Білий пудель - Сторінка 2

д.; відтак наказала почекати й подалася в покої.

Вона не з'являлася хвилин десять, а то й чверть години, і чим далі тягся час, тим більше розросталися в артистів непевні, але заманливі надії. Дідусь навіть шепнув хлопчикові, з обережності затуливши рота долонею, як щитком:

— Ну, Сергію, щастя наше, ти тільки слухай мене, я, брате, все знаю. Може, з одежі щось дасть або з обуву. Це вже точно!..

Нарешті пані вийшла на балкон, жбурнула згори у підставлений Сергіїв капелюх маленьку білу монетку й одразу ж зникла. Монета виявилася старим, стертим з обох боків та ще й дірявим гривеником. Дідусь довго здивовано розглядав його. Він уже вийшов на шлях і відійшов далеко від дачі, але все ще тримав гривеника на долоні, мовби зважуючи його.

— Та-ак... Ловко! — мовив він, раптом зупинившись.— Можу сказати... А ми, троє дурнів, старалися. Краще б уже вона хоч ґудзика дала, абощо. Того принаймні куди-небудь пришити можна. А що я з оцим дріб'язком робитиму? Пані, либонь, думає: все одно старий кому-небудь уночі його збуде, потай, значить. Ні-І, дуже помиляєтесь, добродійко... Старий Лодижкін до такої гидоти вдаватися не стане. Отак воно! Ось вам ваш дорогоцінний гривеник! Ось!

І він з обуренням і з гордістю кинув монету, яка, стиха дзенькнувши, зарилася в білий дорожний порох.

Отак старий з хлопчиком і собакою обійшли все дачне селище і вже ладналися зійти до моря. З лівого боку залишалася ще одна, остання, дача. її не було видно з-за високої білої стіни, над якою, з того боку, височів щільний ряд тонких запорошених кипарисів, що скидалися на довгі чорно-сірі веретена. Тільки крізь широку чавунну браму, схожу своїм химерним різьбленням на мереживо, можна було роздивитися куточок свіжого, наче зелений яскравий шовк, газону, круглі клумби квітів і вдалині, на задньому плані, криту наскрізну алею, геть усю повиту рясним виноградом. Стоячи посередині газону, садівник з довгого рукава поливав троянди. Він затулив пальцем отвір труби, й через це у фонтані незліченних бризок сонце вигравало всіма кольорами райдуги.

Дідусь хотів був пройти мимо, але, зазирнувши у браму, вражено зупинився.

— Пожди-но трохи, Сергію! — гукнув він до хлопчика.— Мовби люди ген отам ворушаться? От так історія. Скільки років тут ходжу,— й ніколи ані душі. Анумо, давай, братику Сергію!

— "Дача Дружба", стороннім вхід суворо заборонено",— прочитав Сергій напис, вправно викарбуваний на одному з стовпів, що підтримували браму.

— Дружба? — перепитав неписьменний дідусь.— От-от! Це найсправжнісіньке слово — дружба. Цілісінький день нам не фортунило, а тут уже ми з тобою візьмемо. Це я носом чую, мовби мисливський пес. Арто, ісі, собачий сину! Рушай сміливо, Сергійку. Ти в мене завжди питай: я ж бо все знаю!

III

Садові доріжки були посипані рівним крупним гравієм, що хрускотів під ногами, а з боків обставлені великими рожевими раковинами. На клумбах, над барвистим килимом з різноколірних трав, височіли диковинні яскраві квіти, від яких солодко пахтіло повітря. У водоймах дзюркотіла й плескалась прозора вода; з красивих ваз, що висіли в повітрі поміж дерев, гірляндами спадали вниз виткі рослини, а перед будинком, на мармурових стовпах, стояли дві блискучі дзеркальні кулі, в яких мандрівна трупа відобразилася догори ногами, в кумедному, вигнутому й розтягненому вигляді.

Перед балконом був великий утоптаний майданчик. Сергій розстелив на ньому свій килимок, а дідусь, прилаштувавши шарманку на палиці, вже приготувався був крутити ручку, аж раптом несподіване й чуднб видовище привернуло їхню увагу.

На терасу з внутрішніх кімнат, пронизливо репетуючи, мов та бомба, вискочив хлопчик восьми-десяти років. Він був у легкому матроському костюмчику, з голими руками й колінками. Біляве волосся, геть усе в крупних локонах, недбало розкошлалося в нього по плечах. Слідом за хлопчиком вибігло ще шестеро людей: дві жінки у фартухах; старий товстий лакей у фраці, без вусів і без бороди, але з довгими сивими бакенбардами; сухорлява, руда, червононоса дівуля в синій картатій сукні; молода, хворобливого вигляду, але дуже вродлива дама в мереживному голубому капоті й, нарешті, товстий лисий пан у чесучевій парі й у золотих окулярах. Усі вони були дуже стурбовані, махали руками, говорили голосно й навіть штовхали одне одного. Одразу можна було здогадатися, що причиною їхньої турботи є хлопчик у матроському костюмі, який так раптово вилетів на терасу.

Тим часом винуватець цієї метушні, ані на мить не припиняючи свого репету, з розгону впав животом на кам'яну підлогу, швидко перекотився на спину й з несамовитою люттю заходився дриґати руками й ногами. Дорослі заметушилися навколо нього.

Старий лакей у фраці з благальним виглядом притискав обидві руки до накрохмаленої сорочки, трусив своїми довгими бакенбардами й говорив жалісно:

— Батечку, пане!.. Миколо Аполлоновичу!.. Не засмучуйте матінку — встаньте... Будьте такі ласкаві — випийте. Мікстурка дуже солоденька, чистісінький сироп. Звольте підвестися...

Жінки у фартухах сплескували руками й щебетали швидко-швидко, улесливими і зляканими голосами. Червононоса дівуля кричала з трагічними жестами щось дуже переконливе, але зовсім незрозуміле, очевидно, іноземною мовою. Розсудливим басом умовляв хлопчика пан у золотих окулярах; при цьому він схиляв голову то на той, то на той бік і статечно розводив руками. А вродлива дама томно стогнала, притискаючи до очей тонку мереживну хустинку:

— Ах, Тріллі, ах, боже мій!.. Ангеле мій, я благаю тебе. Послухай же, мама тебе благає. Ну, прийми ж, прийми ліки; ось побачиш, тобі зразу-зразу стане легше; і животик перестане боліти, й голівка. Ну, зроби це для мене, радосте моя! Ну, хочеш-, Тріллі, мама стане перед тобою навколішки? Ну ось, поглянь, я навколішках перед тобою. Хочеш, я подарую тобі золотий? Два золотих? П'ять золотих, Тріллі? Хочеш живого ослика? Хочеш живе лошатко? Та скажіть же йому щось, лікарю!!!

— Послухайте, Тріллі, будьте ж мужчиною,— загув товстий пан в окулярах.

— Ай-яй-яй-я-а-а-а!— репетував хлопчик, звиваючись по балкону й несамовито хвицаючи ногами.

Незважаючи на своє скрайнє хвилювання, він усе ж таки намагався влучати каблуками в животи й ноги людей, які метушилися навколо нього і які від цього, однак, досить спритно ухилялися.

Сергій довго з подивом і цікавістю спостерігав цю сцену й нарешті легенько штовхнув старого в бік.

— Дідусю Лодижкін, що ж воно таке з ним? — спитав він пошепки.— Либонь, його лупцюватимуть?

— Де там... Такий сам будь-кого відлупцює. Просто — навіже-ний хлопчисько. Хворий, мабуть.

— Пришелепок? — догадався Сергій.

— А я звідки знаю? Тихше!..

— Ай-яй-а-а-а! Негідники! йолопи!..— дедалі голосніше надривався хлопчик.

— Починай, Сергію. Я знаю! — розпорядився раптом Лодижкін і з рішучим виглядом закрутив ручку шарманки.

Над садом полинули гугняві, сиплі, фальшиві звуки старовинного галопа. На балконі всі одразу стрепенулися, навіть хлопчик на якусь мить змовк.

— Ах, боже мій, вони ще більше рознервують бідолашного Тріллі! — плачливо скрикнула дама в голубому капоті. — Ах, та проженіть же їх, проженіть швидше! І цей брудний собака з ними. У собак завжди такі жахливі хвороби. Іване, чого ж ви стоїте, наче монумент?

Вона з стомленим виглядом і з огидою замахала хусткою на артистів, сухорлява червононоса дівуля зробила страшні очі, хтось погрозливо зашипів... Чоловік у фраці швидко й м'яко скотився з балкона і з виразом жаху 'на обличчі, широко розчепіривши руки, підбіг до шарманщика.

— Це що-о за неподобство! — захрипів він здавленим, зляканим і водночас по-начальницькому сердитим пошептом. — Хто дозволив? Хто пропустив? Марш! Геть!..

Шарманка, журливо писнувши, змовкла.

— Пане-добродію, дозвольте вам пояснити...— почав був делікатно дідусь.

— Ніяких!.. Марш! — загримав з якимсь навіть свистом у горлі фрачний чоловік. Його товсте обличчя миттю побагровіло, а очі неймовірно широко розплющилися, немовби раптом вилізли з орбіт, і заходили колесом. Це було так страшно, що дідусь мимоволі відступив на два кроки назад.

— Збирайся, Сергію,— сказав він, поквапно завдаючи собі шарманку на спицу.— Ходімо!

Але не встигли вони ступити й десяти кроків, як з балкона полинули нові пронизливі крики:

— Ай-яй-яй! Мені! Хочу-у! А-а-а! Да-а-й! Покликати! Мені!

— Але ж, Тріллі!.. Ах, боже мій, Тріллі! Ах, та поверніть же їх! — застогнала нервова дама.— Фу, які ви всі безтолкові!.. Іване, ви чуєте, що вам кажуть? Зараз же покличте цих жебраків!..

— Послухайте! Ви! Гей, як вас? Шарманщики! Поверніться!— закричало з балкона кілька голосів.

Товстий лакей з бакенбардами, що розліталися на обидва боки, підстрибуючи, як великий гумовий м'яч, бігом кинувся слідом за артистами.

— Пст!.. Музиканти! Слухайте-но! Назад!.. Назад!..— гукав він, задихаючись і махаючи обома руками.— Старичок шановний,— схопив він нарешті за рукав дідуся,— завертай голоблі! Пани будуть ваш пантомін дивитися. Мерщій!

— Н-ну, діла! — зітхнув, покрутивши головою, дідусь, одначе наблизився до балкона, зняв шарманку, закріпив її перед собою на палиці й заграв галоп з того самого місця, на якому його щойно перепинили.

Метушня на балконі згасла. Пані з хлопчиком і пан у золотих окулярах підійшли до самісіньких поручнів; усі інші поштиво залишилися на задньому плані. З глибини саду прийшов садівник у фартусі й став неподалік від дідуся. Звідкілясь виліз двірник і зупинився позаду садівника. Це був величезний бородатий чолов'яга з похмурим, вузьколобим, рябим обличчям. Вбраний він був у нову рожеву сорочку, по якій скісними рядами йшли крупні чорні горошини.

Під хриплі, заїкуваті звуки галопа Сергій розстелив на землі килимок, швидко скинув з ніг парусинові панталони (вони були пошиті з старого мішка і ззаду, на найширшому місці, прикрашалися чотирикутним заводським клеймом), зняв з себе стару куртку й залишився в благенькому нитяному трико, яке, незважаючи на численні латки, ловко облягало його тонку, але сильну й гнучку постать. Наслідуючи дорослих, він уже опанував прийоми справдешнього акробата. Вибігаючи на килимок, Сергій на ходу притулив руки до губ, а тоді широким театральним жестом розкинув їх у різні боки, мовби посилаючи публіці два стрімливі поцілунки.

Дідусь однією рукою безнастанно крутив ручку шарманки, видобуваючи з неї деренчливий, кашляючий мотив, а другою кидав хлопчикові різні предмети, які той спритно підхоплював на льоту.