохи віддалік, палицею докинути, височіли хмарочоси центральної частини Детройта. Деякі серед них були справжніми шедеврами сучасної архітектури.

"Чи не втрачаю вже я глузд?" — подумав Чарлз.

Якийсь час дочка знову не дзвонила йому. Однак він повсякчас думав про неї, згадував її лиснюче волосся, її завзяття. Подумки розмовляв з нею. Говорив їй: "Ти змінила все моє життя, моє майбутнє. Я, здається, люблю тебе... Я знаю, що ти моя дочка..."

Якогось суботнього вечора вони вже повернулися з гостей, коли Франсіс несподівано запитала:

— Вона там була? На вечірці?

Він дивився на неї, не розуміючи, що вона хотіла цим сказати.

Дружина почала безпорадно ридати.

— Що?.. Немає ніякої жінки, про що ти говориш! Яка жінка? Що ти маєш на увазі? — ніяк не розумів її Чарлз.

Але Франсіс не вгамовувалася. Вона знай прискіпувалася до нього, не відставала і в спальні, домучувала його тріскучим переляканим шепотом, не бажаючи будити синів. Чарлз розумів, що у неї істерика, і ненавидів її сльози і голос, і перекошене стражданням обличчя. Яка ж вона стара! Вона так швидко постаріла, значно швидше, піж він!

— Якщо ти надумав розлучитися, скажи мені. Я хочу знати правду — хочу знати, куди діваються гроші, що тобі треба від мене і що з тобою коїться. Що це за таємниці в тебе? Хто вона, і що їй треба? Вона теж одружена? Чи ви вдвох потішаєтеся наді мною? Чого ти хочеш? Що буде далі?

Чарлз стиснув голову руками — збожеволіти можна! Сльози істеричної жінки падали йому просто на обличчя. Вона шепотіла над самісіньким вухом! її перелякані слова, заламані руки, білі і мляві вище ліктя, мов тісто,— ніби підбурювали завдати їй болю... Хтось мас вмерти, кимось доведеться пожертвувати! А вона безпорадно плакала, ніби навмисне дратуючи його, "Ну чого ти хочеш, чого тобі треба?"

Нарешті Чарлз заговорив. Десь за годину йому ніби пощастило її переконати. Вона заснула, знесилена під плачу, трохи п'яна, а він лежав, дивлячись у темряву, і віддавався думкам про свою дочку.

Вранці Чарлз холодно застеріг Франсіс:

— Щоб ти більш ніколи не говорила зі мною так, як учора. Ніколи!

Вона перелякано кивнула на знак згоди.

Тепер Чарлз почав в обідній час приїздити на своїй машині в район, де жила дочка, і потім пішки прогулюватися по навколишніх вулицях. Він уже впізнана н обшарпані занедбані крамнички, вузькі провулки, ганки перед будинками, де грілися на сонці негренята. Він доходив аж до університету, з його сучасними вульгарними гуртожитками, що гордовито виставляли напоказ свою бетонну фактуру. Тут байдикувала обшарпана молодь, а поряд пристойно вдягнені молоді люди з книжками в руках поспішали в яскраве царство бетону і сонця. Тут надмір скла, глухих, суцільних стін і газонів. Чарлз мружив очі від яскравого блиску і блукав, сподіваючись десь зустрітися з нею.

Шукав у натовпі дівчину з рудим волоссям. Дівчину, яка була не зовсім дівчиною.

Кілька разів він підходив до її помешкання й стукав у двері. Але ніхто не відповідав. Одного разу він чув, що в кімнаті надривалося радіо, проте й тоді йому ніхто не відчинив.

Чарлз мріяв про неї — про дівчину з вогненно-рудим волоссям.

Нарешті вона подзвонила йому. Сказала кволим голосом:

— Ти потрібен мені. У мене неприємності.

Коли він увійшов до кімнати, вона лежала в ліжку. Цього серпневого дня у місті стояла спека, було душно, а вона лежала в ліжку під кількома покривалами і дрижала. Вона запитала Чарлза:

— Чому ти їхав так довго? Ти не заявляв у поліцію? Мені весь час вчуваються поліцейські сирени. Я не поїду ні з якою швидкою допомогою, обхоплю двері ногами і не поїду, пе дам себе витягти звідси... Хай розірвуть мене надвоє, але не дам, щоб мене винесли крізь оті кляті двері...

— Ні, я нікому не заявляв. Усе буде гаразд,— заспокоїв її Чарлз. У неї було перекошене, жахливо обличчя. В кімнаті стояв задушливий сморід. Вона лежала горілиць на матраці, без подушки, на зібганому простиралі.

— Що сталося? — спитав Чарлз.

— Нічого. Мепі треба грошей. Оце і все. Грошей. І щоб зараз.

— Може, покликати лікаря?

— Ні, ніяких лікарів.

— Ллє ж... але ж ти нездорова... Вона закричала, зводячись на лікті:

— Спробуй сунути свого носа в мої справи і ти пожалкуєш! Що ж, звісно, ти мій батько, але тільки й того... В мене є свої плани... Хочу побачити західне узбережжя... Я драпаю з цього паршивого міста... мені треба грошей. Я загубила гроші, якими збиралася заплатити за квартиру. А ще мені треба віддати сто доларів Джінпі. Я загубила номер твого телефону і ніяк пс могла знайти телефонну книгу...— Спересердя дівчина заплакала і почала гатити по покривалу сухими кістлявими кулачками,— А ти... ти мені не потрібпий! Я не люблю тебе! Ти ні разу не назвав мене на ім'я, та й ніяк не називаєш мене! Ні рану не поцілував! Я не люблю тебе! Я драпаю звідси І мені потрібні гроші, і ти краще дай їх мені, якщо не хочеш неприємностей... Я подамся в Каліфорнію і, и к що колись повернуся на цей смердючий смітник, то лише такою, яку всі оці виродки будуть цілувати в сідницю, бо тут є... є виродки... по них так і плаче в'язниця, повір мені,— її голос піднісся аж до зойку,— и к що вони гадають, що можуть обдурити мене! Мене! Ііопихати мною! Пі, вони пе будуть попихати мною. Н так їм і сказала, що я їх можу в одну мить запроторити до в'язниці, що мій батько ось так,— вона підняла вгору два щільно стулені пальці,— ось так із самим мером Детройта і з комісаром поліції, тому я можу пересадовити всіх отих проклятих сучих синів!

— Кому ти це казала? Хто вони? — обережно спитав Чарлз.

— Давай мені гроші, і забирайся звідси геть!

— Але...

— Я сказала, давай! Я вмираю! Я не можу так! Ти хочеш здихатися мене, хочеш, щоб я вмерла, ти, мерзенний негіднику, я знаю, я бачу по твоїх поганих лихих очах, якщо я помиратиму, ти запхасш мені в рот покривало і задушиш мепе, тільки не бреши, я знаю, ти навалишся на мене і запхаєш покривало мені в горлянку, задушиш мене, а потім підпалиш будинок...