Білий пароплав - Сторінка 2

- Чингіз Айтматов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ну, хіба це торгівля? Продавець плюнув услід жінкам і заходився збирати розкидані товари, щоб сісти за кермо й поїхати. І в цю мить він помітив хлопчика.

— Ти чого, вухатий? — спитав він. У хлопчика були відстовбурчені вуха, тонка шия й велика кругла голова.— Купити хочеш? То скоріше, а то зачиню. Гроші є?

Продавець питав так, аби спитати, але хлопчик відповів шанобливо:

— Ні, дядю, грошей немає,— і похитав головою.

— А я гадаю, що є,— з удаваним недовір'ям спроквола вимовив продавець.— Ви ж тут усі багачі, тільки прикидаєтесь бідняками. А в кишені в тебе що, хіба не гроші?

— Ні, дядю,— як і раніше, щиро й серйозно відповів хлопчик і вивернув драну кишеню. (Друга кишеня була наглухо зашита).

— Виходить, розгубив ти свої гроші. Пошукай там, де бігав. Знайдеш.

Вони помовчали.

— Ти чий будеш? — знову став розпитувати прода-вець.— Діда Момуна, чи що?

Хлопчик кивнув у відповідь,

— Онук його?

— Еге.— Хлопчик знову кивнув.

— А мати де?

Хлопчик нічого не сказав. Йому не хотілося про це говорити.

— Зовсім вона не дає звістки про себе, твоя мати. Сам не знаєш, чи що?

— Не знаю.

— А батько? Теж не знаєш? Хлопчик мовчав.

— Що ж це ти, друже, нічого не знаєш? — жартома дорікнув йому продавець.— Ну, гаразд, якщо так. Держи,— він добув жменю цукерок.— І будь здоров.

Хлопчик засоромився.

— Бери, бери. Не затримуй. Мені їхати пора. Хлопчик поклав цукерки в кишеню й намірився було

бігти за машиною, щоб провести автокрамницю на дорогу. Він покликав Балтека, страшенно лінивого, кудлатого пса. Орозкул усе погрожував застрелити його — навіщо, мовляв, тримати такого собаку. Та дід усе просив не поспішати: треба, мовляв, завести вівчарку, а Балтека завезти кудись і там лишити. Балтекові байдуже було до всього,— наївшись, спав, а голодний завжди підлизувався до кого-небудь, до своїх і чужих без розбору, аби тільки йому щось кинули. Отакий він був, пес Балтек. Та іноді він а нудьги бігав за машинами. Щоправда, недалеко. Тільки розженеться, потім раптом повернеться і потрухикає додому. Ненадійний собака. Але все ж таки бігти з собакою у сто разів краще, аніж без собаки. Який не є, а все ж собака...

Нишком, щоб не побачив продавець, хлопчик кинув Балтекові одну цукерку. "Гляди,— попередив він пса.— Довго будемо бігти". Балтек повискував, хвостом помахував — чекав ще. Але хлопчик не зважився кинути <ще цукерку. Можна ж образити людину, не собаці ж він дав цілу жменю.

І якраз саме дід появився. Старий їздив на пасіку, а з пасіки не видно, що робиться за будинками. І от вийшло так, що встиг дід вчасно, ще не поїхала автокрамниця. Випадок. Інакше не було б у внука портфеля. Пощастило того дня хлопчині.

Старого Момуна, якого велемудрі люди прозвали Проворним Момуном, знали всі в окрузі, і він знав усіх. Прізвисько таке Момун заслужив незмінною привітністю до всіх, кого він хоч трохи знав, своєю готовністю завжди щось зробити будь-кому, будь-кому прислужитися. А проте доброзичливість його ніхто не цінив, як не цінили б золота, якби раптом почали роздавати його безкоштовно. Ніхто не ставився до Момуна з тією повагою, на яку заслуговують люди його віку. З ним поводилися по-простому. Траплялося, на великих поминках якогось знатного старця з племені Бугу — а Момун був родом бугинець, дуже пишався цим і не пропускав ніколи поминок своїх одноплемінників — йому доручали різати скот, зустрічати почесних гостей і допомагати їм спішитися, подавати чай, а то й дрова рубати, воду носити. Хіба мало діла на великих поминках, де буває стільки гостей звідусіль? Усе, що доручали Момунові, він робив швидко й легко, і головне — не ухилявся, як інші. Аїльні молодиці, яким треба було прийняти й нагодувати таку велику ораву гостей, дивлячись, як Момун управляється з роботою, казали:

— Що б ми робили, коли б не Проворний Момун?

І виходило, що старий, приїхавши із своїм онуком здалека, опинявся в ролі підручного джигіта-самоварника. Хтось би інший на місці Момуна луснув би від образи. А Момунові хоч би що!

І нікого не дивувало, що старий Проворний Момун прислужує гостям — на те ж він і є все життя своє Проворний Момун. Сам винен, що він Проворний Момун. І коли хтось із сторонніх висловлював подив, чому, мовляв, ти, старий чоловік, на побігеньках у жінок, хіба перевелися в цьому аїлі молоді хлопці,— Момун відповідав: "Небіжчик був моїм братом. (Усіх бугинців він вважав за братів. Та не меншою мірою вони доводились "братами" й іншим гостям). Хто ж повинен працювати на його поминках, якщо не я? На те ми, бугинці, й родичі від самої праматері нашої — Рогатої олениці. А вона, пречудова мати-олениця, заповідала нам дружбу і в житті, і в пам'яті..."

Отакий він був, Проворний Момун!

І старе і мале було з ним на "ти"; над ним можна було й пожартувати — старий сумирний; з ним можна було й не рахуватися — старий змовчить. Недарма кажуть, люди не прощають тому, хто не вміє примусити поважати себе. А він не вмів. . "

Він багато чого вмів у житті. Теслярував, лимарював, скиртоправом був: коли був ще молодший, то в колгоспі такі скирти клав, що шкода їх було розбирати зимою; дощ стікав із скирти, мов з гусака, а сніг дахом двосхилим лягав. У війну трудармійцем був, у Магнітогорську заводські стіни клав, стахановцем величали. Повернувся, хати будував иа кордоні, коло лісу ходив. Хоч і вважався підсобним робочим, проте ліс охороняв він, а Орозкул, зять його, здебільшого в гості їздив. Хіба що начальство наскочить — тоді вже Орозкул сам і ліс покаже, і полювання влаштує, тоді вже він був хазяїном. Момун скот доглядав і пасічникував. Усе життя з ранку до вечора в роботі, в турботах прожив Момун, а примусити поважати себе не навчився.

Та й зовнішність Момуна була зовсім не аксакальська. Ні статечності, ні поважності, ні суворості. Добрий він був, і з першого погляду розгадувалася в ньому ця невдячна властивість людська. У всі часи вчать таких: "Не будь добрий, будь злийГ Ось тобі, ось тобі! Будь злий",— а він, на лихо собі, залишається невиправно добрим. Обличчя його було усмішливе й зморшкувате-зморшкувате, а очі завжди питали: "Чого тобі? Ти хочеш, щоб я зробив тобі щось? То я зараз, ти мені тільки скажи, що тобі треба".

Ніс м'який, качиний, наче він зовсім без хряща. Та й ростом невеликий, моторненький дідок, мов підліток.

На що вже борода — і та не вдалася. Посміховисько якесь. На голому підборідді дві-три волосинки рудуваті — от і вся борода.

Зовсім інше враження, коли раптом бачиш — їде по дорозі ставний дід, а борода, як сніп; у просторій шубі з широкими смушевими вилогами, в дорогій шапці, та ще й на доброму коні, і сідло посріблене — чим не мудрець, чим не пророк, такому й уклонитися не гріх, такому шана скрізь! А Момун уродився всього лише Проворним Момуном. Можливо, єдина перевага його полягала в тому, що він не боявся принизити себе в чиїхось очах. (Не так сів, не те сказав, не так відповів, не так усміхнувся, не так, не так, не те...) В цьому розумінні Момун, сам того не відаючи, був на рідкість щасливою людиною. Багато хто з людей умирає не стільки від хвороб, скільки від непогамовної пристрасті, що завжди точить їх,— видати себе за щось більше, ніж вони є насправді. (Кому не хояеться, щоб його вважали за розумного, достойного, гарного та ще й грізного, справедливого, рішучого?..)

А Момун був не такий. Він був дивак, і ставилися до нього як до дивака.

Лише одно могло дуже образити Момуна: забути запросити його на раду родичів по влаштуванню чиїхось поминок... Тоді він глибоко ображався і серйозно переживав кривду, але не тому, що обминули його,— на радах він усе одно нічого не вирішував, тільки сидів,— а тому, що порушувалось виконання старовинного обов'язку.

Були в Момуна свої прикрощі й жалі, від яких він мучився, від яких він плакав ночами. Сторонні про це майже нічого не знали. А свої люди знали.

Коли Момун побачив онука біля автокрамниці, то одразу зрозумів: хлопчик чимсь засмучений. Та оскільки продавець приїжджа людина, то спершу старий звернувся до нього. Швидко зіскочив із сідла, подав одразу обидві руки продавцеві.

— Ассалам-алейкум, великий купче! — сказав він напів-жартома-напівсерйозно.— Чи ж щасливо прибув твій караван, чи вдало йде твоя торгівля? — Увесь сяючи, Момун тряс руку продавцеві.— Скільки води спливло, як не бачились! Ласкаво просимо!

Продавець, поблажливо посміюючись з його мови й непоказного вигляду — все ті ж .самі розтоптані кирзові чоботи, полотняні штани, що їх стара пошила, потріпаний піджачок, побурілий на дощі й сонці повстяний капелюх,— відповів Момунові:

— Караван цілий. Тільки от що ж виходить — купець до вас, а ви од купця по лісах та по долах. І жінкам накавуєте копійку держати, як душу-перед смертю. Тут хоч за* вали товарами, ніхто не розщедриться.

— Вибачай, дорогий,— ніяково просив пробачення Мо-мун.— Коли б знали, що приїдеш, не роз'їжджалися б. А що грошей нема, то як нема, то таки нема. Ось продамо восени картоплю...

— Говори! — перебив його продавець.— Знаю я вас, баїв смердючих. Сидите в горах, землі, сіна скільки хочеш. Лісу кругом — за три дні не об'їдеш. Скот держите? Пасіку держите? А копійку віддати — скулитесь. Купи ось шовкову ковдру, швацька машинка зосталася одна...

— їй-богу, немає таких грошей,— виправдувавсь Мо-мун.

— Так я й повірю. Скупишся, старий, грошики складаєш. А куди?

— їй-богу, немає, присягаюся Рогатою матір'ю-олени-цею!

— Ну, візьми вельвету, штани нові пошиєш.

— Узяв би, присягаюся Рогатою матір'ю-оленицею...

— Е-е, та що з тобою воду товкти! — махнув рукою продавець.— Дарма приїхав. А Орозкул де?

— Зранку ще подався, здається, в Аксай. Справи в чабанів.

— Гостює, виходить,— тямуще уточнив продавець. Ніяково замовкли.

— Та ти не ображайся, чоловіче добрий,— знову почав Момун.— Восени, дасть бог, продамо картоплю...

— До осені далеко.

— Ну, коли так, то вибачай. Бога ради, зайди чаю. поп'єш.

— Не того я приїхав,— одмовився продавець.

Він став зачиняти дверці фургона, отоді й сказав, глянувши на онука, що стояв.біля діда вже напоготові, тримаючи за вухо собаку, щоб бігти з ним за машиною.

— Ну, купи хоча б портфель. Хлопчині до школи пора, мабуть? Скільки йому?

Момун одразу вхопився за цю думку: хоч щось та купить у настирливого продавця, і онукові справді потрібен портфель, цієї осені йому до школи.

— Ай справді,— заметушився Момун,— я й не подумав.