Більярд о пів на десяту - Сторінка 47
- Генріх Белль -Гуго, проведи добро діїв нагору.
І шість центнерів ваги, загорнуті в англійську вовну, нечут но полинули нагору.
— Йохене, бійся бога, де ти так довго був?
— Вибач,— сказав Йохен,— ти знаєш, що я майже ніколи не спізнююсь, особливо, як на тебе чекають діти й дружина. Я б залюбки вчасно змінив тебе, та коли йдеться про голубів, моє серце роздирається між обов'язками приятеля й обов'язками голубівника, і якщо я послав з поштою шістьох голубів, то хочу, щоб усі шестеро й повернулися, сам розумієш, але прилетіло в термін лише п'ятеро, а шостий на десять хвилин спізнився, геть змучений, бідолаха. Ну, йди, якщо хочеш побачити фейерверк, а то не захопиш гарного місця. Бачу бачу, ліва опозиція в синій залі, права в жовтій залі, рада нагляду фірми "Найнеобхідніші побутові послуги" — в червоній. Ну так, сьогодні субота. А однаково не такий шарварок, як буває, коли збираються філателісти чи правління організації броварів. Не бійся, я з цими братчиками впораюся, триматиму себе в шорах, хоч як мені кортить дати лівій опозиції під гузно, а правій і найнеобхіднішим послугам плюнути в тарілку. Ну, не хвилюйся, я високо триматиму прапор нашого готелю і подбаю про твоїх кандидатів у самогубці. Так, шановна пані, я пошлю Гуго о дев'ятій годині до вас у номер грати в карти, гаразд. Он як, пан М. уже тут? Не подобається мені цей пан М. Хоч я його не бачив, а він мені гидкий. Добре, пане, я пришлю в двісті одинадцятий номер шампанське і три сигари "Партагас емінентес". Ви ж повинні впізнати з їхнього запаху, що це вони! Боже мій, кого я бачу! Весь рід Фемелів.
Дівчино дівчино, що з тебе стало! Коли я побачив тебе вперше, серце в мене закалатало в грудях, хоч я знав, що такі квіточки, як ти, не про нас цвітуть. Це було під час параду на честь кайзера тисяча дев'ятсот восьмого року. Я приніс червоне вино в номер, де ти сиділа зі своїми татом і мамою. Дитино моя, хто б міг подумати, що з тебе колись вийде справжнісінька бабуся, сива й геть зморщена, я б тебе міг віднести в номер однією рукою, і відніс би, коли б мені дозволили. Але мені такого не дозволять, а шкода, голубонько, ти й досі ще гарна.
— Пане таємний раднику, ми залишили для вас і вашої дружини, вибачте, для вашої дружини й для вас номер двісті дванадцятий. Ваші речі на вокзалі? Немає? А може, щось принести з вашого дому? Також не треба? Ага, ви берете номер тільки на дві години, хочете побачити с})ейєрверк і похід колишніх солдатів. Звичайно, в номері вистачить місця на шість осіб, там великий балкон і, якщо хочете, можна зсунути ліжка. Не хочете? Гуго, проведи гостей до двісті дванадцятого номера й захопи з собою карту вин. Я скажу вашим онукам, у якому ви номері. Звичайно ж, пане докторе, більярдна залишена для вас і для пана Шрелли. Я на той час звільню Гуго. Так, Гуго гарний хлопець, він від самого обіду висів на телеє}юні, все пробував зв'язатися з вами. Я думаю, що він на ціле життя запам'ятав ваш номер і номер пансіону "Модерн". Чого спілка колишніх солдатів влаштовує похід? Сьогодні день народження якогось маршала, по-моєму, героя Гузенвальда. Ми почуємо чудову пісню: "Тріщать сволоки в твоїм домі, вітчизно". І хай собі тріщать, пане докторе. Що? Бони завжди тріщали? Якщо дозволите мені висловити свою особисту думку щодо нашої політики, то я вам скажу: будьте обережні, коли вони знов затріщать. Будьте обережні!
— Я вже колись стояла тут і дивилася, як ти крокував там унизу,— тихо сказала вона.— Це було під час параду на честь кайзера в січні дев'ятсот восьмого року. Погода була розкішна,.коханий, мороз аж дзвенів,— здається, так пишуть у віршах? Я страшенно боялася, що ти не витримаєш останнього, найважливішого випробування: випробування мундиром. На сусідньому балконі стояв генерал і підіймав келих за тата, за маму й за мене. Ти тоді витримав випробування, старий. Не дивися на мене так сторожко, саме сторожко, так ти ще ніколи не дивився на мене. Поклади голову мені на коліна, запали сигару й вибач, що я тремчу. Мені страшно Ти бачив обличчя того хлопця? Правда, він міг бути братом Едіт? Мені страшно, зрозумій мене, я ще не можу вернутися до нашого помешкання, хтозна, чи взагалі коли-небудь зможу. Не можу знову ввійти в те коло, я ще дужче боюся його ніж боялась тоді. Ви, мабуть, звикли до їхніх облич, а я вже починаю тужити за своїми тихими божевільними в лікарні Чи ви осліпли? Чому ви так легко дали себе обдурити? Вони вб'ють вас навіть не за порух руки, навіть не за бутерброд, їм уже байдуже, чи ви чорняві, чи біляві, чи ваша прабаба хрещена, вони однаково вб'ють вас, якщо їм не сподобається ваше обличчя. Хіба ти не бачив плакатів на стінах? Чи ви осліпли? Я вже просто не знаю, де опнилася. Повір мені, коханий, усі вони прийняли причастя буйвола. Дурні, як чобіт, глухі, як тетеря, моторошно сумирні, як той останній прибулець до нашої лікарні, втілення буйвола. І всі пристой ні, ще б пак. Мені страшно, старий, навіть тридцять п'ятого року й сорок другого я не відчувала себе такою чужою серед людей. Може, мені потрібен час, щоб звикнути до них, але до цих людей я не звикла б навіть за цілі сторіччя. Вони пристойні, всі пристойні, і на обличчях у них немає навіть тіні смутку, а що то за людина, яка не знає смутку? Налий мені ще келих вина й не дивися так підозріло на мою торбинку. Ви знаєте ліки, але вживати їх я мушу сама В тебе чисте серце, ти собі не уявляєш, який цей світ лихий Сьогодні я зажадаю від тебе ще однієї великої жертви: ска суії свято в кав'ярні "Кронер", підірви легенду про себе, замість вимагати від онуків, щоб вони плюнули на твій пам'ятник, зроби так, щоб тобі його не ставили. Ти ж ніколи не любив сиру з перцем, хай до святкового столу сядуть офіціанти та помічниці кухаря і поїдять страви, приготовані на твій день народження. Ми залишимось тут, на цьому балконі, будемо втішатися теплим вечором у колі родини, пити вино, милуватися 4>ейєрверком і дивитись на похід колишніх солдатів. З ким ті солдати хочуть знов воювати? Можна мені подзвонити до кав'ярні "Кронер" і скасувати свято?
Біля порталу собору Святого Северина вже збиралися учасники походу в синіх мундирах. Вони стояли купками, курили й тримали в руках синьо-червоні прапори, на яких була вибита велика чорна літера "С". Духовий оркестр стиха награвав пісню: "Тріщать сволоки в твоїм домі, вітчизно", готуючись до виступу. На балконах тихо подзенькували келихи й чути було металевий звук відерець із шампанським, коли їх ставили на стіл. Корки вистрілювали просто в темно-синє вечірнє небо. Дзвони на вежі собору Святого Северина вибили три чверті на сьому. На сусідній балкон вийшло троє добродіїв, одягнених у темні костюми.
— Ви справді думаєте, що вони будуть нам корисні? — спитав М.
— Я певний,— сказав другий.
— А не вийде так, що ми, виявивши свою прихильність до цієї спілки, втратимо більше виборців, аніж здобудемо? — спитав М.
— Спілка колишніх солдатів дотримується помірних поглядів,— сказав перший.
— Ви нічого не втратите, а можете тільки виграти,— сказав другий.
— Скільки це дало б нам голосів у кращому випадку і скільки в гіршому?
— У кращому — вісімдесят тисяч, а в гіршому — п'ятдесят. Вирішуйте.
— Я ще ні на чому не спинився,— сказав М.,— жду вказівок від К. Як ви думаєте, преса не довідалася, що ми тут?
— Ні, пане М.,— сказав перший. — А обслуга готелю?
— Обслуга ніколи не зрадить таємниці, пане М.,— сказав другий.— Вказівки від пана К. скоро мають надійти.
— Мені ці хлопці не подобаються,— сказав М.,— вони в щось вірять.
— Хай собі вірять, пане М., але це вісімдесят тисяч голосів,— сказав перший.
Вони засміялися. Дзенькнули келихи. Задзвонив телес}юн.
— Так, М. слухає. Я вас правильно зрозумів? Виявити їм прихильність? Гаразд. Пан К. дав позитивну відповідь, панове, переставмо стіл і стільці на балкон.
— А що подумають за кордоном?
— Вони однаково думають не те, що треба. Сміх. Дзенькіт келихів.
— Я зійду вниз і скажу керівникові походу, щоб він звернув увагу на ваш балкон,— сказав перший.
— Ні,— мовив старий,— я не хочу класти голову тобі на коліна, не хочу дивитися в синє небо. Ти сказала, коли дзвонила до кав'ярні, щоб вони прислали сюди Леонору? Вона була б розчарована. Ти її не знаєш, це Робертова секретарка, мила дівчина, шкода було б позбавити її втіхи. Не таке в мене вже чисте серце, і я добре знаю, який цей світ лихий. Я почуваю себе чужим у ньому, ще чужішим, ніж тоді, коли ми ходили до "Кітвиці" у Верхню гавань і носили гроші офіціантові на прізвище Гроль. Глянь, вони вже лаштуються до походу. Вечір теплий, наче влітку. Вже смеркає, хтось сміється... Допомогти тобі, кохана? Ти, мабуть, не помітила, що в таксі поклала торбинку мені на коліна. Вона важка, але все-таки не досить важка... Що ти хочеш зробити цією штукою?
— Застрілити он того гладкого на білому коні. Бачиш? Ти його ще пам'ятаєш?
— Невже ти думаєш, що я міг би його забути? Він убив мій сміх, зламав потаємну пружину в прихованому годинниковому механізмі, дав наказ засудити на смерть білявого ангела, забрати батька Едіт, Гроля й того хлопця, ім'я якого ми так і не дізналися, показав мені, що один помах руки може коштувати людині життя, відняв у нас Отто й залишив саму лише оболонку з нього, а однаково я б не вбивав його. Я часто питав себе, чому я приїхав у це місто? Щоб розбагатіти? Ні, ти знаєш, що не тому. Може, тому, що кохав тебе? Ні, я тоді ще не знав тебе й не міг кохати. Може, мене сюди привело шанолюбство? Ні. Мені здається, я хотів лише поемі ятися з них, сказати наприкінці: "Я просто пожартував". Чи я хотів мати дітей? Хотів. І мав їх: двоє померли малими, один загинув на війні, після того, як став чужий мені, ще чужіший, ніж ті молодики з прапорами внизу. А третій син? "Як живете, тату?" —"Добре. А ти?" —"Добре, дякую, та ту".— "Може, тобі щось треба?" —"Ні, дякую, в мене все є". Абатство Святого Антонія? Вибач, кохана, що я сміюся. Все
це марнота, воно не викликає в мені ніякого жалю, навіть ніяких почуттів. Налити тобі ще вина? — Налий, будь ласка.
Я покладаюся, коханий, на параграф п'ятдесят перший, закони можна повернути і так, і сяк... Глянь, а он і наш давній приятель Нетлінгер. Він досить хитрий, щоб ще не з'являтися у мундирі, але потиснути руки, поплескати по плечу, помацати прапори вже можна.