Більярд о пів на десяту - Сторінка 37

Але я думаю, що він тобі сподобається.

— Ти ніколи не показував мені його знімків.

— Бо не маю останніх його знімків. У ньому є щось зворушливо старомодне, і в одязі, і в поведінці. Він чемний, привітний, але набагато старомодніший за дідуся!

— Мені дуже кортить побачити його. Тепер уже можна обернутися?

— Можна.

Йозеф відпустив її голову і, коли вона швидко обернулася, спробував усміхнутись, але під поглядом її круглих ясно-сірих очей його силувана усмішка згасла.

— Чому ти не кажеш мені, що сталося?

— Бо я ще сам нічого не розумію. Як тільки зрозумію, то скажу тобі, але це ще може бути не швидко. їдьмо.

— їдьмо,— сказала вона.— Дідусь уже скоро буде там, то хай не чекає на тебе. Йому буде важко, якщо ченці розкажуть йому про все раніше, ніж він тебе побачить... І прошу тебе, пообіцяй мені, що ти не помчиш знов на той страхітливий щит і не загальмуєш останньої миті.

— А я якраз подумав собі: проломлюся крізь щит, звалю бараки будівельників і з голої платс}юрми, наче з трампліну^ стрибну з машиною у воду...

— То ти мене не кохаєш.

— О боже,— сказав він,— це ж тільки жарт.

Він допоміг Маріанні підвестися, і вони пішли сходами вниз на берег річки.

— Мені справді шкода, що дідусь дізнається про це сьогодні, в день свого вісімдесятиріччя, — сказав, ідучи, Йозеф.

— А не можна вберегти його від цього?

— Від самого факту ні, але можна було б сьогодні не повідомляти про нього, якщо йому не встигли вже сказати.

Він відімкнув машину, сів у неї і відчинив зсередини дверці Маріанні. Коли й вона сіла біля нього, він обняв її однією рукою за плечі.

— Ну, а тепер послухай,— сказав він,— це ж зовсім просто. Відстань дорівнює рівно чотирьом з половиною кілометрам. Мені треба триста метрів, щоб розігнатися до ста двадцяти кілометрів на годину, і ще триста, щоб загальмувати, я ще й даю великий запас. Отже, лишається майже чотири кілометри, на які мені потрібно рівно дві хвилини. Ти повинна тільки дивитися на годинник і сказати мені, коли ті дві хвилини минуть, щоб я почав гальмувати. Невже ти не розумієш? Я хотів би нарешті з'ясувати, на що ця тарабай-ка справді здатна.

— Яка страшна гра,— сказала вона.

— А якби мені пощастило розігнати машину до ста вісімдесяти кілометрів, то на ці чотири кілометри мені потрібно було б тільки двадцять секунд... але тоді довелося б і довше гальмувати.

— Прошу тебе, перестань.

— Ти боїшся?

— Так.

— Добре, не буду. Але можна мені їхати хоча б зі швидкістю вісімдесят кілометрів?

— їдь, якщо вже тобі так хочеться.

— Тоді тобі навіть не треба буде дивитися на годинник, я побачу сам, коли треба буде гальмувати, а потім виміряю, скільки метрів я гальмував. Розумієш, мені просто кортить дізнатися, чи нас не обдурили на спідометрі.

Він увімкнув мотор, повільно проїхав вузькими вуличками дачного району, швидко поминув огорожу майданчика для гри в гольф і зупинився біля виїзду на автостраду.

— Слухай,— сказав він,— якщо я їхатиму зі швидкістю вісімдесят кілометрів, то мені треба рівно три хвилини, це справді цілком безпечно, а коли ти боїшся, то вилізь і почекай на мене тут.

— Ні, самого тебе я нізащо не пущу.

— Це востаннє,— сказав він,— завтра я вже, мабуть, поїду звідси і більше ніколи не вернуся сюди, а десь-інде в мене не буде такої змоги.

— Але ж на відкритому шосе тобі було б набагато зручні ше робити ці спроби.

— Ні, мене вабить саме те, що перед щитом хоч не хоч мусиш зупинитися.— Він поцілував її в щоку.— Знаєш, що я зроблю?

— А що?

— Поїду зі швидкістю сорок кілометрів.

Коли машина рушила, Маріанна всміхнулася, але все-таки глянула на спідометр.

— А тепер увага,— сказав Йозеф, коли вони поминули кілометровий стовпчик із цифрою "5".— Тепер дивись на годинник і відзнач, скільки ми згаємо часу до стовпчика з цифрою "9". Я їду зі швидкістю рівно сорок кілометрів.

Далеко спереду, як засув на велетенській брамі, видніли щити. Спершу схожі тільки на бар'єр, вони дедалі більшали, виростали з гнітючою неминучістю: те, що спочатку скидалося на чорного павука, обернулося в перехрещені кістки, а те, що нагадувало якийсь химерний ґудзик, виявилося черепом, який виростав так само, як виростало слово СМЕРТЬ, що летіло їм назустріч, уже майже торкалося радіатора, немов кричало на них. Стрілка спідометра гойдалася між цифрами "90" і "100", діти на самокатах, чоловіки й жінки, з облич у яких уже зник святковий вираз, пролітали повз машину, вони застережливо підіймали руки і щось пронизливо кричали, схожі на чорних птахів, вісників смерті.

— Невже ти ще є? — тихо спитала Маріанна.

— Звичайно,— усміхнувся він,— і дуже добре знаю, де я є.— Він не зводив очей зі слова СМЕРТЬ.— Не хвилюйся.

Перед самим закінченням роботи десятник фірми, що розчищала руїни, привів його до трапезної, де транспортер згрібав на стрічку сміття з купи в кутку й висипав на вантажні машини. Від вологи, що зібралася у смітті, шматки цегли, тиньк і ще якийсь бруд зліпилися в глеюваті брили. Що менша ставала купа сміття, то більше відкривалася очам мокра пляма на стінах, покрита цвіллю, вгорі чорна, а донизу дедалі ясніша. Крізь цвіль проступали червоні, сині й жовті барви. То були сліди настінного розпису, який видався десятникові цінним, запліснявіле зображення таємної вечері: золота чаша, біла облатка, ясне, з темною бородою, обличчя Христа, темно-руде волосся святого Йоанна.

— А ось тут, гляньте-но, пане Фемелю, тут проступає щось темне, це гаманець Юди,— сказав десятник і почав обережно, шанобливо стирати сухою ганчіркою білу плісняву з образу.

Перед очима в них з'явився стіл, накритий парчевим обру-сом, і дванадцять апостолів навколо нього. Видно було їхні ноги, китиці обруса, викладена кам'яними плитами підлога зали, де відбувалася таємна вечеря. Він, усміхаючись, поклав руку на плече десятникові і сказав:

— Добре, що ви покликали мене, звичайно, фреску треба зберегти. Вигребіть від неї все сміття й висушіть стіну, а там уже щось зробимо.

Він уже хотів іти, на столі його чекали чай, хліб, масло й оселедець: була п'ятниця, і в монастирі їли рибу. Маріанна вже вийшла зі Штелінгерової печери, щоб забрати його на прогулянку. І враз, уже обертаючись, він помітив унизу, в куточку картини, написані крейдою літери "XYZX". Сотні разів, коли батько допомагав йому виконувати завдання з математики, він бачив написані його рукою "X", "У" і "7", і ось тепер він побачив їх знов, тут, над пробоїною в ляді до льоху, між ступнею святого Йоанна і ступнею святого Петра. Колони трапезної були висаджені, склепіння зруйноване, лишилася тільки стіна з зображенням таємної вечері і з написаними крейдою літерами "ХУ7Х".

— Щось сталося, пане Фе мелю? — спитав десятник і поклав руку йому на плече.— Ви геть побіліли... Чи це все через дівчину?

— Так, через неї,— відповів він,— тільки через неї, нема чого хвилюватися. Велике спасибі, що ви мене покликали.

Чай йому видався несмачним, хліб, масло й оселедець також. Була п'ятниця, і в монастирі їли рибу. Навіть сигарета видалась йому несмачною. Він обійшов усі будівлі, оглянув церкву, будинок для паломників, обшукав усі місця, важливі з погляду статики, але знайшов ще тільки один-одні-сінький маленький "х" у льоху під будинком для гостей. Батькове письмо було таке саме характерне, як і його обличчя, хода, усмішка, як його сувора чемність, коли він наливав біля столу вино або подавав хліб. Той маленький "х" був нашісаний його рукою, рукою Роберта Фемеля, власника контори статичних розрахунків.

— Прошу тебе, прошу, отямся,— сказала Маріанна.

— Я вже отямився,— відповів Йозеф, відпустив педаль газу й лівою ногою натиснув на зчеплення, а правою на педаль гальмування. Гальма завищали, і машина, гуркочучи, шарпаючись то в один, то в другий бік, наблизилась до самого слова СМЕРТЬ. Знялася хмара куряви, до них, вимахуючи руками, кинулися схвильовані люди, що гуляли вздовж автостради, між словом СМЕРТЬ і схрещеними кістками з'явився стомлений нічний сторож із казанком у руці.

— О боже,— мовила Маріанна,— нащо було так лякати мене?

— Пробач,— тихо сказав він,— пробач, будь ласка, я просто не міг стриматися.

Він швидко розвернувся й поїхав назад, перше ніж навколо машини встигли зібратися люди. Тримаючи лівою рукою кермо, а правою обіймаючи Маріанну, він проїхав зі звичайною швидкістю чотири кілометри повз майданчик для гри в гольф, де жилаві жінки й жилаві чоловіки долали шістнадцяту, сімнадцяту, вісімнадцяту ямку.

— Пробач,— ще раз сказав Йозеф,— я справді ніколи більше не буду такого робити.

Він звернув з автостради й поїхав мальовничими полями вздовж тихого узлісся.

"X", "У", *Х". Це були ті самі знаки, які він бачив на чітких, таких завбільшки, як дві поштові листівки, с}ютокопі-ях, що їх батько тасував вечорами, немов колоду карт. "Будинок для видавця на узліссі" —"ХхХ", "Прибудова до фірми "Найнеобхідніші побутові послуги" —"х", "Будинок для вчителя на березі річки" — саме лише "У". І ось знов ті знаки, між ступнею святого Йоанна і ступнею святого Петра.

Йозеф повільно їхав між ланами, де з-під пишної зеленої гички вже виглядали з землі буряки, далі починалися стернища, луки, а за ними виднів пагорб поблизу абатства.

— Чому ти не хочеш мені сказати, що сталося? — спитала Маріанна.

— Бо я ще й сам нічого не розумію, мені ще здається, що це неправда, що це тільки страшний сон. Може, я тобі згодом усе поясню, а може, й ні.

— Але ти вже не хочеш бути архітектором?

— Не хочу,— сказав він.

— І тому мчав так на щит?

— Може, й тому,— відповів він.

— Я завжди ненавиділа людей, що не знають ціни грошам,— мовила Маріанна,— що з безглуздою швидкістю мчать дорогою на щити з написом СМЕРТЬ, що безпідставно тривожать людей, які втішаються заслуженим відпочинком після роботи.

— Я маю підставу мчати на щит.

Він поїхав повільніше, потім зовсім зупинився на піщаній дорозі під пагорбом і поставив машину під навислим гіллям сосни.

— Чого ти став тут? — спитала вона.

— Ходімо ще трохи погуляймо.

— Уже пізно,— заперечила вона,— твій дідусь напевне приїде тим поїздом, що прибуває о пів на п'яту, а тепер уже двадцять на п'яту.

Йозеф виліз з машини, трохи піднявся пагорбом, приклав долоню дашком до очей і глянув у напрямку Денклінгена.

— Так,— гукнув він,— я бачу поїзд, він уже виходить з Додрінгена, те саме старе чмихало, що було в моєму дитинстві, і прибуває в той самий час! Ходи, чверть години вони можуть на нас почекати.

Він вернувся до машини, стяг Маріанну з сидіння і, взявши за руку, повів за собою піщаною стежкою.