Безсмертний - Сторінка 3

Немає заслуг моральних чи інтелектуальних. Гомер створив "Одіссею"; якщо закладемо нескінченний час з нескінченною кількістю умов і варіантів, не написати, хоча б один раз, "Одіссеї" — неможливо. Ніхто не є кимось, одна безсмертна людина є всіма людьми. Я, Корнеліус Аг-ріппа, — бог, герой, філософ, демон і водночас світ, а це лиш мало-приємний спосіб сказати, що я не існую взагалі.

Поняття світу як системи досконалих компенсацій справило величезний вплив на Безсмертних. Передусім зробило їх несприйнятливими до співчуття. Я вже згадував про старовинні каменярні, що перетинали пустелю на другому березі; один із Безсмертних упав у найглибшу з них; він не міг собі заподіяти якоїсь шкоди ані вмерти, але палила його спрага; доки кинуто йому мотузку, минуло сімдесят років. Не цікавила Безсмертних також і їхня власна доля. Тіло було покірливим домашнім створінням, і йому вистачало щомісяця як милостині — кількох годин сну, трохи води і шматка м'яса. Хай не намагаються понизити нас до звичайних аскетів. Немає приємності, складнішої за мислення, і ми йому цілком віддавалися. Часом якийсь надзвичайний подразник повертав нас зовнішньому світові. Як, приміром, цього ранку — прадавня, елементарна радість від того, що пішов дощ. Правда, такі хвилини траплялися зрідка, всі Безсмертні були здатні на погірдливий спокій; я запам'ятав чоловіка, який ніколи не зводився на ноги: птах звив гніздо на його грудях.

Серед висновків з доктрини, яка проголошує, що немає нічого не врівноваженого іншим, існує один, невеликої теоретичної ваги, який схилив все ж нас наприкінці чи на початку X століття розійтися по поверхні землі, його можна висловити так: "Існує ріка, що її води дають безсмертя; отже, в якійсь країні мусить бути ріка, що його знищує". Кількість рік не є нескінченна. Безсмертний мандрівник, який обійде світ, колись та нап'ється з усіх річок. Вирішили відшукати ріку, яка відбирає безсмертя.

Смерть (або натяк на неї) робить людей вартісними й гідними жалю. Люди хвилюють, бо щось у них є від привидів; кожен людський вчинок може бути останнім; кожне обличчя мусить стертися, як обличчя, що ми бачимо в сновидіннях. Все серед смертних набуває вартості як безповоротне і залежне від випадку. Серед Безсмертних, навпаки, кожен вчинок (і кожна думка) — це відлуння інших, що вже були в минулому, або запорука інших, які в майбутті (до безконечності) знову його (чи її) повторюватимуть. Немає речі, яка не була б ніби відображена в безлічі дзеркал. Ніщо не може трапитись лише один раз, ніщо не має безперечної вартості. Все урочисте, все;,, освячене обрядами, — не стосується Безсмертних. Гомер і я розійшлися у брамах Танжеру; здається, ми не попрощались.

V

Я побачив нові королівства, нові імперії. Восени 1066 року я бився на мосту під Стамфордом, не пам'ятаю вже, чи в лавах Гарольда, якого спіткала там лиха доля, чи в лавах того нещасливця Хараль-да Хардрада, який виборов шість п'ядей англійської землі, а може, трохи більше. В сьомому столітті за літочисленням Хіджри, в передмісті Булака, неспішним каліграфічним письмом, на мові, яку я забув, абеткою, якої вже не знаю, я переписував сім подорожей Сіндбада й історію міста Бронсе. У дворі в'язниці в Самарканді я багато грав у шахи. В Біканері займався астрологією, як і в Чехії. 1638 року побував у Колошварі, а пізніше в Лейпцігу. В Абердіні 1714 року я замовив собі шість томів "Іліади" Попа; знаю, що не раз з насолодою повертався до них. Близько 1729 року дискутував про походження цієї поеми з одним професором риторики, який звався, наскільки пам'ятаю, Джамбаттіста; його докази здалися мені неспростовними. Четвертого листопада 1921 року пароплаву "Патна", який віз мене до Бомбея, довелося кинути якір в одному з портів на узбережжі Ерітреї!. Я вийшов на берег; пригадав собі колишні, давно минулі дні, проведені тут над Червоним морем, коли я був римським трибуном і лихоманка, магія та неробство мучили моїх солдатів. Неподалік я помітив чисту воду; покуштував її, спонуканий звичкою. Давно не відчуваний біль видався мені дуже гострим. З недовірою, спокійний і щасливий, приглядався я до повільного утворення неоціненної краплі крові. "Я знову смертний, — повторював сам до себе, — знову подібний до всіх людей". Тієї ночі я не спав до ранку.

...Сплинув рік, і я переглянув ці сторінки. Переконався, що все це було насправді, але водночас помітив ніби щось фальшиве. Мені здається, що я відкрив причину цієї фальші. Опишу її; якщо сприймуть це* за фантастику — байдуже.

Історія, яку я оповів, видається нереальною, бо в ній змішуються випадки з життя двох різних людей. У першому розділі вершник хоче дізнатися назву ріки, що омиває мури Фів; Фламініус Руфус, який перед тим дав місту епітет Стобрамні, каже, що ріка зветься Єгипет; жоден з цих виразів для нього не характерний, а підходять вони швидше Гомерові, який в "Іліаді" називає Фіви стобрамними, а в "Одіссеї" вустами Протея й Одіссея незмінно називає Ніл Єгиптом. У розділі другому римлянин, п'ючи воду безсмертя, вимовляє якісь слова по-грецькому; слова ті належать Гомерові, і їх можна знайти в кінці відомого переліку кораблів. Пізніше, в химерному палаці, каже про "осуд, що скидався на докір сумління"; слова ці походять від Гомера, який і запроектував цю потворну споруду. Такі аномалії занепокоїли мене; інші, естетичного плану, дозволили дізнатись правду. Містить її останній розділ; там написано, що я бився під Стамфордом, що переписував у Булаку мандри Сіндбада-мореплавця і замовив собі в Абердіні англійську "Іліаду" Попа. Жодне з цих свідчень не викликає сумніву; показовий самий факт їх наголошення. Перше з них свідчить, що це людина військової професії, але пізніше помічаємо, що оповідач акцентує не воєнні справи, а людські долі. Подальші факти викликають ще більший подив. Неясна первопричина, що змусила мене їх занотували; я зробив це, бо знав — вони чимось знаменні. Оповідані римлянином Фламініусом Руфусом, вони такими бути не можуть. Натомість такими вони є, оповідані Гомером; дивно було б, якби цей останній копіював у тринадцятому столітті пригоди Сіндбада, іншого Одіссея, й відкривав по перебігу стількох віків у якомусь північному королівстві, та ще й якоюсь варварською мовою форми своєї "Іліади" 1. Коли наближається кінець, в пам'яті немає вже образів, спогадів,— лишаються самі слова. Тож нічого дивного, що час переплутав слова, які колись були властиві для мене, зі словами, що належали комусь, хто мандрував зі мною стільки століть. Я був Гомером; невдовзі буду Ніким, як Одіссей; невдовзі буду всіма: буду мертвий.

Постскриптум 1950 року. Серед коментарів, які викликала попередня публікація рукопису, найцікавіший, і напевне не найвічливі-ший, називається "А Coat of Many Colours" (Манчестер, 1948); це праця завзятого пера доктора Наума Кордоверо. Налічує вона близько ста сторінок, йдеться там про грецькі компіляції, про компіляції з давньолатинської, про Бена Джонсона, який змалював своїх сучасників, користуючись цитатами з Сенеки, про твір "Virgilius evangeli

1 Ернесто Сабато вважає, що Джамбаттіста, який дискутує на тему походження "Іліади" з антикваром Картафілусом, — Джамбаттіста Віко; цей італієць захищав думку, що Гомер — постать символічна, як, приміром, Плутон чи Ахіллес (прим, автора).

cans" Александра Росса, про ідеї Джорджа Мура й Еліота і, нарешті, про "оповідання, що приписується антикварові Джозефу Картафілу-су". Він виявляє у першому розділі невеликі інтерполяції з Плінія ("Historia naturalis", V, 8); у другім — з Томаса Де Квінсі ("Writings", І, 439); у третьому — з одного листа Декарта до посла ГГера Шану; у четвертому — з Бернарда Шоу ("Back to Methuselah", V). З тих вкраплень чи плагіату він робить висновок, що весь документ — апокриф.

Як на мене, такий висновок — безпідставний. "Коли наближається кінець, — написав Картафілус, — в пам'яті немає вже образів, спогадів, — лишаються самі слова". Слова, слова, несуттєві і покалічені, чужі слова, були вбогою милостинею, яку полишили йому години і століття.

З іспанської переклав Юрій ПОКАЛЬЧУК