Більярд о пів на десяту - Сторінка 43

Отже, запрошую вас на свято і щиро сподіваюся, що ви не відмовите нам.

"Я не приїду на освячення,— подумав Роберт,— бо я не примирився, не примирився з тими силами, що не пожаліли Ферді, не вберегли Едіт, а вберегли собор Святого Северина. Я не примирився ні з самим собою, ні з тим духом примирення, який ви будете проголошувати у своєму врочистому казанні. Ваш притулок зруйнував не сліпий запал, а ненависть, зовсім не сліпа, і я ще не каюся, що піддався їй. Може, признатися, що це вчинив я? Своїм признанням я боляче вражу батька, хоч він не винен, і, можливо, ще й сина, хоч він також не винен, і вас, велебний отче, хоч ви теж не винні. А хто винен? Я не примирився зі світом, у якому один порух Руки може коштувати людині життя".

І він сказав:

— Щиро дякую, велебний отче, мені буде дуже приємно взяти участь у вашому святі.

"Я не приїду, велебний отче,— подумав старий,— бо я там був би пам'ятником самому собі, а не тим, ким став тепер: старим чоловіком, що сьогодні вранці доручив своїй секретарці плюнути на його пам'ятник. Не лякайтесь, велебний отче, але я не примирився зі своїм сином Отто, що перестав бути моїм сином, зберіг тільки оболонку мого сина. І я не можу примиритися з тим, що будівлі важливіші за людей, навіть якщо ті будівлі я сам споруджував. На святі нашої відсутності не помітять, нас гідно замінять канцлер, міністри, особи королівської крові з-за кордону й високі церковні достойники. Це не ти, Роберте, висадив абатство й побоявся мені сказати? Вираз твоїх очей, твої жести під час огляду будівель зрадили тебе. Але мене це не зачіпає— може, ти тоді думав про того хлопця, імені якого я так і не дізнався і який кидав твої записки в нашу поштову скриньку, думав про офіціанта на прізвище Гроль, про ягнят, яких ніхто не пас і ми теж не пасли. Отже, не святкуйте примирення: sorry, велебний отче, але ви переживете нашу відсутність, навіть не помітите її. І повісьте на монастирі табличку: "Побудував Генріх Фемель 1908 року, на двадцять дев'ятому році життя, зруйнував Роберт Фемель 1945 року, на двадцять дев'ятому році життя". А що робитимеш ти, Йозефе, в тридцять років? Заміниш батька в конторі статичних розрахунків? Будуватимеш чи руйнуватимеш? Формули дійовіші, ніж розчин. Під-бадьорте своє серце хоралом, велебний отче, і добре подумайте, чи ви справді примирилися з духом, що зруйнував монастир".

І старий сказав:

— Щиро дякую, велебний отче, нам буде дуже приємно взяти участь у вашому святі.

З лук і долин уже здіймалася прохолода, суха гичка на ланах стала вологою і темною, заповідаючи добрий урожай, ліворуч біля керма біліла Йозефова голова, праворуч чорніли дві дівчачі голови. Машина повільно їхала до міста. Звідкись долинула пісня: "Чи ми справді жито жали?" Пісня здавалася такою самою нереальною, як струнка вежа собору Святого Северина на обрії. Розмову знов почала Маріанна.

— Ти їдеш не через Додрінген?

— Ні, дідусь хотів, щоб ми поїхали через Денклінген.

— Я думала, що ми поїдемо найкоротшою дорогою.

— Нічого, коли ми доберемося до міста й о шостій,— ска зала Рут.— За годину встигнемо переодягтися.

Голоси дітей звучали тихо, ніби шепіт засипаних землею в темних штольнях, що намагаються підбадьорити один одного: "Я бачу світло" —"Ти помиляєшся" —"Справді бачу" — "Де?" —"Хіба ти не чуєш стукоту? Це рятувальна команда" —"Я нічого не чую". Невже ми в абатстві, в кімнаті для гостей, розмовляли вголос?

Не треба, щоб застиглі 4юрмули знов ожили, таємниці обернулися в слова, а спогади в почуття. Почуття можуть убити все, навіть такі надійні, суворі речі, як любов і ненависть. Невже колись і справді на світі був капітан, що звався Роберт Фемель, що чудово засвоїв жаргон офіцерських казі-но, пильно дотримувався всіх військових традицій, що згідно зі своїм службовим обов'язком запрошував до танцю дружину старшого за званням офіцера й чітко проголошував тости за наш великий німецький народ? Шампанське, ординарці, гра в більярд — червона куля на зеленому полі, біла куля на зеленому полі, знов біла. А одного вечора до нього підійшов з києм у руці якийсь незнайомий і, всміхаючись, відрекомендувався:

— Лейтенант Шріт, як бачите, підривник, як і ви, пане капітане, захищаю динамітом західну культуру.

У Шріта в голові не було плутанини, він умів чекати й ощадити силу, йому не доводилося щоразу мобілізовувати свої почуття, він не впивався трагізмом, робив те, що заприсягнувся робити, висаджував тільки німецькі мости, тільки німецькі будинки, не зруйнував жодної російської хати, не вибив жодної російської шибки. Він чекав, грав у більярд, не казав жодного зайвого слова — і ось нарешті здобич, осяяна весняним сонцем, з'явилася перед нами, велика здобич, на яку нам так довго довелося чекати: абатство Святого Антонія. А на обрії маячіла здобич, що випорснула з наших рук: собор Святого Северина.

— Не їдь так швидко,— тихо мовила Маріанна.

— Вибач,— відповів Йозеф.

— Скажи, чого ми їдемо сюди, в Денклінген?

— Дідусь хоче, щоб ми сюди заїхали.

— Йозефе, не їдь цією алеєю,— мовила Рут.— Хіба ти не бачиш таблички: "Тільки для тих, хто має біля дороги ділянки". Чи ти, може, теж маєш тут ділянку?

Ціла делегація — чоловік, син, онук і майбутня невістка — рушили до зачарованого замку.

— Ні, ні,— сказала Рут,— я почекаю за брамою, будь ласка, лишіть мене тут.

Вечорами, коли ми з батьком сидимо у вітальні, бабуся могла б бути й з нами. Я читаю, він п'є вино, порпається у своїй картотеці, розкладає перед собою, немов пасьянс, 4ютокопії креслень, такі завбільшки, як дві поштові листівки. Батько завжди чемний, краватка в нього завжди гарно зав'язана, жилет завжди застібнутий на всі ґудзики, він ніколи не дозволяє собі батьківської добродушності, завжди стриманий і уважний:

— Може, тобі потрібні якісь книжки, одяг, гроші на подорожі? Ти не нудьгуєш, доню? Може, хочеш десь піти? В театр, у кіно, на танці? Я залюбки проведу тебе. Чи, може, хочеш знов запросити своїх шкільних товаришок на каву, посидіти з ними у квітнику на даху? Сьогодні така гарна погода.

Вечірні прогулянки перед сном, навколо свого кварталу, по Модестгасе де брами, потім Вокзальною вулицею до вокзалу.

— Ти чуєш запах далеких країв, доню?

Тоді підземним переходом до собору Святого Северина, повз готель "Принц Генріх".

— Грец забув змити кров із тротуару. Кров із кабана засохла й почорніла.

— Доню, вже пів на десяту, мабуть, тобі пора спати. На добраніч.

Поцілунок у чоло. Він завжди привітний, завжди ввічливий.

— Може, хочеш, щоб ми взяли кухарку? Чи тобі ще не набридла їжа з ресторану? Щиро казати, я не люблю чужих людей у домі.

Сніданок: чай, булочки, молоко. Поцілунок у чоло. А часом він тихенько каже:

— Доню, доню...

— Що таке, тату?

— Збирайся, ми їдемо.

— Зараз-таки, негайно?

— Так. Пропустиш уроки сьогодні й завтра, ми їдемо недалеко: тільки до Амстердама. Це чудове місто, доню, тихе, й дуже привітні люди, їх треба тільки знати. Ти їх знаєш?

— Так, знаю. Гарно гуляти ввечері вздовж каналів.

— Вода як скло. Як скло. Тиша. Ти чуєш, які тут тихі люди? Ніде люди не галасують так, як у нас, завжди горлають, кричать, величаються. Тобі не буде нудно, якщо я зайду ще пограти в більярд? Ходімо зі мною, коли хочеш.

ніколи не розуміла, чому їх, старих і молодих, так чарувала його гра. Він стояв, оточений хмарою диму з сигари, поставивши на столик біля себе кухоль із пивом, і грав V більярд, невтомно грав, а вони не зводили з нього очей. Чи вони справді були з ним на "ти", чи це просто така особливість голландської мови, що мені вчувалося "ти", коли вони зверталися до нього? Вони знали, що його звати Роберт, і коли вимовляли це ім'я, то перекочували літеру "р" по піднебінню, мов твердий цукерок. Тиша. І канали всі, як скло. Мене звати Рут, я напівсирота. Моїй матері було двадцять чотири роки, як вона померла, а мені минув третій, і коли я думаю про неї, то уявляю собі її сімнадцятирічною або старою, як світ. їй не личить бути двадцяти чотири річною. Вона може бути або молодою дівчиною десь до вісімнадцяти років, або старою жінкою понад вісімдесят. Мати завжди здавалася мені бабусиною сестрою. Я знаю велику таємницю, яку всі пильно оберігають: знаю, що бабуся божевільна, і не хочу бачити її, поки вона божевільна. її божевілля — брехня. Вона ховає свій сум за грубими мурами лікарні, я знаю, що це таке, бо сама часто впиваюся сумом і тоді тону в брехні. Вся житлова частина дому на Модестгасе, вісім, заселена привидами. "Підступність і кохання", дідусь побудував абатство, батько висадив його, а Йозеф знов відбудовує. Про мене. Аби ви знали, як це мене мало обходить. Я бачила, як із льохів виносили мертвих, і Йозеф намагався переконати мене, що вони хворі і їх просто везуть до лікарні,— але хіба хворих кидають, як мішки, на вантажні машини? І я бачила, як наш учитель Крот на перерві потай вернувся до класу і вкрав у Конрада Греца з ранця бутерброд, бачила, який у нього був вираз обличчя, й перелякалася до смерті, почала молити бога: "Прошу тебе, боже, не доведи, щоб учитель побачив мене, прошу тебе, прошу". Бо я знала, що він мене вб'є, коли побачить. Я стояла за дошкою, шукала там свою шпильку, і він міг помітити мої ноги, але бог зглянувся на мене, Крот мене не побачив. Я бачила, яке в нього було обличчя, і ще бачила, як він кусав хліб, перше ніж вийшов. А яка сцена була потім, коли Конрад Грец виявив пропажу і Крот почав нас усіх намовляти, щоб ми щиро призналися:

— Діти, будьте чесні, даю вам п'ятнадцять хвилин на роздуми. Тоді ви мусите назвати винного, а то...

Лишилося вісім хвилин, сім, шість... Я глянула на нього, він перехопив мій погляд і кинувся до мене.

— Рут, це ти? — крикнув він.— Ти взяла бутерброд?

Я похитала головою і заплакала, бо знов перелякалася до смерті. А він сказав:

— О боже, Рут, признайся ж!

Я залюбки взяла б на себе вину, але тоді він помітив би, що я все знаю. Я, плачучи, знов похитала головою. Лишилося чотири хвилини, три, дві, одна. П'ятнадцять хвилин минуло.

— Прокляті злодюги, зграя брехунів! На кару тепер напишете в зошитах двісті разів: "Не можна красти".

Що мені до ваших абатств. Мені довелося берегти страшніші таємниці, пережити смертельний жах. Мертвих кидали на машину, як мішки.

Чому вони так холодно розмовляли з тим милим абатом? Що він їм зробив? Хіба він когось убив, украв чийсь бутерброд? У Конрада Греца було вдосталь їжі, він брав до школи білий хліб із печінковим паштетом, маслом і зеленим сиром.