Більярд о пів на десяту - Сторінка 35

Пригублюючи "мартіні", він стежив очима за Нетлінгеровим пальцем, що нарешті добрався до десерту. "З їхньою ґрунтовністю, хай би її дідько взяв,— подумав він,— перехочеш їсти навіть таку добру й корисну страву, як смажена курка. Вони просто-таки мусять усе робити краще за інших і явно домоглися в цьому успіху, навіть жеруть так, наче справляють якийсь урочистий обряд, хочуть перевершити італійців та французів".

— Будь ласка, для мене курку,— сказав він.

— А лосося?

— Дякую, не треба.

— Дарма, він страшенно смачний, а ти ж, мабуть, голодний, як вовк.

— Я справді голодний, але надолужу на десерті,— сказав Шрелла.

— Як хочеш.

Офіціант приніс іще дві чарки "мартіні" на таці, що напевне коштувала більше, ніж цілий спальний гарнітур. Нетлінгер узяв чарку з таці й передав Шреллі, потім узяв свою, нахилися вперед і сказав:

— Цю чарку я вип'ю за твоє здоров'я, тільки за твоє.

— Дякую,— мовив Шрелла, кивнув головою і випив.— Одного я ще не збагнув,— повів далі він,— як так вийшло, що вони мене заарештували зразу на кордоні?

— Та просто через дурне непорозуміння: твоє прізвище й досі ще стоїть у списку розшукуваних злочинців. Звинувачення в замаху на життя втрачає силу через двадцять років, і тебе мали викреслити зі списку вже два роки тому.

— У замаху на життя? — перепитав Шрелла.

— Авжеж, те, що ви тоді вчинили з Вакерою, кваліфікують саме так.

— Ти, мабуть, не знаєш, що я в тій справі не брав участі й навіть не схвалював її.

— Тим краще, коли так,— сказав Нетлінгер,— легше буде остаточно викреслити твоє прізвище з того списку. Поки що я зміг лише поручитись за тебе й домовитися про твоє тимчасове звільнення. Та в списку ти є, я з цим нічого не міг удіяти, а тепер уже викреслю, це буде проста 4юрмальність. Якщо ти не проти, то я вже беруся до юшки.

— Будь ласка,— мовив Шрелла.

Він відвернувся і глянув на вокзал. Нетлінгер їв юшку зі срібної чашки. Звичайно ж, жовтаві галушки в тій юшці замішені на кістковому мозку найкращої худоби, що будь-коли паслася на німецьких луках, на таці між свіжим листям зеленого салату золотом полискував вуджений лосось, грінки були до міри підсмажені, на кульках масла блищали сріблясті краплі води. Дивлячись, як Нетлінгер їсть, Шрелла насилу поборов у собі гостре почуття жалю до нього. Для нього самого, скільки він пам'ятав себе, їда була високим виявом братства. Або любові, як сніданки в поганих і гарних готелях із жінками, яких він кохав. їда на самоті завжди здавалася йому прокляттям, і коли він бачив чоловіків, що їли одинцем на вокзалах, у їдальнях або в тих незчисленних пансіонах, де йому доводилося жити, то сприймав їх як проклятих. Сам він завжди, коли хотів їсти, шукав собі товариства. Найприємніше було сісти біля якоїсь жінки і, надламуючи хліб, перемовитися з нею кількома словами, усміхнутися до неї, схиляючись над тарілкою з юшкою, щось подати їй,— тільки це робило чисто біологічний процес стерпним і навіть приємним. Такі люди, як Нетлінгер,— Шрелла бачив їх безліч,— здавалися йому приреченими, а їхні сніданки й обіди були ніби трапези катів: хоч вони знали правила поведінки біля столу й дотримувалися їх, а нічого не робили, щоб прикрасити споживання їжі, їхня смертельна поважність убивала й горохову юшку, й пулярду, а крім того, вони не могли не думати про ціну кожного шматка, який посилали до рота. Він знов відвернувся від Нетлінгера, перевів погляд на вокзал і прочитав на великому транспаранті, що висів над входом: "Вітаємо наших репатріантів".

— Слухай,— сказав він,— може, ти б записав мене репатріантом?

Нетлінгер, що саме намащував грінку маслом, підвів очі й глянув так, наче виринув із прірви смутку.

— Це залежить від того, чи ти ще маєш німецьке підданство,— сказав він.

— Ні, я не маю ніякого підданства,— відповів Шрелла.

— Шкода,— мовив Нетлінгер. Він знов схилився над грінкою, взяв виделкою шматок лосося з таці й порізав його.— Якби тобі пощастило довести, що ти втік не як кримінальний злочинець, а з політичних міркувань, ти б міг отримати добрі гроші як відшкодування. Хочеш, я з'ясую твоє становище з погляду закону?

— Не треба,— мовив Шрелла.

Коли Нетлінгер відсунув від себе тацю з лососем, він подався вперед і спитав:

— Невже ти хочеш залишити цей чудовий лосось?

— Звичайно,— відповів Нетлінгер,— не можна ж...

Він злякано озирнувся навколо, коли Шрелла взяв грінку й поклав на неї рукою шматок лосося.

— Не можна ж...

— Ти собі не уявляєш, чого тільки не дозволяють у такому розкішному готелі. Мій батько був офіціантом, навіть у цих священних стінах. Вони б і оком не змигнули, якби ти почав їсти руками хоч і горохову юшку, тільки що це було б неприродно й незручно. Але саме на неприродне й незручне в цьому готелі найменше звертають увагу, тому тут такі високі ціни. Це ціна офіціантів, які вдаватимуть, що нічого не бачать. Але їсти хліб руками і класти на нього руками рибу — це природно, і зручно.

Він, усміхаючись, узяв з таці останній шматок лосося, ще раз розтулив складені докупи грінки й запхнув його між них. Нетлінгер сердито дивився на нього.

— Ти, мабуть, тепер ладен убити мене,— сказав Шрелла,— правда, з інших міркувань, ніж колись, це треба визнати, але мета й тепер та сама. Послухай, що тобі скаже син офіціанта: справді інтелігентна людина ніколи ие улягає тиранії офіціантів, серед яких, звичайно, є й люди, здатні мислити як інтелігенти.

Поки він їв лосося, офіціант із допомогою боя накривав стіл для головної страви: спорудив на маленьких столиках складний пристрій для збереження тепла, забрав брудне начиння, розіклав чисте й приніс для Нетлінгера вино, а для Шрелли — пиво. Нетлінгер покуштував вино.

— Трохи затепле,— сказав він.

Шрелла почекав, поки йому поклали курку з картоплею й салатом, підняв свій кухоль пива й кивнув Нетлінгерові, спостерігаючи, як офіціант поливав йому шматок полядвиці густою темно-рудою підливою.

— До речі, Вакера ще живий?

— Звичайно,— відповів Нетлінгер,— йому ж іще тільки п'ятдесят вісім. Він належить — у моїх устах це слово тобі напевне здасться смішним — до невиправних.

— Як тебе розуміти? — спитав Шрелла.— Хіба справді можуть бути невиправні німці?

— Ну, він дотримується тих самих поглядів, яких дотримувався тридцять п'ятого року.

— Гінденбург і таке інше? Пристойність, вірність, чесність — так?

— Саме так. Гінденбург і тепер був би його лозунгом.

— А який твій лозунг?

Нетлінгер підвів очі від тарілки. В руці він тримав виделку зі щойно відрізаним шматочком м'яса.

— Я хочу, щоб ти мене зрозумів,— сказав він,— я демократ, переконаний демократ.

Він знов схилив голову над полядвицею, підняв виделку з настромленим на неї шматочком м'яса, запхнув його в рот, витер губи серветкою і, похитуючи головою, простяг руку по келих із вином.

— Що сталося з Трішлером? — спитав Шрелла.

— З Трішлером? Не пам'ятаю такого.

— Зі старим Трішлером, що жив у Нижній гавані, де потім улаштували кладовище кораблів. Невже ти не пам'ятаєш Алоїза? Він же вчився в нашому класі.

— Ага, тепер пригадав,— сказав Нетлінгер, накладаючи собі на тарілку листя селери.— Алоїза ми шукали кілька тижнів і не знайшли, а старого Трішлера Вакера сам допитував, але нічого не добув із нього, ані слова, і з його дружини також.

— Ти не знаєш, вони ще живі?

— Не знаю. Але ті околиці часто бомбили. Якщо хочеш, я з'ясую це для тебе. О боже, що сталося? — тихо мовив він.— Що ти надумав?

— Я хочу піти,— сказав Шрелла.— Вибач, але мені вже треба йти.

Він підвівся, стоячи допив своє пиво, підкликав рукою офіціанта, і коли той, тихо ступаючи, підійшов, показав йому на срібний таріль, який стояв на підігрівачі і в якому ще сичали в маслі три шматки підсмаженої курки.

— Скажіть, будь ласка,— мовив він,— ви б не могли загорнути мені це так, щоб масло не просякло назовні?

— Чому ні,— відповів офіціант, зняв таріль із підігрівача і вже був рушив від столу, але потім підвів голову, обернувся й спитав: — Картоплю також загорнути, пане? І, може, трохи салату?

— Дякую, не треба,— відповів, усміхаючись, Шрелла.— Pommes frites зм'якне, і салат буде недобрий.

Він дарма шукав на пещеному обличчі сивого офіціанта бодай тіні іронії. Зате Нетлінгер підвів очі від тарілки й сердито глянув на нього.

— Гаразд, ти хочеш помститися на мені,— сказав він,— я це можу зрозуміти. Але невже треба мстити ся в такий спосіб?

— Ти волів би, щоб я тебе вбив? Нетлінгер промовчав.

— До того ж, це зовсім не помста,— сказав Шрелла.— Я просто мушу піти звідси, більше не можу витримати, але я ціле життя дорікав би собі, якби залишив тут курку. Можеш, зрештою, скинути цей вчинок на моє фінансове становище. Я б не взяв курки, якби був певний, що офіціантам і боям дозволяють доїдати те, що залишиться, але я знаю, що тут цього не заведено.

Він подякував боєві, що приніс йому плаща й допоміг одягтися, взяв капелюха, знову сів і спитав: Ти знаєш пана Фемеля?

— Так,— відповів Гуго.

— І номер його телефону знаєш?

— Так.

— То зроби мені таку ласку, телес}юнуй йому через кожні півгодини, і якщо він візьме трубку, скажи, що його хотів би бачити такий собі Шрелла.

— Добре.

— Я не певний, що там, куди мені треба йти, є телефони-автомати, а то сам би йому зателес}юнував. Ти запам'ятав моє прізвище?

— Шрелла.

— Так. Я зателефоную сюди десь о пів на сьому й покличу тебе. Як тебе звати?

— Гуго.

— Щиро дякую, Гуго.

Він устав і глянув згори вниз на Нетлінгера, що взяв із таці ще один шматок полядвиці.

— Мені прикро,— сказав він,— що ти сприйняв мій невинний вчинок як акт помсти. Я зовсім не думав про помсту, але зрозумій, що мені хочеться піти звідси. Я не думаю довго залишатися в цьому гостинному місті, а ще повинен залагодити деякі справи. Мені треба тобі нагадувати про список розшукуваних чи ні?

— Звичайно, ти можеш будь-коли зайти до мене, додому або на службу, як хочеш.

Шрелла взяв із рук офіціанта старанно запаковану білу коробочку й дав йому чайові.

— Масло не просякне назовні,— сказав офіціант.— Усе запаковане в целоо^ан і в коробку, які в нас наготовані спеціально для виїздів на свіже повітря.

— До побачення,— сказав Шрелла. Нетлінгер ледь підвів голову й відповів:

— До побачення.

— Так, залюбки, шановна пані,— сказав Йохен,— а там ви вже побачите стрілку: "До давньоримських дитячих гробниць".