Більярд о пів на десяту - Сторінка 40

Він тисячі разів чув назви цих зупинок: Буасерештрасе, Північний парк, Блезький вокзал, Внутрішнє кільце, але цього сонячного вересневого надвечір'я, коли майже порожній трамвай під'їздив до кінцевої зупинки, всі вони звучали для нього як незнайомі, наче почуті вві сні, але почуті кимось іншим, і той інший даремно намагався розповісти йому про них, звучали, як благання про допомогу, що долинали з густого туману. Там, на розі Паркової і Внутрішнього кільця, стояла ятка, в якій його мати пробувала торгувати смаженою рибою, але зазнала невдачі через своє жалісливе серце:

— Як я можу не дати голодним дітям шматочка риби, коли вони бачать, що я її смажу? Як?

І батько казав:

— Звичайно, не можеш, але нам доведеться закрити ятку, ми вже не маємо ні грошей, ні кредиту, торгівці не дають нам риби.

Поки шматок обкачаного в сухарях риб'ячого філе смажився в гарячій олії, мати накладала на картонну тарілочку ложку, дві або й три картопляного салату. Жаліючи, материне серце не лишалося тверде, з її синіх очей текли сльози, і сусідки шепотіли одна одній:

— Вона виплаче свою душу.

Мати перестала їсти й пити, з квітучої тілистої жінки вона обернулася в змарнілу й худу, від вродливої бус})етниці на вокзалі, яку всі любили, нічого не лишилося, вона ще тільки мала силу мурмотіти: "Володар небесний, володар небесний" та гортати пошарпані сектантські молитовники, що провіщали кінець світу. А на курній вулиці майоріли червоні прапори, хтось інший ніс плакати з портретами Гінденбурга, зчинялася бійка, лунав крик, постріли, грали сурми й гупали барабани. В труні мати, бліда й виснажена, скидалася на дівчинку. її поховали на дільниці для бідних, на могилі посадили айстри й поставили тонкий дерев'янки хрест: "Едіт Шрелла, 1896—1932". Вона виплакала свою душу, і тіло її змішалося з землею на Північному кладовищі.

— Кінцева зупинка, пане,— оголосив кондуктор, вилазячи з-за своєї переділки. Він запалив недокурок сигарети й додав, проходячи вперед: — Далі ми, на жаль, не їдемо.

— Дякую.

Він тисячі разів сідав тут у трамвай і виходив з нього. Кінцева зупинка одинадцятого номера. Між ямами, що їх викопали екскаватори, й бараками ще видніли в бур'яні іржаві рейки — тридцять років тому тут були надумали прокладати далі трамвайну колію. А ось і ятка з лимонадом: хром, скляні сио^юни, блискучі автомати, рівно розкладені плитки шоколаду.

— Дайте, будь ласка, склянку лимонаду.

Зеленава рідина в бездоганно чистому паперовому келишку на смак нагадувала маренку.

— Прошу, пане, якщо вам не важко, викиньте келишок в урну. Сподобався вам лимонад?

— Так, дякую.

Курячі стегенця і м'яка груднинка були ще теплі, гарно запечені в найкращому маслі, загорнені в целофан і в коробку, що зберігає тепло, наготовану спеціально для виїздів на свіже повітря.

— Смачно пахне ваша вечеря. Може, ще лимонаду?

— Ні, дякую, але дайте, будь ласка, шість сигарет.

У гладкій господині ятки ще можна було впізнати тонень ку гарну дівчину, якою вона колись була, хоч ті чисті сині очі, що спонукали мрійливого священика, який готував дітей до першого причастя, виголошувати такі гучні слова, як "ангельські" й "невинні", тепер посуворішали і стали холодними очима торгівки.

— Будь ласка, за все дев'яносто т£>енігів.

— Дякую.

Одинадцятий, яким він приїхав, саме дав дзвінком знак, Що буде рушати. Він надто забарився тут, і тепер йому доведеться пробути в Блесен4)ельді дванадцять хвилин до наступного трамваю. Він закурив і повільно допив лимонад, дивлячись на рожеве, кам'яне обличчя жінки в ятці, намагаючись пригадати ім'я тієї дівчини, якою вона колись була. Білява, синьоока, вона гасала простоволоса парком, галасувала, співала і, давно вже втративши ангельську чистоту, зваблювала хлопців у темні під'їзди та вимагала від них, захриплих із хвилювання, освідчення в коханні, а тим часом її брат, такий самий білявий, як і вона, так само схожий на ангела, дарма намовляв хлопців зі своєї вулиці присвятити себе шляхетній справі. Учень столяра, бігун на сто метрів, він був страчений на світанку через свою хлоп'ячу нерозважність.

— Мабуть, дайте ще склянку лимонаду,— сказав Шрелла. Він дивився на бездоганний проділ молодої жінки, що

нахилилася, підставляючи келишок під сио^юн. Вона була сестра Ферді, схожого на ангела, її ім'я захриплі від хвилювання хлопці потім пошепки передавали один одному, як пароль, що відкривав двері до раю: Еріка Прогульске, що визволяла їх від темних, прихованих мук, і визволяла задарма, бо їй самій це подобалося.

— Ми часом не знайомі? — вона, усміхаючись, поставила лимонад на ляду.

— Ні,— відповів він, теж усміхаючись,— по-моєму, ні. Тільки не розморожувати почуттів, а то крижані квітки

попливуть брудними патьоками. Тільки не воскрешати нічого з небуття, не чекати, що суворі дитячі почуття знов прокинуться в розм'яклих душах дорослих, а то ще довідаєшся, що вона тепер щось бере за це. Обережно, тільки не розпочинати ніяких розмов.

— Так, тридцять ж))енігів. Дякую.

Сестра Ферді Прогульске глянула на нього з завченою привітністю. Мене ти також визволила від мук і нічого не взяла за це, не взяла навіть плитки шоколаду, що розм'якла в моїй кишені, а я ж хотів дати її не як плату, а просто в подарунок, але ти відмовилась. Твої уста і твої руки, жаліючи, визволили мене. Сподіваюся, ти не розповіла про це Ферді, жаліючи, треба зберігати таємницю. Таємниці, втілені в слова, стають убивчими. Сподіваюся, він не знав про це, коли того липневого ранку востаннє бачив небо. Я єдиний на Груфельштрасе відгукнувся на його намову, був готовий присвятити себе шляхетній справі. Едіт тоді ще ніхто не брав до уваги, їй тільки минув дванадцятий, і ніхто ще не міг угадати, яке в неї мудре серце.

— Ми справді не знайомі?

— Ні, не знайомі, я певен цього.

Сьогодні ти б узяла від мене подарунок, твоє серце стало тверде, але воно не жаліє. Ти була по-дитячому невинна у своїй гріховності, але вже за кілька тижнів утратила ту невинність, вирішила, що краще жити не жаліючи, ти не хотіла стати білявою рюмсою, що виплакала свою душу. Ні, ми не знайомі, справді не знайомі, не розморожуймо крижа них квіток. Дякую. До побачення.

Навпроти й досі залишилася пивниця "Блесенський куточок", де батько працював офіціантом, день у день подаючи пиво, горілку й фрикадельки, все з тим самим неповторним виразом обличчя, лагідним і водночас затятим. То було обличчя мрійника, якому байдуже, чи він подає в "Блесенському куточку" пиво, горілку й фрикадельки, чи в "Принці Генріху" омари й шампанське, чи у Верхній гавані сніданок невиспаним повіям: пиво, котлети, шоколад і вишневий лікер. Батько приносив додому на манжетах липкі сліди тих сніданків, приносив також добрі чайові, шоколад і сигарети, але ніколи не приносив того, що інші батьки: веселого суботнього настрою, що міг вилитись у крик і сварку, в освідчення і сльози примирення. На його обличчі завжди був вираз запеклої лагідності. Він, провинний ангел, що ховав Ферді під лядою пивниці, де поліція і знайшла його між трубами від сифюнів, усміхався, вже навіть знаючи, що його чекає смерть. З його манжет, як завжди, змили липкі плями й заварили крохмалю, щоб його біла сорочка була цупка й аж світилася, як личить офіціантові. Вони забрали його аж другого ранку, коли він з бутербродами й чорними лакованими черевиками під пахвою саме збирався їхати на роботу. Він сів у їхню машину і безслідно зник. На могилі офіціанта Альфреда Шрелли не було ні білого хреста, ні айстр, його навіть не застрілили під час спроби втекти, він просто безслідно зник.

Едіт заварювала крохмал, чистила запасну пару черевиків, прала білі краватки, а я вчився, за іграшки опановував Овідія, Таціта й перетин конуса, плани і дії Генріха І й Генріха II, вивчав Клейста й с4>еричну тригонометрію і хоч був обдарований, надзвичайно обдарований, мені, хлопцеві з убогої родини, доводилось, як і всім таким, як я, долати безліч перепон, а крім того, я заприсягся присвятити себе шляхетній справі й навіть дозволяв собі ще й приватну втіху: читав Гельдерліна.

До від'їзду трамвая лишалося ще сім хвилин. Будинок номер сімнадцять на Груфельштрасе був наново пофарбований, перед ним стояли зелена машина, червоний велосипед і два брудних самокати. Він тисячі разів дзвонив у ці двері натискав на жовтаву латунну кнопку, його палець і досі знав її. Замість прізвища "Шрелла" тепер було написане "Тре-сель", а замість прізвища "Шміц" —"Гуман". Усі прізвища були нові, тільки одне лишилося давнє—"Фруль". До Фрулів приходили позичити чашку цукру, чашку борошна, чашку крупів, чарку олії на салат — скільки було тих чашок, скільки чарок, і який за них доводилося давати високий процент! Пані Фруль завжди насипала чашку й чарку лише до половини й робила позначку на одвірку, де стояли літери "б", "ц", "к" та "о", і стирала пальцем ту позначку аж тоді, коли їй повертали повну чашку й повну чарку, а потім у під'їздах, у крамницях і в своїх приятельок, де вони за яєчним лікером і картопляним салатом обговорювали популярні гінекологічні проблеми, шепотіла:

— Господи, які ж вони дурні.

Пані Фруль давно вже прийняла причастя буйвола й при силувала прийняти його своїх чоловіка й дочку. Вона співала в сінях: "Тремтять порохняві кістки". Ніщо, ніяке почуття не ворухнулося в його душі, тільки палець, яким він натис на жовтаву латунну кнопку, ніби ледь задрижав. — Ви когось шукаєте?

Так,— відповів він,— мені потрібні Шрелли. Вони вже тут не мешкають?

Ні,— сказала дівчинка,— я знала б, якби вони тут мешкали.

Дівчинка була гарненька, рожевощока, вона похитувалась на самокаті, тримаючись за стіну.

Ні, такі тут ніколи не мешкали.— Вона, відштовхуючись ногою, промчала тротуаром на своєму самокаті і звернула в провулок, вигукуючи:—Чи тут хто знає Шреллів?

Він затремтів — ану ж, хтось пам'ятає їх, і йому доведеться підійти, привітатися, згадати минуле: "Так, Ферді, вони його.. Так, твій батько, вони його... А Едіт дуже вдало вийшла заміж". Та рожевощока дівчинка дарма гасала на своєму брудному самокаті від гурту до гурту, виписуючи сміливі віражі, дарма гукала у відчинені вікна:

— Чи тут хто знає Шреллів?

Вона повернулася розпашіла назад, хвацько крутнулася на самокаті, зупинилася перед ним і сказала:

— Ні, пане, таких тут ніхто не знає.

— Дякую,— мовив він, усміхаючись.— Дати тобі десять пфенігів?

— Дайте.

Засяявши, дівчинка помчала в напрямку ятки з лимонадом "Я вчинив гріх великий гріх,— промурмотів, усміхаючись, Шрелла дорогою до кінцевої зупинки,— запив м а рейковим лимонадом із Грус}>ельштрасе курку з готелю "Принц Генріх" і не потривожив спогадів, не розморозив крижаних квіток, не захотів, щоб очі Еріки Прогульске блиснули, впізнаючи мене, і з її уст злетіло ім'я Ферді.