Білі пароплави - Сторінка 2

- Володимир Желєзніков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Настрій у них був кепський.

Коли вони почали сходити на пляж, Павлик побачив чоловіка з біноклем — Валентина Сергійовича. Той сидів, нібито чекав на когось, і дивився в бінокль у бік моря.

— Знову цей тут,— сказав Павлик.— Ходімо на інше місце.

— Ходімо,— погодилася Рита.— Мені, зрештою, байдуже, де купатися.

Потім вони довго купалися й довго загорали. А коли вертоліт злетів над ними — вертолітний майданчик був тут же, на березі моря,— Павлик сказав:

— Знаєш що? Сходжу-но я на пошту. Адже вертоліт привозить з Адлера другу пошту.

— Візьми мій паспорт,— сказала Рита.

На пошті, у віконці "до запитання", дівчина вже знала Павлика, тому вона, всупереч установленому правилу, видала йому лист за чужим паспортом.

На конверті рукою Гліба було написано: "Головиній М. П.". У дужках: "Особисто для Павлика".

Павлик одразу ж розпечатав конверт і прочитав:

"Дорогий Павлику,— писав Гліб.— Життя моє спливає без особливих змін. Бурова пройшла тільки двісті метрів. Працюємо повільно. Грунт міцний — дев'ятої категорії! За вісім годин свердління проходимо всього два-три метри. А нам треба буде пройти метрів сімсот, щоб з'ясувати граничну глибину й розміщення рудного тіла. До залізорудного шару ще не дійшли. Я ж поки що, як і досі, ходжу в тайгу й складаю геологічну карту місцевості. Бо ж просто смішно — досі нема геологічної карти цього району. Адже тут повно найцінніших корисних копалин. У тайгу я ходжу не сам, а з двома помічниками: Кешкою Савушкіним, сином водія, і Любою Смирновою, дочкою бульдозериста. Це, брате, такі люди, що ой-ой-ой! Чудові промивальники. Кешка — той тайгу відчуває, виведе з будь-якого болота. Краще за компас. Він мріє, як і ти, бути геологом. А Люба взагалі дівчина з дуже цікавою біографією. Вона жодного разу не була в місті. Весь час живе по експедиціях.

У нас тут прохолодно, часто йдуть дощі, і дуже шумить Ангара. Пиши частіше;

Твій батько".

Павлик перечитав лист і подумав, що мати так довго чекала цього листа, а їй у ньому ані словечка. Він пішов до моря і ще здаля помітив, що мати дивиться в його бік і, побачивши в його руці лист, радісно усміхнулась і швидко пішла йому назустріч. Вона взяла конверт, здивувалася, що він розірваний, і подивилася, кому адресовано лист. Потім усе ж прочитала лист одним духом і повернула синові.

Павлик бачив, що в матері геть зіпсувався настрій, і подумав, що було б добре, якби вони раптом опинилися на далекій Ангарі, дарма що там дощ і холодно. Щасливі якісь там невідомі Кешка й Любка, що замість нього ходять у тайгу промивальниками: миють породу й складають геологічну карту з його батьком.

— Як ти гадаєш, що зараз робить Гліб?

— Шукає свою руду,— відповіла Рита.

— Ні, він зараз пише нам нового листа — мені й тобі.— Павлику хотілося заспокоїти матір.

— Тобі, може, він і пише, а мені — ні. Він уміє не думати про те, що йому заважає працювати.

За два дні від Гліба надійшов другий лист. Його теж було адресовано Павликові. Добре, що Павлик прийшов на пошту знову сам. Коли він повертався з листом, його зупинив старшина Нанба.

— У нашому місті вулицею заборонено розгулювати без сорочки,— сказав Нанба.— Негарно, юначе. Адже ми не первісні люди. Треба мати скромність і повагу до населення.

Павлик відійшов від Нанби й став читати батьків лист.

"Дорогий Павлику,— писав Гліб,— пишу цього листа з міста. Сиджу вдома й пишу листа. Ніколи ще мені не доводилося бути вдома самому. Занадто тихо. Навіть холодильник не вуркоче — вимкнений. І телефон жодного разу за цілий день не подзвонив. Отак, брате.

У місто я попав з нужди. Матюшин не привіз труб для бурової. Дивна він людина, цей Матюшин. Я йому довго доводив, що він зриває мені роботу бурової. А він мені відповідає:

— Зарплату ти одержав вчасно?

— Вчасно, вчасно,— кажу,— і навіть премію одержав.

— І не хвилюйся. На виробництві тебе поважають. А ця твоя бурова, пробач мені, йде понад норму. І чого ти весь час стараєшся, стараєшся? Ніг своїх не шкодуєш, рук своїх не шкодуєш. Адже вони в тебе на ціле життя єдині. Дика ти людина.

— Зараз я піду до начальника експедиції,— сказав я.— Й усе йому викладу про труби.

— Чого ти, розумієш, Головін, чого ти, розумієш, паніку сієш. Панікер ти, розумієш. Людина, себто я, щойно приїхала, втомилася з дороги. А ти їй учепився в бороду: давай труби.

Отже, довелося мені самому їхати в місто по труби. І знаєш, вийшло це напрочуд вдало. Купив новий дизель-мотор для бурової. Потужний дизель — у нас таких у експедиції немає. Тепер робота на буровій піде швидше. А ще я умовив начальника управління здійснити сейсмічну розвідку нашої місцевості. Пиши.

Батько".

Мати чекала на Павлика вдома. Він заздалегідь заховав конверт з листом у кишеню сорочки, бо не знав, що їй казати.

Рита подивилась у бік сина й запитала:

— Одержав?

— Так,— відповів Павлик.— Нічого особливого. Все гаразд. Тільки він сумує й чекає нас.

— Він пише про це? — запитала Рита.

— Не те що пише,— відповів Павлик,— швидше, натякає.

Увечері Рита довго не могла заснути. Тоді вона гукнула Павлика — найгірше, коли не спиться, а ти сам. Але Павлик не відповів.

Рита ввімкнула світло й побачила в кишені сорочки лист. Вона оглянулася — чи не прокинувся Павлик. Ні, Павлик не прокинувся. Він лежав на боці, підсунувши під щоку долоню, зовсім як Гліб.

Рита розгорнула лист і стала читати. Вона сподівалася, що в листі є хоч рядок, хоч піврядка, де Гліб писав про неї. Вона чудово знала Гліба і вміла навіть читати те, про що він не писав, а тільки думав. Але зараз, у цьому листі, ні в словах, ні за словами про неї не було жодного рядка. Видно, Гліб дуже образився на Риту, коли нічого їй не писав. Видно, він уважав, що вона не має рації. Може, він подумав, що вона, як багато хто інші, перестала йому вірити.

Рита вийшла за палісадник і сіла на лаву. Було темно. Десь гавкали собаки, десь розмовляли. Вийшов господар і сів поруч Рити. Це був зовсім старий грузин, маленький, худий, із зморшкуватим, загорілим, зсушеним обличчям. Розмовляв він із сильним грузинським акцентом.

— Гамарджоба,— сказав дідусь.

— Що таке гамарджоба? — запитала Рита.

— Рідкісне слово. Російською: здрастуй. Але це не зовсім точно. Я говорю: гамарджоба! Отже, бажаю тобі успіху, перемоги.

— Гарне слово,— сказала Рита.

— Колись, дуже давно,— сказав дідусь,— я подовгу сидів на цій лаві сам. Гуляв сам, ходив далеко в гори сам. І зовсім не сумував. А тепер не можу. Гадаєте, від старості? Став ти старий, Іраклію, і тому тобі тяжко самому.— Старий замовк.

Рита теж мовчала.

— Тепер світ якийсь неспокійний,— знову мовив дідусь.— І від цього в людей одне до одного більше ніжності з'явилося.

Дідусь подивився на Риту й зрозумів: вона його не слухає. Але він не образився, ні. Він підвівся й сказав:

— Посидьте хвилину. Зараз я вас пригощу вином.

— Що ви,— відповіла Рита.— Я не п'ю. І вам зайве турбуватися.

— А,— мовив дідусь,— яка турбота. Коли грузин пригощає, він робить це від щирого серця. Гарній людині нічого не шкода.

— А звідки ви знаєте, що я гарна? — запитала Рита.

— Якщо в людини очі то сумні, то веселі, але ніколи не бувають порожні, то ця людина добра. Старий Іраклій не помиляється.

Він пішов, а Рита подумала: "Ось бачиш, Глібе, виявляється, я зовсім не така погана. Це сказав сам старий Іраклій. Як шкода, що його слів не чув Павлик,— він обов'язково написав би тобі про це в листі".

Прийшов дідусь і приніс Риті ріг вина.

— Доню,— сказав він,— ти коли-небудь пила вино з рога?

— Ні,— відповіла Рита.

— Пий, тільки голову закинь якнайвище, щоб не пролити. Цілий рік у глиняному глеку в землі стояло. Зветься "Ізабелла". Виноградне вино. Пий сміливо.

Рита взяла ріг і ковтнула вина.

— Потримай його в роті й зроби язиком: це, це, це. Га? Мигдалем пахне.

— Це, це, це,— сказала Рита.— Смачне вино.

Дідусь узяв у неї ріг і допив вино.

— Тепер я про всі твої думки дізнаюся.— Він засміявся.

— Дорогий мій, прокинься.

Павлик розплющив очі. В кімнаті стояв Гамарджоба. Так звали Павлик і Рита дідуся Іраклія.

— Скільки можна спати, дорогий! Уставай швидше.

— Доброго ранку, Гамарджобо,— сказав Павлик. Йому подобалося це звучне грузинське слово, і він намагався вимовляти його гортанно, як це робив дідусь.— А де Рита?

— О! Твоя мама, юначе, давно пішла на пошту.

— А...— протяг Павлик.

Це була приємна новина. Видно, мати не хотіла, щоб він про це знав. Видно, вона нишком від нього вирішила написати листа батькові.

Дідусь подивився на Павлика й сказав:

— А втім, може, вона пішла, наприклад, на базар. Авжеж, вона пішла на базар. Зараз ти встанеш, і я тобі відкрию якусь таємницю.

Павлик одягнувся, і вони вийшли в сад. Дідусь підійшов до мигдалевого дерева й сильно струснув його. Потім підбором чобота розтрощив шкарлупу одного мигдалевого горіха, підняв серцевину й віддав хлопчикові.

— Скуштуй,— сказав дідусь.

Павлик скуштував.

— Смачно? — запитав дідусь.

— Гірко,— відповів Павлик.

— Це з незвички,— сказав дідусь.— Але річ не в цім. Ми беремо кісточки мигдалю — бачиш, які вони гарні, довгасті та пласкі,— сушимо на сонці, а потім гострою, гарячою голкою пробиваємо два отвори й нанизуємо на капронову нитку. А потім ми фарбуємо мигдалеві кісточки в ніжні кольори. Виходять пречудові буси. Такі буси носили грузинки тисячу років тому. А далі: ти ці буси даруєш матері. Сини завжди повинні щось дарувати матерям.

— Дякую,— сказав Павлик.— А чи не можна це сьогодні зробити?

— Ні, не можна,— сказав дідусь.— Сирий мигдаль лусне від голки, а прогрітий сонцем мигдаль міцний, як граніт. Кажуть, що в жінки, яка носить буси з мигдалю, добре й ніжне серце. Мигдаль віддає їй свої запаси сонячного тепла. А тепер іди зустрічай матір.

Павлик кинувся був до виходу, але спохопився, що він знову без сорочки.

— Добре б старшині Нанбі поносити такі буси,— сказав Павлик.— А то проходу не дає. Вчора затримав мене тільки через те, що я був без сорочки.

— Старшина Нанба сувора людина. Він на державній службі,— відповів дідусь.— А лишень не поспішай судити про людей з першого погляду.

— Атож "з першого погляду". Без сорочки не можна, насінням на вулиці смітити не можна, у футбол на пустирі грати не можна...

— Важке життя,— мовив дідусь.— Важке життя. Ні, не в тебе, в Нанби.