Білий пудель - Сторінка 4

У воду він зійшов дуже обережно й, _ перше ніж пірнути, старанно змочував собі червоне лисе тім'я й запалі боки. Тіло в нього було жовте, в'яле й безсиле, ноги — навдивовижу тонкі, а спина. з випнутими гострими лопатками була згорблена від довголітнього носіння шарманки.

— Дідусю Лодижкін, погляньте! — гукнув Сергій.

Він перевернувся у воді, закинувши собі ноги через голову. Дідусь, який уже вліз у воду до пояса й присідав у ній з блаженним кректанням, гукнув тривожно:

— Ну, а ти не пустуй, порося. Гляди-но! Я т-тобі!

Арто несамовито гавкав і стрибав на.березі. його турбувало, що хлопчик заплив так далеко. "Навіщо показувати свою хоробрість?— хвилювався пудель.— Є земля — то й ходи по землі. Куди спокійніше".

Він і сам заліз був у воду до черева й два-три рази хлиснув її язиком. Але солона вода йому не сподобалася, а легкі, хвилі, що шурхотіли об прибережний гравій, лякали його. Він вистрибнув на берег і знов заходився гавкати на Сергія. "До чого ці безглузді фокуси? Сидів би на березі поруч старого. Ах, скільки клопотів із цим хлопчиськом!"

— Гей, Сергійку, вилазь, чи що, справді, годі тобі! — покликав старий.

— Зараз, дідусю Лодижкін,— відгукнувся хлопчик.— Погляньте, як я пароплавом пливу. У-у-у-ух!

Він нарешті підплив до берега, але, перш ніж одягтися, схопив на руки Арто й, повернувшись з ним у море, кинув його далеко у воду. Собака, виткнувши з води саму лише морду з вухами, що поспливали нагору, голосно і ображено пирхаючи, одразу ж поплив назад. Вискочивши на сущу, він затрусився всім тілом, і хмари бризок полетіли на старого й на Сергія.

— Стривай, Сергійку, це, либонь, до нас? — сказав Лодижкін, пильно дивлячись угору, на скелю.

Стежкою швидко сходив униз, нерозбірливо кричучи й махаючи руками, той самий похмурий двірник у рожевій сорочці з чорними горошинами, який чверть години тому гнав мандрівну трупу з дачі.

— Чого йому треба? — непорозуміло спитав дідусь.

IV

Двірник усе кричав, збігаючи вниз незграбною риссю, причому рукава його сорочки лопотіли на вітрі, а пазуха надималася, як вітрило.

— О-го-го!.. Почекайте трошки!..

— А бодай тебе намочило та й не висушило,— сердито пробурчав Лодижкін. — Це він ізнов з приводу Артошки.

— Давайте, дідусю, відлупцюємо його! — хоробро запропонував Сергій.

— Та цур тобі, відчепись... І що воно за люди, прости господи!..

— Ви ось що...— почав захеканий двірник іще здаля.— Продавайте пса, абощо? Ну просто не дамо собі ради з паничем. Реве, як теля. "Подай та подай собаку..." Пані послала, купи, каже, хоч би там скільки коштувало.

— Досить-таки безглуздо це з боку твоєї пані! — розсердився раптом Лодижкін, який тут, на березі, почував себе куди впевненіше, ніж на чужій дачі.— й знову ж таки, яка вона мені пані? Тобі, може, й пані, а мені двоюрідне начхати. І будь ласка... я тебе прошу... іди ти від нас, Христа ради... і той... і не в'язни.

Але двірник не вгамовувався. Він сів на камені, поруч старого, і говорив, незграбно тицяючи перед себе пальцями:

— Та зрозумій же ти, старий дурню...

— Від дурня й чую,— спокійно відрізав дідусь.

— Та стривай... не до того я це... Ото, їй-право, реп'ях який... Ти подумай: ну, що тобі собака? Знайшов інше цуценя, вивчив стояти дибки, ось тобі й знову пес. Ну? Неправду, чи що, я кажу? Га?

Дідусь уважно зав'язував ремінь на штанях. На наполегливі двірникові запитання він відповів з удаваною байдужістю:

— Бреши далі... Я потім одразу тобі відповім.

— А тут, братику ти мій, одразу — цифра! — гарячкував двірник. — Двісті, а то й триста карбованців воднораз! Ну, звичайно, мені дещо за труди... Ти здумай тільки: три сотенних! Це ж одразу можна бакалійну відкрити...

Кажучи це, двірник витяг з кишені шматок ковбаси й жбурнув пуделю. Арто спіймав його на льоту, проковтнув за одним разом і запобігливо завиляв хвостом.

— Скінчив? — коротко спитав Лодижкін.

— Та тут довго й кінчати нічого. Давай пса — та й згода!

— Авже-е-еж,— спроквола насмішкувато мовив дідусь.— Продати, виходить, собачку?

— Звичайна річ, продати. Чого вам іще? Найголовніше, панич у нас такий скажений. Чогось заманулося, то геть увесь дім збаламутить. Подавай — і все тут. Це ще без батька, а при батькові... святителі ви наші!.. усі догори ногами ходять. Пан у нас інженер, може, чули, добродій Обольянінов? По всій Росії залізниці прокладають. Мільйонер! Хлоп'я ж у нас одне. От і бешкетує. Хочу поню живу — на тобі поню. Хочу човен — на тобі справжнісінького човна. Як є, ні в чому, ні в чому відмови...

— А місяця?

— Тобто в яких це смислах?

— Місяця, кажу, він ні разу з неба не зажадав?

— Ну от, скажеш таке — місяця! — сконфузився двірник.— То що,_ чоловіче добрий, згода в нас, чи як?

Дідусь, який встиг уже в цей час нап'ясти на себе коричневий, позеленілий на швах піджак, гордо випростався, наскільки йому дозволяла вічно зігнута спина.

— Я тобі одне скажу, парубче,— почав він не без урочистості.— Приміром, коли б у тебе був брат чи, скажімо, друг, котрий, значить, змалечку. Стривай, друже, ти собаці ковбасу даремно не переводь... сам краще з'їж... цим, голубе, його не підкупиш. Кажу, коли б у тебе був щонайвірніший друг... який змалечку... То за скільки б ти його, приміром, продав?

— Ото прирівняв!..

— Ось тобі й прирівняв. Ти отак і скажи своєму панові, який залізницю прокладає,— підвищив голос дідусь.— Так і скажи: не все, мовляв, продається, що купується. Еге ж! Ти собаку краще не гладь, це ні до чого. Арто, ходи сюди, собачий сину, ось я т-тобі! Сергію, збирайся.

— Дурний ти старий! — не стерпів нарешті двірник.

— Дурний, та з роду такий, а ти хам, Іуда, продажна душа,— вилаявся Лодижкін.— Побачиш свою генеральшу, уклін їй віддай, скажи: від наших, мовляв, з любов'ю вашим низький уклін. Згортай килим, Сергію! Е-ех, спино моя, спинонько! Ходімо.

— Значить, та-ак!..— багатозначно мовив двірник.

— З тим і візьміть! — загонисто відповів старий.

Артисти поплентались уздовж морського берега, знов угору, тією ж дорогою. Оглянувшись випадково назад, Сергій побачив, що двірник стежить за ними. Вигляд у нього був задумливий і похмурий. Він зосереджено чухав усією п'ятірнею свою кошлату руду потилицю під шапкою, що з'їхала на очі.

V

Дідусь Лодижкін давним-давно нагледів куточок між Місхором та Алупкою, вниз від нижнього шляху, де чудово можна було поснідати. Туди він і повів своїх супутників. Неподалік від мосту, перекинутого через бурхливий і брудний гірський потік, витікала з-під землі, в затінку кривих дубів і рясної ліщини, гомінка, холодна струминка води. Вона утворила в грунті круглу неглибоку водойму, з якої тонкою змійкою збігала у струмок, що блищав у траві, немов живе срібло. Біля цього джерельця щоранку й щовечора можна було застати побожних турків, які пили воду й творили свої священні обмивання.

— Гріхи наші тяжкі, а запаси мізерні,— сказав дідусь, сідаючи в прохолоді під ліщиною.— Нумо, Сергійку, господи благослови!

Він вийняв з полотняного мішка хліб, десяток червоних помідорів, шматок бессарабського сиру "бринзи" і пляшку з прованською олією. Сіль була в нього зав'язана у вузлик ганчірочки сумнівної чистоти. Перед їдою старий довго хрестився й щось шепотів. Потім він розламав окраєць хліба на три нерівні частини: одну, найбільшу, він простягнув Сергієві (малий росте — йому треба їсти), другу, трохи меншу, залишив для пуделя, найменшу взяв собі.

— В ім'я отця і сина. Очі всіх на тя, господи, уповають,— шепотів він, метушливо розподіляючи порції й поливаючи їх з пляшки олією.— Їж, Сергійку!

Не поспішаючи, повільно, мовчки, як їдять справжні трударі, взялися троє до свого скромного обіду. Чути було тільки, як жували три пари щелепів. Арто їв свою частку осторонь, простягнувшись на череві й поклавши на хліб обидві передні лапи. Дідусь і Сергій по черзі мочали в сіль спілі помідори, з яких стікав по їхніх губах і руках червоний, наче кров, сік, і заїдали їх сиром та хлібом. Наївшись, вони напилися води, підставляючи під струмінь джерела бляшаний кухоль. Вода була прозора, гарна на смак і така холодна, що кухоль навіть запотів ззовні. Денна спека й довгий шлях стомили артистів, які повставали сьогодні, коли ще й на світ не зазоріло. У дідуся злипалися очі, Сергій позіхав і потягався.

— Що, братику, може, нам лягти поспати хвилинку? — спитав дідусь.— Дай-но, я ще раз водиці поп'ю. Ух, добре! — крекнув він, відтуляючи рота од кухля й важко переводячи дух, тим часом як світлі краплини стікали з його вусів і бороди.— Якби я був царем, то весь час пив би цю воду... з ранку й до ночі! Арто, ісі сюди! Ну ось, бог наситив, ніхто не вкмітив, а хто й додивився — не розгнівився... О-ох-хо-хо!

Старий і хлопчик лягли поруч на траві, підмостивши під голови свої старі піджаки. Над їхніми головами шуміло темне листя корячкуватих, розлогих дубів. Крізь нього синіло чисте блакитне небо. Струмок, що збігав з каменя на камінь, дзюркотів так одноманітно й так скрадливо, наче заворожував когось своїм заколисливим лепетом. Дідусь якийсь час перевертався, кректав і казав щось, але Сергієві здавалося, наче голос його лунає з якоїсь м'якої й сонної далини, а слова були незрозумілі, мов у казці.

— Першим ділом,— куплю тобі костюм: рожеве трико із золотом... туфлі теж рожеві, атласні... У Києві, в Харкові чи, приміром, скажімо, в місті Одесі — там, братику, о які цирки!... Ліхтарів видимо-невидимо... Все електрика горить... Люду, може, тисяч із п'ять, а то й більше... хіба я знаю? Прізвище ми тобі вигадаємо неодмінно італійське. Що воно за прізвище—Єстифєєв чи, скажімо, Лодижкін? Казна-що — нема ніякої в ньому уяви. А ми тебе в афіші запустимо — Антоніо чи, приміром, теж добре — Енріко або Альфонзо...

Далі хлопчик нічого не чув. Ніжна й солодка дрімота охопила його, скувавши і знесиливши його тіло. Заснув і дідусь, втративши раптом нитку своїх улюблених післяобідніх думок: про блискуче циркове майбутнє Сергія. Один раз йому крізь сон здалося, що Арто на когось гарчить. На мить у його затуманеній голові промайнув напівсвідомий і тривожний спогад про зловісного двірника в рожевій сорочці, але, розморений сном; утомою і спекою, він не зміг встати, а тільки ліниво, із заплющеними очима, гукнув на собаку:

— Арто...