Білий пароплав - Сторінка 5

Треба ж було в такий день, коли купили портфель, коли він уже мріяв, як піде до школи, проґавити теля!..

Стара не вмовкала. Не перестаючи лаятись, вона роздивлялася свою пожовану сукню. До неї вийшла Гульджа-мал' з донькою. Скаржачись їй, баба розходилася ще дужче. Вимахувала кулаками у бік гори. її кістлявий, темний кулак погрозливо маячив перед окулярами: "Знайшов собі забавку. Бодай би він провалився, чортів пароплав! Щоб він згорів, щоб він потонув!.."

Самовар надворі вже кипів. Видно було в бінокль, як з-під кришки вибивалися струмені пари. Тітка Бекей вийшла взяти самовар. І тут знову почалося. Баба мало не в ніс тицяла їй свою пожовану сукню. Ось, мовляв, поглянь на витівки свого небожа!

Тітка Бекей почала заспокоювати її, вмовляти. Хлопчик догадувався, що вона говорила. Приблизно те ж саме, що й раніше: "Заспокойтеся, енеке Хлопчик ще не розуміє, чого ви хочете од нього. Сам він тут, друзів нема. Чого кричати, чого страх нагонити на дитину?"

На що баба, напевно, відповіла: "Ти мені не вказуй. Ти сама спробуй народи, тоді дізнаєшся, чого я хочу. Чого він стовбичить там,, на горі? Теля прив'язати йому нема коли. Чого він там видивляється? Своїх безпутних батька й матір? Тих, що народили його та й розбіглися в різні сторони? Добре тобі, безплодній..."

Навіть з такої відстані хлопчик побачив у бінокль, як мертвотно посіріли запалі щоки тітки Бекей, як уся вона затіпалась і як,— він це знав достеменно, чим повинна була відплатити тітка,— вона випалила в обличчя мачусі: "А ти сама, стара відьмо, скількох синів та дочок виростила? Ти сама хто така?"

Що тут зчинилося!.. Баба зарепетувала від образи. Гульджамал намагалася помирити жінок, умовляла, обнімала бабу, хотіла одвести її додому, а та розпалювалась усе дужче, бігаючи по двору як ошаліла. Тітка Бекей вхопила самовар, що вже кипів, і, розхлюпуючи окріп, майже бігом понесла його в хату. А баба знеможено сіла на колоду. Ридаючи, гірко скаржилася вона на свою долю. Тепер вона забула про хлопчика, тепер перепадало самому господу богу і всьому білому світові. "Оце я! Оце мене ти питаєш, хто я така?—обурювалась баба вслід пасербиці.—

Енеке — матінка.

Та коли б не покарав мене бог, коли б не забрав у мене п'ятьох моїх немовляток, коли б син мій, один-єдиний, не загинув у свої вісімнадцять років від кулі на війні, коли б старий, мій любий Тайгара, не замерз у буран з отарою овець, хіба була б я тут, серед вас, лісних людей? Та хіба я така, як ти, неродяща? Та хіба жила б я на старості літ з твоїм батьком, придуркуватим Момуном? За які гріхи* провинності ти покарав мене, розпроклятий боже?"

Хлопчик одставив бінокль од очей, сумно похилив голову.

— Як ми тепер вернемося додому? — тихо сказав він портфелеві.— Це все через мене і через дурне теля. І ще через тебе, біноклю. Ти завжди кличеш мене дивитися на білий пароплав. Ти теж винен.

Хлопчик глянув у всі боки. Кругом гори — скелі, каміння, ліси. З височини, з льодовиків безшумно спадали блискотливі ручаї, і лише тут, унизу, вода ніби знаходила нарешті голос, щоб вічно, неугавно шуміти в річці. А гори стояли такі величезні й безмежні. Хлопчинка почував себе в ту хвилину дуже маленьким, дуже самотнім, зовсім загубленим. Тільки він і гори, гори, скрізь високі гори.

Сонце вже хилилося до заходу на озерній стороні. Стало не так жарко. На східних схилах зайнялися перші короткі тіні. Сонце тепер опускатиметься все нижче, і тіні поповзуть униз, до підніжжя гір. О цій порі дня завжди появлявся на Іссик-Кулі білий пароплав.

Хлопчик спрямував бінокль на найдальше видиме місце і затаїв подих. Ось він! І забув одразу про все; там, попереду, на синьому-синьому краєчку Іссик-Кулю, з'явився білий пароплав. Виплив. Ось він! З трубами в ряд, довгий, потужний, гарний. Він плив, як по струні, рівно й прямо. Хлопчик хапливо протер скельця пеленою сорочки, ще раз поправив окуляри. Обриси пароплава стали ще чіткіші. Тепер можна було помітити, як він похитується на хвилях, як за кормою лишається світлий спінений слід. Не одри-ваючись, хлопчик захоплено дивився на білий пароплав. Коли б його воля, він упросив би білий пароплав підпливти ближче, щоб можна було бачити людей, котрі пливли на ньому. Та пароплав не знав про це. Він повільно й велично йшов своєю дорогою, невідомо звідки й невідомо куди.

Довго було видно, як пливе пароплав, і хлопчик довго думав про те, як він перекинеться в рибу й. попливе по річці до нього, до білого пароплава...

Коли він уперше побачив одного разу з Караульної гори білий пароплав на синьому Іссик-Кулі, серце його так загуло від краси такої, що він зразу ж вирішив, що його батько — іссик-кульський матрос — плаває саме на цьому білому пароплаві. І хлопчик повірив у це, бо йому цього дуже хотілося.

Він не пам'ятав ні батька, ні матері. Він жодного разу не бачив їх. Ніхто з них жодного разу не провідав його. Але хлопчик знав: батько його був матросом на Іссик-Кулі, а мати, після того як вони з батьком узяли розлучення, залишила сина в діда, а сама поїхала до міста. Як поїхала, так ї пощезла. Поїхала в далеке місто за горами, за озером і ще за горами.

Дід Момун якось їздив у те місто продавати картоплю. Цілий тиждень пропадав і, повернувшись, розповідав за чаєм тітці Бекей і бабі, що бачив свою дочку, тобто його, хлопчикову, матір. Працювала вона на якійсь великій фабриці ткалею. В неї сім'я — дві дочки, яких вона здає в дитячий садок і бачить тільки раз на тиждень. Живе у великому домі, але в маленькій кімнатці, в такій ^маленькій, що й повернутися ніде. А в дворі ніхто нікого не знає, як на базарі. І всі так живуть — увійдуть до себе і зразу двері на замок. Замкнені завжди сидять, мов у тюрмі. А чоловік її нібито шофер, возить в автобусі людей по вулицях. Виходить о четвертій ранку і допізна. Теж праця важка. Дочка, розповідав він, усе плакала, прощення просила. На черзі вони на нову квартиру. Коли одержать — невідомо. Але як одержать, забере синочка до себе, якщо чоловік дозволить. І просила старого поки що почекати. Дід Момун сказав їй, щоб вона не журилася. Найголовніше, щоб з чоловіком у згоді жила, а все інше владнається. І за сином нехай не побивається. "Поки я живий, хлопчика нікому не оддам, а вмру — бог його поведе, живий чоловік знайде свою долю..." Слухаючи старого, тітка Бекей і баба те й робили, що зітхали й навіть сплакнули разом.

Отоді саме, за чаєм, і про батька зайшла в них мова. Дід почув, ніби його колишній зять, батько хлопчика, усе так само служить матросом на якомусь пароплаві і що в нього теж нова сім'я, діти, чи то двоє, чи то троє. Живуть біля пристані. Нібито перестав він пити. А дружина нова щоразу виходить з дітками на пристань зустрічати його. "Отже,— думав хлопчик,— вони зустрічають ось оцей, його пароплав..."

А пароплав поволі відпливав усе далі й далі. Білий і довгий, він ковзав по синій поверхні озера, димлячи трубами, і не знав, що до нього цлив хлопчик, перекинувшись у рибу-хлопчика.

Він мріяв перекинутися в рибу так, щоб у нього все було риб'яче — тіло, хвіст, плавники, луска,— і тільки б голова залишалася своя, на тонкій шиї, велика, кругла, з відстовбурченими вухами, з подряпаним носом. І очі такі ж самі, як були; Звичайно, щоб вони при цьому були не зовсім такі, як є, а дивилися б, як риб'ячі. Вії в хлопчика довгі, як у теляти, і весь час кліпають чогось самі собою. Гульджамал каже — от би і її дочці такі, якою б вона красунею виросла! А нащо бути красунею? Або красенем? Дуже потрібно! Особисто йому гарні очі ні до чого, йому потрібні такі, щоб під водою дивитися.

Перетворення мало відбутися в дідовій загаті. Раз — і він риба. А тоді він зразу перестрибнув би з загати в річку, просто в буруючу бистрінь, і пішов би вниз по течії. І далі так — вистрибуючи й озираючись на всі боки; нецікаво ж пливти тільки під водою. Він пливе бистрою річкою уздовж великої червоноглинистої кручі, через пороги, круториї, повз гори й ліси. Він прощається з своїми любими валунами: "До побачення, "Лежачий верблюде", до побачення, "Вовче", до побачення, "Сідло", до побачення, "Танк". А коли пропливатиме мимо кордону, він вискочить з води, помахає плавником дідові: "До побачення, ата, я скоро вернуся". Дід оторопів би з дива такого й не знав би, що йому й робити. І баба, і тітка Бекей, і Гульджамал з донькою — усі стояли б, пороззявлявши роти. Де це видано, щоб голова була людська, а тіло риб'яче! А він їм махає плавником: "До побачення, я пливу в Іссик-Куль, до білого пароплава. Там у мене мій тато-матрос". Балтек, мабуть, кинеться бігти берегом. Собака ж ніколи такого не бачив. І якщо Балтек зважиться кинутись до нього в воду, він крикне: "Не можна, Балтек, не можна! Втонеш!" —а сам попливе далі. Пірне попід тросами висячого мосту, і далі вздовж узбережних тугаїв, а тоді вниз по гуркотливій ущелині і випливає просто в Іссик-Куль.

А Іссик-Куль—це справжнє море. Пропливає він по хвилях іссик-кульських, з хвилі на хвилю, з хвилі на хвилю — і тут назустріч білий пароплав. "Добрий день, білий пароплаве, це я! — скаже він пароплавові.— То я завжди дивився на тебе в бінокль". Люди на пароплаві здивувалися б, позбігалися б поглянути на диво. І тоді він скаже

flo cTop. 185

батькові своєму, матросові: "Добрий день, тату, я твій син. Я приплив до тебе".— "Який же ти син? Ти напівриба-напівлюдина 1" — "А ти візьми мене до себе на пароплав, і я стану твоїм звичайним сином".— "От здорової Ану, спробуємо". Батько кине сіті, виловить його з води, підніме на палубу. Тоді він перекинеться в самого себе. А тоді, тоді...

Тоді білий пароплав попливе далі. Розкаже хлопчик батькові про все, про що знає, про все своє життя. Про гори, серед яких він живе, про ті самі камені, про річку й заповідний ліс, про дідову загату, де він учився плавати, як риба, з розплющеними очима...

Розкаже, звичайно, як йому живеться в діда Момуна. Нехай батько не думає, що коли прозвали чоловіка Проворним Момуном, так то вже й означає, що він погана людина. Такого діда ніде немає, він найкращий дідусь. Але він зовсім не хитрий, тому всі глузують з нього. А дядько Орозкул, так той ще й покрикує на нього — на старого! Буває, й на людях нагримає на діда.