Білі ночі - Сторінка 2

І хоч який я несмілий з жінками, але ж це була така хвилина!.. Я вернувся, ступив до неї і неодмінно б мовив: "Панно!"— якби тільки не знав, що цей вигук уже тисячу разів вимовлялося в усіх російських великосвітських романах. Це саме й зупинило мене. Та поки я підшукував слово, дівчина отямилась, оглянулась, схаменулася, понурилась і прослизнула повз мене набережною. Я зараз же пішов слідом за нею, але вона здогадалась, залишила набережну, перейшла через вулицю і пішла тротуаром. Я не посмів перейти через вулицю. Серце моє тріпотіло, як у спійманої пташки. Зненацька один випадок прийшов мені на допомогу.

На тому боці тротуару, неподалік від моєї незнайомки, раптом з'явився добродій у фраку, солідних років, але не можна сказати, щоб солідної ходи. Він ішов, похитуючись і обережно спираючись на стіну. Дівчина ж ішла, наче стрілка, квапливо й боязко, як узагалі ходять всі дівчата, котрі не хочуть, щоб хтось зголосився проводити їх уночі додому, і, звичайно, добродій, що хитався, нізащо не наздогнав би її, якби доля моя не напоумила його пошукати штучних засобів. Враз мій добродій, не мовивши нікому й слова, зривається з місця і мчить що є духу, біжить, здоганяючи мою незнайомку. Вона йшла як вітер, але хитний добродій наздоганяв, наздогнав, дівчина скрикнула — і... я благословляю долю за чудовий сучкуватий ціпок, що цим разом нагодився в моїй правій руці. Я миттю опинився на тому боці тротуару, миттю непроханий добродій збагнув, у чім річ, узяв до уваги невідпорний резон, замовк, відстав і, вже як ми були дуже далеко, протестував проти мене в досить енергійних термінах. Та до нас ледве долетіли слова його.

— Дайте мені руку,— сказав я моїй незнайомці,— і він не насміє більше до нас чіплятися.

Вона мовчки подала мені свою руку, ще тремтячу від хвилювання й переляку. О, непроханий добродію! Як я благословляв тебе цієї хвилини! Я мигцем глянув на неї: вона була премиленька й брюнетка — я вгадав; на її чорних віях ще блищали сльозинки недавнього переляку чи попереднього горя,— не знаю. Але на губах уже яскрі.ла усмішка. Вона теж глянула на мене спотайна, злегка почервоніла й понурилась.

— От бачите, навіщо ж ви тоді відігнали, мене? Якби я був тут, нічого б не сталося...

— Але я вас не знала: я думала, що ви також...

— А хіба ви тепер мене знаєте?

— Трошки. Ось, приміром, чого ви тремтите?

— О, ви вгадали з першого разу! — відповів я в захваті, що моя дівчина розумниця: це при красі ніколи не вадить.— Так, ви з першого погляду вгадали, з ким маєте справу. Я таки боязкий з жінками, я схвильований, не перечу, не менше, як були ви мить тому, коли цей добродій перелякав вас... Я якийсь переляканий тетіер. Наче сон, а я й уві сні не гадав, що розмовлятиму колись хоч з будь-якою жінкою.

— Як? Не-вже?

— Правда. Якщо рука моя тремтить, то це тому, що ніколи ще її не обхоплювала така гарненька маленька ручка, як ваша. Я зовсім відвик від жінок; власне я до них і не звикав ніколи; я ж бо сам-один... Я не знаю навіть, як розмовляти з ними. Ось і тепер не знаю — чи не бовкнув вам якоїсь дурниці? Скажіть мені прямо; попереджаю вас, я не уразливий...

— Ні, нічого, нічого; навпаки. І якщо вже ви наполягаєте, щоб я була відверта, то я вам скажу, що жінкам подобається така боязкість; а якщо ви хочете знати більше, то й мені вона теж подобається, і я не віджену вас від себе до самого дому.

— Ви зробите зо мною,— почав я, задихаючись від захвату,— що я зараз же перестану боятися, і тоді — прощайте всі мої засоби!..

— Засоби? Які засоби? До чого? Оце вже негарно.

— Вибачте, не буду, в мене з язика зірвалося; але як же ви хочете, щоб такої хвилини не було бажання...

— Сподобатися, чи що?

— Еге ж; та будьте, бога ради, будьте добрі. Подумайте, хто я! Мені ж ось двадцять шість років уже, а я нікого ніколи не бачив. Ну, як же я можу добре говорити, вправно й до речі? Вам же буде вигідніше, коли все буде відверто, не приховано... Я не вмію мовчати, коли серце в мені говорить. Ну, та все одно... Чи повірите, жодної жінки, ніколи, ніколи! Жодного знайомства! І тільки мрію кожного дня, що, врешті, колись зустріну кого-небудь. Ой коли б ви знали, скільки разів я був отак закоханий!..

— Та як же, в кого ж?..

— А ні в кого, в ідеал, у ту, котра присниться вві сні. Я створюю в мріях цілі романи. О, ви мене не знаєте! Правда, не можна ж без того; я стрічав двох-трьох жінок, та які вони жінки? Це все такі хазяйки, що... Але я вас насмішу, я розповім вам, що кілька разів думав заговорити, так, запросто, до якоїсь аристократки на вулиці, звісно, коли вона сама; заговорити, звичайно, боязко, шанобливо, палко; сказати, що гину в самотині, щоб вона не відганяла мене, що нема засобу пізнати хоч будь-яку жінку; переконати її, що це навіть обов'язок жінки не відкинути несмілого благання такої нещасної людини, як я. Що, нарешті, і все, чого я вимагаю, це тільки — сказати мені якихось два слова братніх, із співчуттям, не відігнати мене з першого кроку, повірити мені на слово, вислухати, що я казатиму, посміятися з мене, якщо схоче, подати мені надію, сказати мені два слова, тільки два слова, а далі нехай би ми з нею хоч і ніколи не зустрілися!.. Але ви смієтеся... Втім, я на те й кажу...

— Не досадуйте; я сміюся з того, що ви самі собі ворог, і якби ви спробували, то вам і пощастило б, може, хоч би й на вулиці діялося; чим простіше, тим краще... Жодна добра жінка, якщо тільки вона не дурна, а надто не сердита на щось тієї хвилини, не зважилася б відіслати вас без цих двох слів, про які ви так несміло благаєте... А втім, що я! Звичайно, визнала б вас за божевільного. Я ж судила по собі. Сама-бо я багато знаю, як люди на світі живуть!

— О, дякую вам,— закричав я,— ви не знаєте, що ви для мене тепер зробили!

— Добре, добре! Але скажіть мені, з1 чого ви довідалися, що я така жінка, з якою... ну, яку ви вважали гідною... уваги й дружби... одно слово, не хазяйка, як ви звете. Чому ви зважилися підійти до мене?

— Чому? Чому? Але ж ви були самі, той добродій занадто сміливий, тепер ніч: погодьтеся самі, що це обов'язок... !

— Ні, ні, ще перше, там, на тому боці. Ви ж хотіли підійти до мене? і

— Там, на тому боці? Алеія, далебі, не знаю, як відповідати; я боюся... Знаєте, я сьогодні був щасливий; я йшов, співав; я був за містом; в мене ще ніколи не бувало таких щасливих хвилин. Ви... мені, може, здалося... Ну, пробачте мені, якщо я нагадаю: мені здалося, що ви плакали, і я... я не міг чути цього... в мене стиснулося серце... О боже мій! Ну, та невже ж я не міг відчути туги за вас? Невже ж гріх було відчути до вас братнє співчуття?.. Вибачте, я сказав співчуття... Ну, та, одно слово, невже я міг образити вас тим, що мимохіть схотілося мені до вас підійти?..

— Облиште, годі, не кажіть,— мовила дівчина, потупившись і стиснувши мою руку.— Я сама винна, що заговорила про це; але я рада, що не помилилася в вас... Та ось уже я дома; мені треба сюди в провулок; тут два кроки... Прощайте, дякую вам...

— То невже ж, невже ми більше ніколи не побачимось?.. Невже це так і лишиться? •

— Бачите,— мовила, сміючись, дівчина,— ви хотіли спершу тільки двох слів, а тепер... А втім, я вам нічого не скажу... Може, й зустрінемось...

— Я прийду сюди завтра,— сказав я.— О, простіть мене, я вже вимагаю...

— Еге, ви нетерплячі... ви майже вимагаєте...

— Послухайте, послухайте! — перебив я її.— Простіть, якщо я знову скажу вам щось таке... Але ось що: я не можу не прийти сюди завтра. Я мрійник; у мене так мало справжнього життя, що я такі хвилини, як цю, як тепер, лічу так рідко, що не можу не повторювати цих хвилин у мріях. Я мріятиму про вас цілу ніч, цілий тиждень, весь рік. Я неодмінно прийду сюди завтра, саме сюди, на це ж місце, саме о цій годині, і буду щасливий, пригадуючи вчорашнє. Вже це місце миле мені. В мене вже є два-три такі місця в Петербурзі. Я навіть один раз заплакав, згадуючи, як ви... Звідки знати, може, й ви, десять хвилин тому, плакали, згадуючи... Але простіть мене, я знову забувся; ви, може, колись були тут особливо щасливі...

— Гаразд,— сказала дівчина,— я, певно, прийду сюди завтра, теж о десятій годині. Бачу, що я вже не можу вам заборонити... Ось яка річ: мені треба бути тут; не подумайте, щоб я вам призначала побачення; я попереджаю вас, мені треба бути тут для себе. Але от... ну, я вже вам просто скажу: це буде нічого, якщо й ви прийдете; по-перше, можуть знову бути неприємності, як сьогодні, та це набік... одно слово, мені просто хотілося б вас бачити... щоб сказати вам два слова. Тільки, бачите, ви не осудите мене тепер? Не подумайте, що я так легко призначаю побачення... Я б і не призначила, якби... Та нехай це буде моя таємниця! Тільки наперед уговор...

— Уговор! Кажіть, скажіть, скажіть усе заздалегідь; я на все згоден, до всього готовий,— скрикнув я в захваті,— я відповідаю за себе — буду слухняний, шанобливий... ви мене знаєте...

— Саме тому, що знаю вас, і запрошую вас на завтра,— мовила, сміючись, дівчина.— Я вас достеменно знаю. Але глядіть приходьте з умовою; по-перше (тільки, будь ласка, зробіть, що я попрошу,— бачите, я кажу відверто), не закохуйтеся в мене... Цього не можна, запевняю вас. На дружбу я готова, ось вам рука моя... А закохатися не можна, прошу вас!

— Присягаюся вам,— закричав я, схопивши її ручку.

— Годі, не присягайтеся, я ж бо знаю, ви здатні спалахнути, як порох. Не судіть мене, якщо я так кажу. Коли б ви знали... В мене теж нікого нема, з ким би мені можна було слово мовити, в кого б поради спитати. Звичайно, не на вулиці ж шукати порадників, та ви виняток. Я вас так знаю, наче ми двадцять років уже були друзями... Правда ж, ви не зрадите?..

— Побачите... тільки я не знаю, як я вже доживу хоч добу.

— Спіть міцніше; добраніч — і пам'ятайте, що я вам уже звірилась. Але ви так хороше вигукнули допіру: невже ж здавати справу з кожного почуття, навіть з братнього співчування! Знаєте, це було так хороше сказано, що в мене зараз же майнула думка довіритися вам...

— Бога ради, але в чому? що?

— До завтра. Нехай це буде поки що таємницею. Тим краще для вас; хоч здаля на роман скидатиметься. Може, я вам завтра ж скажу, а може, ні... Я ще з вами наперед поговорю, ми познайомимося краще...

— О, та я вам завтра ж усе розкажу про себе! Але що це? Наче чудо зо мною діється...