Біла стрічка в твоєму волоссі - Сторінка 7

Щоразу, коли вона боялася або почувалася не в своїй тарілці, говорила отаким тремтливим голосом.

Незнайомий прокашлявся. У мене також шкребло у горлі, і я мусила уткнутися обличчям у ковдру, тож знову нічого не бачила. Я вже не трусилася, мені ставало дедалі тепліше.

Одразу все ніби затягло імлою. У мене явно почала підніматися температура. Мені пощастило підвести го* лову, коли незнайомий наполегливо переконував:

21

35

— Ви повинні мені допомогти! Не задарма. Я за все заплачу.

Мабабуся (офіційно):

— Вас послав мій син, я це знаю. Він негідник, і я не хочу про нього чути. Сорок років я була акушеркою! Завжди допомагала дітям з'являтися на світ, а не зводити їх зі світу! Я не хочу про таке навіть чути. Прощайте!

Незнайомий (терпляче):

— Ви не розумієте мене. Я заплачу, скільки скажете. Я ж хочу не задарма.

Мабабуся (так само офіційно):

— Я покличу міліцію. Покличу управителя. А той негідник узагалі нехай не показується мені на очі.

Незнайомий:

— Ми прийдемо до вас у п'ятницю. Мабабуся:

— Я обох вас посаджу до в'язниці. Незнайомий:

— Подумайте як слід. Аби потім ви не пошкодували. Аби не пошкодували.

Минула хвилина, а може, і десять. Бурі черевики почали рухатися й помалу, сантиметр за сантиметром, наближалися до ліжка. За крок від мабабусиних капців вони зупинилися. Я взагалі нічого не розуміла. Мені хотілося вискочити й закричати, але я навіть не ворухнулась. Імла навколо мене густішала. Раптом у тій імлі на спідньому краї постелі з'явилися мабабу-сині пальці, вони міцно СТИСЛІЇ спинку ліжка, аж суглоби на них побіліли, і на якийсь час знерухоміли. Ма" бабусині пальці були майже перед моїм носом, та коли я простягла руку, щоб доторкнутися до них, ця відстань видалася мені просто безконечною. Мабабуся зреагувала на мій дотик умить. Вона легенько пройшлася вказівним пальцем по всіх моїх пальцях. Погладила мене. Я не повинна боятися. Мабабуся гладила мене лише тоді, коли хотіла додати мені відваги. Тільки цього разу це не допомогло. Постіль наді мною піднялася, і я почала плакати.

• Привів мене до тями мабабусин голос. Спокійний, діловий, непохитний. Як тоді, коли вона говорила: "Не втрачаймо розуму!"

— Ну, гаразд,— мовила вона.— Залиште мені завдаток — сто крон. Прощайте!

Напівпритомна, я перевернулася на живіт. Пані

Фаціні й досі спала. Навіть не ворухнулася. У всій кімнаті ніщо не рухалося.

Клацнула клямка, двері заскрипіли, незнайомий зробив крок. Постояв.

— Все необхідне буде готове до ваших послуг. Я прийду по вас у п'ятницю. Обов'язково!

Мабабуся не відповіла. Зрештою, двері зачинилися.

Я потихеньку почала вилазити з-за ліжка. Мабабуся сиділа — руки в неї повисли, очі непорушні, кутики губів опущені. Вона, напевно, гадала, що я вилізу з другого боку, бо в іншому разі в такому вигляді не показалася б мені. Звичайно, я злякалася, в мене потекли сльози, а цього мабабуся вже не могла стерпіти.

— Чого рюмсаєш? — помітивши мене, сказала вона.— Не втрачаймо розуму. Лягай, у тебе лихоманка. Я зроблю тобі компрес.

Вона встала й почовгала по рушника. Я бачила, як вона із стільцем наближається до умивальника, обходить стілець, спирається однією рукою на умивальник, намочує рушника, а тоді човгає назад. Сльози текли аж до підборіддя й приємно холодили. Мабабуся повернулася, поглянула на мене й нарешті дала волю своїм почуттям:

— І не соромно отак журитися! Ще Фацінка почує! Вона поклала рушника мені на чоло. Я заплющила очі.

— Який грубіян,— обурювалася вона далі.— Ти чула, що він казав? Не треба було слухати. Тобі воно не потрібне. Ти нічого не чула. І все отой негідник Імріх! Отак мене переслідувати. Ґешефти, гроші! Я добре знаю його. Ну, я ляжу також. Трохи посунься, нижче. Я прикрию тебе простирадлом. Отак. Тепер минеться. Давай спати!

Під мабабусиним горбом було тепло й безпечно. Я вже майже спала, коли озвалася гармонь малої Зу-зи. Бернадетта, мабуть, влетіла, бо я взагалі не почула її кроків.

— Добрий вечір, пані Студенкова. Ми спали.

! — Внизу на вас чекає ваш син.

1 Мабабуся почала нібито прокидатися.

— Син? — спитала вона заспаним голоосом.— А що йому треба?

— Каже, ви знаєте! Маєте віддати Шімонку, як ви домовилися.

Мабабуся знову укладалася спати.

— Ви ж бачите, тут нікого немає. Від самого ранку ми тут спимо з Фацінкою. Погляньте на неї. Спить як убита.

Ми спали.

Кроки. Тиша. Внизу чекав великий Імріх. Але що йому потрібно? Добре принаймні, що мабабуся має горб. Ніхто мене тут не знайде.

Невдовзі, коли я справді заснула, мене знову розбудив голос сестри Бернадетти. Схилившись над нашою постіллю, вона терпляче повторювала:

— Пані Студенкова, прокиньтеся! Не спіть! Прийде лікар. Стара пані Фаціні померла. Ви мусите розповісти, як це сталося.

Мабабуся ураз сповнилася енергією. Літала зі стільцем із кімнати до кімнати й частувала бабусь пудингом. Приготувала його нам сестричка Надя за оті сто крон, і було його в нас ціле відро. До смерті мені не захочеться більше пудинга. Мені мабабуся доручила купити апельсини. Вони були солодкі й пахли сонцем. Я тримала їх під подушкою.

Відколи померла пані Фаціні, мабабуся застеляла постіль лише наполовину. На одній половині відпочивала мабабуся, а на другій лежала я, у скрутні хвилини — за її горбом, прикрита простирадлом. Папі Фаціні лежала в умивальні цілий день, аж поки по неї прийшли з похоронного бюро. Того дня в коридорі не скрипів жоден стілець. Ніхто пані Фаціні не жалів, усі обмовляли її, бо ж вона мала легку смерть. Навіть мабабуся. їй дошкуляв біль у попереку, вона сіла на порожню постіль Фацінки й заходилася бідкатись:

— Я могла здогадатися, що помре. Отакої! Але все марно, дехто знає, коли народитися! Засне, немов студентка, прощавай, світ, що мені до вас! Ані словечка на прощання!

Вона зупинила на мені погляд.

— Ти не боятимешся?

Ми готувалися до п'ятниці. Я знала, що мабабусю мучить найдужче. Отих сто крон. Вона пояснювала мені щонайменше разів десять, чому взяла їх.

— Я б ніколи не попросила тих грошей, бог мені свідок, але я зароблю їх!— (Вона перехрестилася).— Отак мене, стару жінку, налякати! Витяг пістолет — і на мене... А які в нього очі! Тільки ти про це нічого не знаєш!

Вона прокашлялася й розмірковувала далі:

— І добре, що ти про це не знаєш,— мабабуся перевела дух, явно задоволена, що їй пощастило це приховати від мене.

В учительській тривожно зазвучала гармонь. Мабабуся підскочила до мене.

У п'ятницю мені не треба було йти до школи. В учительській кімнаті було тихо, чергувала сестричка Надя. У коридорчику біля бабки Сланінкової я мало не перечепилася через плетений комірець. Я підняла його й хотіла подякувати, але бабка Сланінкова, важко дихаючи, підвелася, спираючись на руки, і з інтересом запитала:

— Ти щось знайшла? Комірець! Покажи мені — гарний? Мама тобі пришиє його.

Коли б це не був у кращому разі сьомий комірець, який отак непомітно вона підсовувала мені, я б і справді повірила, що хтось загубив його. Бабка Сланінкова притягла мене до себе на постіль.

— Віднесеш мою телеграму? Куди? На пошту. У моєї доньки день народження, ти знаєш. П'ятдесят. Старе луб'я, але куди дінешся! Як не пошлю телеграми — її удар схопить! Вона вже важить центнер, не менше! То що, віднесеш?

Бабка Сланінкова мала очі, мов у мишки, руки, мов палички, і, напевно, важила не більше сорока кілограмів. Аж ніяк не могла я уявити собі, що вона може мати доньку на цілий центнер. Бабка сунула мені до рук десять крон із папірцем. Тоді підморгнула й прошепотіла:

— Решту залиш собі за труди. Але мамі анічичирк! Розумієш?

Мабабуся лежала, уже все приготувавши, поважна і бліда, па пічному столику — сотні ліків.

— Ти маєш перець?—тихенько запитала вона.— Нехай би все це вже було позаду! — Я сіла на постіль. Рука в неї була холодна наче лід. Я нахилилася до неї й обличчям доторкнулася до її обличчя — ніби зашелестів напір.

— Мабі, адже ти боїшся, признайся!

Вона дивилась па мене, дивилась, а тоді спалахнула:

— Сорок років я працювала, де доведеться, аби тільки допомогти дітям з'явитися на світ, а тепер!.. І все це через отого негідника!

Мабабусина рука в моїй долоні потроху теплішала. Ми чекали. Я молилася, щоб у мене не почалася лихоманка. Поволі-поволі минали хвилини, годинам не було кінця. Коли озвалася гармонь, ми зітхнули майже з полегшенням. Я подала мабабусі перець. Вона нюхнула й ураз закашлялася. Двері відчинилися, і незнайомий, вдягнений тепер у цивільне, з жахом утелющився в мабабусю. Мабабуся кашляла й кашляла, тож я не почула й слова, хоча незнайомий намагався перекричати кашель.

Я приклала руки до вуст:

— У неї напад! Напад! Ви не розумієте? Приступ!

Наче скам'янівши, він дивився на мабабусю.

Тільки ж у мабабусі справді почався напад. Сталося те, чого ми не сподівалися. Мабабуся, кваплячись, вдихнула більше ядучого перцю, і в неї почався астматичний приступ. Вона вже не кашляла, а просто задихалася. Я навіть не почула гармоніки малої Зузи. Двері відчинилися, і ввійшла Бернадетта.

— Що сталося, пані Студенкова?

А тоді звернулася до мене, голос у неї був серйозний, на її обличчі не ворухнувся жоден м'яз.

— Біжи по лікаря. Мерщій! Він у канцелярії, в управителя. Біжи!

Я не могла відірвати погляду від мабабусі. Вона міцно тримала мою руку, й очі в неї вилазили з орбіт.

Коли я обернулася, мало не налетіла на незнайомого. Він і досі стирчав посеред кімнати, наче прикутий, і, здавалося, також задихався. Обличчя в нього було червоне, уста стиснуті. Я злякано подивилась на сестру Бернадетту — від соляного стовпа вона відрізнялася лише барвою. І раптом у голові в мене сяйнула рятівна думка. В цю хвилину я, власне, уперше вирішила ризикнути своїм життям. Піднявши вказівний палець, немилосердно скерувала його у бік широких грудей нашого незнайомого мучителя, із зухвалою байдужістю вдаючи, що в наступну хвилину я маю намір висловити проти нього важке звинувачення. Коли навіть після другої критичної хвилини не пролунав постріл із пістолета, я збагнула, що мій суперник неозброєний і, окрім того, приречений програти це змагання нервів. Я звернулася до сестри Бернадетти:

— Цей пан шукає пані Фаціні. Я вже сто разів казала йому, що вона померла, а він не вірить й усе ходить сюди...

Не знаю, чи він усвідомив, яку можливість проявити великодушність надала я йому, але не мала часу побачити його реакцію, бо мабабусине ліжко знову затремтіло під новим нападом кашлю, і я вилетіла з кімнати, немов стріла.