Безсмертний - Сторінка 2

Вряди-годи зупинявся,— не відпочити, хоч і зовсім знесилів,— а виплакатись. Це були радісні сльози. Я бачив шпилі веж і астрагали, фронтони і куполи — безліч пишнот з граніту і мармуру. Я підіймався, залишаючи позаду сліпий обшир чорних лабіринтів, вплутаних у світлосяйне Місто.

Нарешті я вибрався у щось на зразок невеличкої площі, точніше — у внутрішній двір, його оточував єдиний будинок неправильної форми, неоднакової височини, з куполами та колонами. Перш за будь-які інші риси цієї неймовірної споруди, мене приголомшила прадав-ність її походження. Я відчув — вона давніша за людей, давніша за землю. Ця знаменна прадавність хоч у певний спосіб і жахала око, але, здалося мені, була доказом праці безсмертних робітників. Спершу обережно, потім байдуже, зрештою у відчаї блукав я сходинками і хідниками цього чудернацького палацу. Згодом я дізнався, що ширина і висота кожної із сходинок були різні; тим-то я так і знемігся. "Цей палац збудували боги", — промайнула в мене думка. Обдивившись порожні зали, я поправився: "Боги, що збудували оце, померли". Помітивши химерність побудови, я сказав собі: "Боги, що збудували оце, були божевільні". Проказав я це, добре пам'ятаю, з якимось незрозумілим осудом, що скидався на докір сумління, з більшим жахом розумовим, ніж зі страхом чуттєвим. До враження про неймовірну давність, споруди додались інші — про її нескінченність, про її діот-ворність, про її цілковиту безглуздість. Я пробився крізь лабіринт, але ясне Місто Безсмертних налякало і відштовхнуло мене. Лабіринт — приміщення, призначене, щоб заплутати людину; його побудова, щедра на симетрію, підпорядкована цій меті. У цьому палаці, який я досить поверхово оглянув, побудова не мала мети. Навсебіч розбігалися глухі коридори; вікна були на недосяжній височині; розкішні двері вели або в нішу, або в колодязь; я бачив дивовижні зворотні сходи, з поручнями і сходинками, збудованими знизу. Інші ж, щільно припасовані до якоїсь монументальної стіни, не вели нікуди, після двох чи трьох звивин гублячися у високій темряві купола. Не має значення, чи всі ці описи — точні: адже я знаю, що за багато років мої страшні сни втратили детальність; зараз я не можу сказати, що та або інша риса це точне відтворення дійсності чи форм, від яких я божеволів ночами. "Це Місто,— думав я,— неймовірно жахливе; вже саме те, що воно існує і триває в часі, хоч і лежить посередині таємничої пустелі, отруює минуле, отруює майбутнє, якоюсь мірою компрометує навіть зорі. Доки воно існуватиме, ніхто в світі не зможе осягнути своєї мети й бути щасливим". Я не хочу його описувати; хаос різноманітних слів, — тіло тигра або бика, в якому потворно кишать, ненавидячи одне одне, зуби, нутрощі й голови, — може (якоюсь мірою) дати про нього приблизне уявлення.

Не пригадую детально, як я повертався, пробираючись запилюже-ними й вогкими підземеллями. Єдине знаю; не полишав мене страх, що вийду до останнього лабіринту, який приведе мене знову до огидного Міста Безсмертних. Нічого більше згадати не можу. Це забуття, зараз непереборне, було почасти зумисним, а почасти обставини моєї втечі були такі, що якогось дня, не менш забутого теж, я вирішив забути їх.

III

Ті, хто уважно читав оповідь про мої поневіряння, пам'ятають, що один чоловік з племені троглодитів ішов за мною вслід, як ішов би собака, до нерівної тіні мурів. Вийшовши з останнього підземелля, я побачив його біля входу печери. Він лежав на піску, незграбно викреслюючи і стираючи на ньому низку химерних знаків, схожих на літери зі снів, які ти ось-ось зрозумієш, але, які в останню мить зливаються. Спочатку я був подумав — він намагається написати щось якимись варварськими письменами, але потім зрозумів: безглуздо уявляти собі, що люди, які не навчились розмовляти, можуть писати: До того жоден зі знаків за формою не нагадував інший, що виключало навіть віддалену можливість вважати їх символічними. Троглодит креслив їх, розглядав і поправляв. Зненацька, ніби йому набридла ця гра, він стер усе рукою. Глянув на мене, але, здається, не впізнав мене. Незважаючи на це, я відчув таке полегшення (чи така велика і страхітлива була моя самотність), що дозволив собі подумати: цей недорозвинений троглодит, який дивиться на мене біля входу в печеру, очікував мене тут. Сонце цілий день пряжило рівнину; коли ми під першими зірками прямували назад у селище, пісок у нас під ногами був гарячий. Троглодит ішов попереду; цієї ночі я вирішив спробувати навчити його розрізняти, а при нагоді й повторювати деякі слова. Собака і кінь (міркував я) спроможні на перше, багато з птахів, як ось Цезарів соловей,— на друге. При всій обмеженості, яку може мати сприймання лкЗдини, мозок її завжди сильніший за мозок тварини.

Покірність і ницість троглодита викликали в моїй пам'яті образ Аргоса, старого, конаючого пса з "Одіссеї", і я назвав троглодита Аргосом, і намагався привчити його до цього імені. Ніяк це мені не вдавалося. Хитрощі, рішучість, упертість — все було намарне. Нерухомий, з безвільним виразом очей, він, мабуть, не сприймав звуків, які я намагався вбити йому в пам'ять. Був за кілька кроків від мене, а здавалось, знаходиться дуже далеко. Лежачи на піску, схожий на невеличкого напівзруйнованого сфінкса, він давав небесам обертатися над ним од початку дня до початку ночі. Я не міг повірити, що не досягну бажаного. Згадав ефіопську легенду про мавп: вони нібито не розмовляють навмисне, щоб їх не примусили працювати. Отже, ймовірно, що й Аргос мовчить зі страху чи підозрює щось недобре. Від цього уявлення я перейшов до інших, ще дивовижніших. Подумав, що Аргос і я належимо до різних світів; що наші сприймання однакові, але що Аргос комбінує їх по-іншому і будує з їхньою допомогою інші уявлення про предмети; що, може, для нього нема предметів, а є лиш запаморочлива і тривала гра надзвичайно коротких вражень. Я думав про світ без пам'яті, без часу; уявив собі існування мови, в якій нема іменників, мови з безособовими дієсловами і невідмінюваними прикметниками. Ось так умирали дні, а з днями роки, але щось подібне до щастя сталося одного ранку. Випав дощ, рясний і повільний.

Ночі в пустелі бувають холодні, але ця була вогняна. Снилося мені, що якась ріка Фессалія (у її води я кинув золоту рибину) піднялася, щоб омити мене; я чув, як вона підступає по червоному піску і чорному камінню; холодне повітря й одноманітний шум дощу розбудив мене. Голий побіг я привітати його. Ніч минула під жовтими хмарами, троглодити, не менш щасливі, ніж я, підставляли тіла свої цілющій зливі майже в екстазі. Вони здавалися жерцями, яких пойняло божество. Аргос вищав, підвівши очі до неба, струмені води спливали по його обличчю; але не тільки води (про це я довідався згодом), а й сліз. "Аргосе! — гукнув я. — Аргосе!"

1 тоді, з лагідним захопленням, ніби відкриваючи щось втрачене і забуте дуже давно, Аргос пробелькотів: "Аргос, пес Одіссея". І потім, так само не дивлячись на мене: "Цей пес лежить на гноїську".

Ми легко сприймаємо реальність, можливо, тому, що передчуваємо — нема нічого реального. Я спитав його, що він знає про "Одіссею". Він ледве говорив по-грецькому, я мусив повторювати запитання.

"Дуже мало,— сказав він.— Менш, ніж найбідніший рапсод1. Минуло вже тисячу сто років, відколи я її склав".

IV

Того дня я все зрозумів. Троглодити були Безсмертними; потік із водою, повною піску, був Рікою, яку розшукував вершник. Що ж до міста, слава про яке докотилась аж до Гангу, — минуло вже дев'ять століть з часу знищення його Безсмертними. З його руїн вони збудували на тому самому, місці безглузде місто, яке я оглянув: щось на зразок пародії чи протилежності і водночас святині ірраціональних богів, які керують світом і про яких ми нічого не знаємо, крім хіба, того, що вони не схожі на людей. Споруда ця — останній символ, який дозволили собі Безсмертні; вона знаменувала етап, на якому, переконавшись, що кожне починання — безплідне, Безсмертні постановили жити для чистої думки. Поставили будівлю, забули про неї і пішли жити в печери. Заглцблені в роздуми, вони майже не помічали зовнішнього світу. .

Про все це оповів мені Гомер — в спосіб, яким розмовляють з дитиною. Розповів про свою старість і про останню мандрівку — він звершив їц.як Одіссей, щоб дістатись до людей, що не знають моря, не їдять солоного м'яса і не мають уявлення про весло. Прожив тисячоліття в Місті Безсмертних. Коли місто було знищено, порадив закласти те, друге. Нічого дцвного: оповідають, що, оспівуючи війну з Іліоном, він згодом уславив війну жаб з мишами. Був він, як бог, що, створивши космос, потім створив хаос.

Бути безсмертним — не так-то вже й незвично; крім людини, всі звірі безсмертні, бо не усвідомлюють смерті; знати, що ти безсмертний — це щось страшне, незбагненне для богів. Я помітив, що всупереч численним релігіям, впевненість у безсмерті — надзвичайно рідкісне явище. Ізраїльтяни, християни і мусульмани проголошують безсмертя, але повага, яку складають першому життю, доводить, що єдино в нього вони вірують,— бо призначають всю нескінченність життя наступного на кару чи винагороду за це перше. Мудрішим здається мені коло в деяких релігіях Індостану; в тому колі без кінця й початку кожне життя є наслідком попереднього й породжує наступне, але жодне не визначає їх у сукупності... Навчена віковою практикою республіка безсмертних людей осягнула досконалість терпимості і майже байдужості. Вони знали, що в нескінченному плині часу на долю кожної людини випадає все. Завдяки своїм колишнім чи майбутнім достоїнствам кожен вартий всієї доброти, але водночас і всієї зневаги через свою нікчемність — в минулому чи в майбутньому. Як в азартних іграх парні й непарні цифри тяжіють до рівноваги, так само анулюються і підправляють одне одного розум і дурість, і, можливо, грубувату "Поему про Сіда" врівноважує один лише епітет з "Еклог" чи єдина сентенція Геракліта. Найпобіжніша думка підпорядковується невидимому обрієві і може увінчати чи уславити якусь таємну форму. Чув я про таких" що чинили зло, яке в наступних століттях обернулось на добро або було ним для вже померлих... Коли розглядати їх у такий спосіб, усі наші вчинки — слушні, але водночас і не варті уваги.