Білі ночі - Сторінка 5

Я сподівався, що Настенька, яка слухала мене, розкривши свої розумні оченята, зарегоче всім своїм дитячим, нестримно-веселим сміхом, і вже жалкував, що зайшов далеко, що даремно розповів те, що давно вже накипіло в моєму серці, про що я міг говорити як по-писаному, бо давно вже я виготував над самим собою вирок, і тепер не втримався, щоб не зачитати його, признатися, не сподіваючись, що мене зрозуміють; та, на мій подив, вона промовчала, трохи згодом злегка потисла мені руку і з якимсь боязким співчуттям спитала:

— Невже ви й справді так прожили все своє життя?

— Все життя, Настенько,— відповів я,— все життя і, здається, так і скінчу!

— Ні, цього не можна,— сказала вона турботно,— цього не буде; так, чого доброго, і я проживу все життя біля бабусі. Послухайте, а знаєте ви, що це зовсім негарно так жити?

— Знаю, Настенько, знаю! — скрикнув я, не стримуючи більше свого почуття.— І тепер знаю ліпше, ніж будь-коли, що я змарнував усі свої найкращі роки! Тепер я це знаю і відчуваю болючіше від усвідомлення, що сам бог послав мені вас, мого доброго ангела, щоб сказати мені це й довести. Тепер, коли я сиджу біля вас і розмовляю з вами, мені вже й страшно подумати про майбутнє, бо в майбутньому — знову самотність, знову це затхле, непотрібне життя; і про що мріяти буде мені, коли я вже наяву біля вас був такий щасливий! О, будьте благословенні ви, люба дівчино, за те, що не відтрутили мене з першого разу, за те, що я можу вже сказати, що жив хоч два вечори в моєму житті!

— Ох, ні, ні! — закричала Настенька, і сльозинки заблисли на очах її.— Ні, так не буде більше; ми так не розстанемось! Що таке два вечори!

— Ох, Настенько, Настенько! Та чи знаєте ви, як надовго помирили мене з самим собою? Чи знаєте ви, що я тепер не буду вже думати про себе так погано, як іноді думав? Чи знаєте ви, що, може, я не буду більше нудьгувати за тим, що вчинив злочин і гріх у моєму житті, бо таке життя є злочин і гріх? І не думайте, щоб я вам перебільшував щось, бога ради, не думайте цього,

Настенько, бо на мене іноді находять хвилини такої— туги, такої туги... Бо мені вже починає здаватися в ці хвилини, що я ніколи не буду здатен почати жити справжнім життям, бо мені вже здавалося, що я втратив усякий такт, усяке чуття в справжньому, дійсному; бо я, нарешті, проклинав сам себе; бо після моїх фантастичних ночей на мене вже находять хвилини протвереження, котрі жахливі! Тим часом чуєш, як довкола тебе гримить і кружляє в життєвому вихорі людська юрба, чуєш, бачиш, як живуть люди — живуть наяву, бачиш, що життя для них не заказане, що їхнє життя не розлетиться, як сон, як видиво, що їхнє життя вічно оновлюється, вічно юне, і жодна година його не подібна до іншої, тоді як сумна й до пошлості одноманітна ляклива фантазія, раба тіні, ідеї, раба першої хмари, яка раптом застеле сонце й стисне тугою справжнє петербурзьке серце, котре так дорожить своїм сонцем,— а вже в тузі яка фантазія! Почуваєш, що вона, врешті, стомлюється, вичерпується в повсякчасному напруженні ця невичерпна фантазія, бо ти ж мужнієш, виживаєш із попередніх своїх ідеалів: вони розбиваються на порох, на уламки; і як нема іншого життя, то доводиться будувати його з цих самих уламків. А тим часом душа хоче й просить чогось іншого! І даремно мрійник порпається, як у попелі, у своїх старих мріях, шукаючи в цьому попелі хоч будь-якої іскорки, щоб роздмухати її, відновленим вогнем пригріти похолоділе серце й воскресити в ньому знову все, що було перше таке миле, що зворушувало душу, що кип'ятило кров, що виривало сльози з очей і так розкішно дурило! Чи знаєте, Настенько, до чого я дійшов? Чи знаєте, що я вже мушу справляти роковини своїх відчуттів, роковини того, що було перше таке миле, чого власне ніколи не бувало,— бо ці роковини справляються все по тих самих дурних, безплотних мріях,— і робити це тому, що й цих дурних мрій нема, тому, що нічим їх вижити; адже й мрії виживаються! Чи знаєте, що я люблю тепер пригадати й навідати в певний строк ті місця, де був щасливий колись по-своєму, люблю укласти своє теперішнє під лад безповоротно вже минулому і часто блукаю, як тінь, без потреби й без мети, смутно й сумно, петербурзькими завулками та вулицями. Які все спомини! Пригадується, наприклад, що ось тут якраз рік тому, якраз у цей самий час, о цій же годині, цим же тротуаром никав я так само одиноко, так само смутно, як і тепер! І пригадуєш, що й тоді мрії були сумні, і хоч і перше була не краще, та все ж якось почуваєш, що мовби й легше, й спокійніше було жити, що не було цієї чорної думи, котра тепер причепилася до мене; що не було цих докорів совісті, докорів похмурих, безрадісних, що ні вдень ні вночі тепер не дають спокою. І питаєш себе: де ж мрії твої? І похитуєш головою, кажеш: як швидко летять роки! І знову питаєш себе: що ж ти зробив з роками своїми? Куди ти сховав свій кращий час? Жив ти чи ні? Вважай, кажеш собі, вважай, як на світі стає холодно. Минуть іще роки, і за ними прийде похмура самотність, прийде з костуром трясуча старість, а за ними туга й сум. Зблякне твій фантастичний світ, завмруть, зав'януть мрії твої й обсиплються, як жовте листя Зг дерев... О Настенько! Адже сумно буде лишатися самому, самому-самісінькому і не мати навіть за чим пошкодувати — нічого, нічого як є... бо все, що втратив, все це, все було ніщо, дурний, круглий нуль, було саме лише мріяння!

— Ну, не розжалоблюйте мене більше! — промовила Настенька, втираючи сльозинку, що викотилась з очей її.— Тепер край! Тепер ми будемо вдвох; тепер, хоч би що сталося зо мною, ми вже ніколи не розлучимось. Слухайте. Я проста дівчина, я мало вчилася, дарма що бабуся наймала мені вчителя; але, далебі, я вас розумію, бо все, що ви мені переказали тепер, я вже сама пережила, коли бабуся приколювала мене до плаття. Звичайно, я б так гарно не розповіла, як ви розповіли, я не вчилася,— боязко додала вона, бо все ще відчувала якусь повагу до моєї патетичної промови й до мого високого стилю,— але я дуже рада, що ви цілком відкрилися мені. Тепер я вас знаю, зовсім, усього знаю. І знаєте що? Я вам хочу розповісти й свою історію, всю, не криючись, а ви мені потім дасте пораду за те. Ви дуже розумна людина; обіцяєте ви, що дасте мені цю пораду?

— Ой Настенько,— відповів я,— я хоч і ніколи не був порадником, і тим паче розумним порадником, але бачу тепер, що коли ми завжди так житимемо, то це буде якось дуже розумно, і кожне одне одному надає 'силу розумних порад! Ну, гарненька моя Настенько, яку ж вам пораду? Кажіть мені просто; я тепер такий веселий, щасливий, смілий і розумний, що по слово до кишені не полізу.

— Ні, ні! — перебила Настенька засміявшись.— Мені потрібна не сама розумна порада, мені потрібна порада сердечна, братня, так, немовби ви вже вік свій любили мене!

— Гаразд, Настенько, гаразд! — закричав я в захваті.— І якби я вже двадцять років вас любив, то все ж не любив би дужче, ніж тепер!

— Руку вашу! — сказала Настенька.

— Ось вона! — відповів я, простягаючи їй руку.

— Отже, почнімо мою історію!

Історія Настеньки

— Половину історії ви вже знаєте, тобто ви знаєте, що в мене є стара бабуся...

— Якщо друга половина така ж недовга, як і ця...— перебив був я засміявшись.

— Мовчіть і слухайте. Насамперед умова: не перебивати мене, а то я, глядіть, зіб'юся. Ну, слухайте ж смирно.

Є в мене стара бабуся. Я до неї потрапила ще дуже маленькою дівчинкою, бо в мене померли і мати, й батько. Треба гадати, що бабуся перше була багатшою, бо й тепер згадує про кращі дні. Вона ж мене вивчила по-французькому й потім найняла мені вчителя. Коли іиені було п'ятнадцять років (а тепер мені сімнадцять), вчитися ми скінчили. Ось тоді саме я й напустувала; що вже я скоїла — я вам не скажу; годі того, що провина була невелика. Тільки одного ранку бабуся підкликала —мене до себе і сказала, що як вона сліпа, то за мною не углядить, узяла шпильку й приколола моє плаття до свого, та тут і додала, що так ми будемо все життя сидіти, якщо, звісно, я не зроблюся кращою. Одно слово, перший час відійти ніяк не можна було: і працюй, і читай, і вчись — усе біля бабусі. Я була спробувала якось схитрувати та й умовила сісти на моє місце Феклу. Фекла — наша служниця, вона глуха. Фекла сіла замість мене; бабуся саме заснула в кріслі, а я пішла недалеко, до подруги. Ну, погано й скінчилося. Бабуся без мене прокинулась і про щось спитала, гадаючи, що я все ще сиджу смирно на місці. А Фекла бачить, що бабуся питається, а сама не чує про що, думала, думала, що їй робити, відстебнула шпильку та й кинулась тікати...

Тут Настенька зупинилась і зайшлася реготом. Я засміявся разом із нею. Вона зараз же перестала.

— Слухайте, ви не смійтеся з бабусі. Це я сміюсь, бо смішно... Що ж діяти, коли бабуся, справді, така, а тільки я її все ж трошки люблю. Ну, та тоді й перепало мені: зараз мене знов посадовили на місце і вже ні-ні, ворухнутися було не можна.

Ну, я ще забула вам сказати, що в нас, тобто в бабусі, свій будинок, тобто маленький домик, всього троє вікон, весь дерев'яний і такий же старий, як бабуся; а нагорі мезонін; от і переїхав до нас у мезонін новий пожилець...

— Отже, був і старий пожилець? — мимохідь зауважив я.

— Та, звичайно ж, був,— відповіла Настенька,— ще й умів мовчати краще, ніж ви. Щоправда, він уже ледве повертав язиком. Це був дідок, сухий, німий, сліпий, кривий, оіже, врешті, йому не можна стало жити на світі, він і вмер; а далі й потрібен став новий пожилець, бо нам без пожильця жити не можна: це з бабусиним пенсіоном майже весь наш доход. Новий пожилець, як на те, був молодий чоловік, не тутешній, заїжджий. Тим що він не торгувався, то бабуся й пустила його, а потім і питає: "Що, Настенько, наш пожилець молодий чи ні?" Я збрехати не хотіла: "Атож,— кажу,— бабусю, не те щоб зовсім молодий, а так,нестарий".— "Ну,йприємний на вигляд?" — питає бабуся.

Я знову брехати не хочу. "Атож,— кажу,— на вигляд приємний, бабусю!" А бабуся каже: "Ох! клопіт, клопіт! Я це, внучко, на те тобі говорю, щоб ти не задивлялася на нього. От вік який! Бач, дрібний такий пожилець, а теж приємний на вигляд: не те за старих часів!"

А бабусі б усе за старих часів! І молодша вона була за старих часів, і сонце за старих часів тепліше було, і вершки за старих часів не так скоро кисли,— все за старих часів! От я сиджу й мовчу, а сама собі думаю: що ж це бабуся сама мене напоумлює, питає, чи гарний, чи молодий пожилець? Та тільки так, тільки подумала і тут же стала знову петлі лічити, панчоху в'язати, а далі й зовсім забула.

От приходить до нас одного разу ранком пожилець поговорити про те, що йому обіцяли кімнату шпалерами обклеїти.