Білі пароплави - Сторінка 5

Підкликали мені абхазця до телефону, і це виявився Вано Нанба. Цікаво. Ми обидва з радощів мало не заплакали. Ніяк не можемо наговоритися. Ну, і, звісно, про наступ поговорили. А фашисти, кажуть, нашу розмову на плівку записали й Гітлеру надіслали, щоб там розгадали таємницю нового шифру радянських. Цікаво. Ніхто нічого не зрозумів. Абхазька мова дуже важка.

Дорога йшла вздовж моря, і Рита знову побачила .білий пароплав.

— Дивись, Павлику, білий пароплав,— сказала Рита.— Так ми й не покаталися на ньому.

Але Павлику вже було не до пароплава.

Понад усе йому хотілося сісти в літак і летіти до батька.

* * *

Це був не такий простий політ. Вони летіли спершу на Іл-18 до Москви, потім на Ту-104 до Красноярська, а потім на вертольоті до експедиції.

Вони летіли над морями, рівнинами, лісами, горами, а небо весь час було ясне, і на крилах літака відбивалося сонце. Немовби настав якийсь безкінечно довгий день. Але річ у тім, що вони летіли на схід — назустріч сонцю. Вони летіли, випереджаючи час, і прилетіли в експедицію якраз на початок робочого дня.

Вони вилізли з вертольота, й у них від тривалого польоту запаморочилося в голові, і вони не одразу вгледіли в натовпі зустрічаючих Гліба. А він упізнав їх, але ніяк не міг повірити, що ці загорілі люди, які спустилися звідкілясь із неба, і є його дорогі, довгождані дружина й син.

— Ти знаєш, Глібе... — сказала Рита.

Вона хотіла була сказати про те, що руда лежить на дні Ангари, але тої миті поглянула на Гліба й зрозуміла, що він усе знає. *

Вона зрозуміла навіть більше, зрозуміла, що Гліб про це знав уже тоді, коли писав їм останнього листа. Просто він хотів, щоб вона здогадалася про це сама, щоб їй потім не було боляче й прикро ціле життя, що вона лишилася осторонь.

Вони вийшли на берег Ангари. А на протилежному березі, на тому далекому березі, вже стояла маленька, рублена з дерева бурова. Тряскіт її дизелів був такий незначний, що Рита й Павлик його не чули. Але для Гліба він лунав ніби гімн, ніби найніжніша, люба його серцеві музика.

І раптом вони побачили новенький білий катер. Він ішов у напрямку до бурової.

— Звідки в вас такий катер? — запитав Павлик.

— Нам дали його для встановлення бурових на Ангарі,— відповів Гліб.

— Ну от,— сказала Рита.— Тепер у нас нарешті є свій білий пароплав.

А далеко в Гагрі на лаві біля будинку сидів старий Гамарджоба. Він тримав у руках капронову нитку й нанизував на неї розфарбовані мигдалеві кісточки.

"Шкода, що не встиг подарувати буси Риті",— подумав дідусь.

Мимо пройшов старшина Нанба. Він приклав руку до козирка кашкета й шанобливо мовив:

— Добривечір, батьку!

— Добривечір, начальнику. Присядь, відпочинь.

Нанба сів.

— Скажи мені, будь ласка, чому ти сьогодні затримав машину з моїми гостями? — запитав дідусь.— Я бачив здаля.

— А,— сказав Нанба.— Дуже швидко їхали. Життям людини рискує. У мирний час. Завтра спіймаю цього шофера, відберу в нього права.

Коли Нанба пішов, дідусь подумав про те, що в людей усе ж таки стало більше ніжності. Значно більше.