Більярд о пів на десяту - Сторінка 48

Може, краще вже застрілити Нетлінгера... Але я ще подумаю, мабуть, не стрілятиму в той паноптикум унизу, майбутній убивця мого онука сидить на сусідньому балконі, бачиш? Він у темному костюмі, пристойний, дуже пристойний, він не те думає, що вони, не так поводиться й не те планує, він дечого навчився, вільно розмовляє французькою і англйською, знає латинську й грецьку і ще зранку заклав на завтра у свій календарик закладку: це ж буде п'ятнадцята неділя після Зелених свят. "Котру молитву сьогодні проказувати?" —гукнув він у спальню до своєї дружини. Я не застрілю того лантуха на білому коні, не стрілятиму в паноптикум унизу — досить лише трохи повернутися і щонайбільше за шість метрів від себе я матиму ціль, з такої відстані найкраще влучати. В сімдесят років людина вже більше ні на що не здатна. Я вб'ю не тирана, а пристойного добродія, і аж смерть знов напише в нього на обличчі глибокий подив, від якого він давно відвик. Не тремти, коханий, я заплачу за себе викуп. Мені це подобається: глибоко вдихнути повітря, прицілитись натиснути на спусковий гачок... Не треба затуляти вух, коханий, звук буде не гучний, наче лусне повітряна куля, оце й усе. Переддень п'ятнадцятої неділі після Зелених свят.

13

Одна дівчина була русява, а друга — темно-русява, обидві стрункі, обидві всміхалися, обом личив костюм із червонясто-рудого твіду, в обох гарна шия витикалася з білого, як сніг, комірця, мов стебло квітки, обидві вільно, без акценту, говорили французькою і англійською, фламандською і датською мовами, і так само вільно, без акценту, говорили своєю рідною мовою — німецькою. Вродливі жриці бога, якого немає, вони знали навіть латину. Вони чекали в службовому приміщенні за касою, поки перед бар'єром набиралися групи по дванадцять чоловік. Тоді затоптували гострим підбором недокурок сигарети, звичним порухом підмальовували губи, виходили за бар'єр і, всміхаючись, різними мовами питали без акценту екскурсантів, якої вони національності, звідки приїхали і яка їхня рідна мова. У відповідь екскурсанти підіймали пальця: семеро розмовляли англійською, двоє фламандською і троє німецькою. Потім пролунало ще одне запитання, сказане веселим тоном: хто з них вивчав латину. Рут нерішуче підняла пальця. Більше ніхто? По вродливому обличчю дівчини пробігла ледь помітна тінь жалю, що цього разу їй так мало трапилось екскурсантів з гуманітарною освітою, тільки одна з них зможе оцінити, як доладно вона віддаватиме розмір, читаючи напис на камені. Усміхаючись, опустивши вниз ліхтарика, як шпагу, вона перша почала спускатися східцями вниз. Запахло бетоном і тиньком, вологим підземеллям, хоч легеньке гудіння свідчило про те, що там прилаштовано кондиціонери. Дівчина без акценту назвала англійською, фламандською і німецькою мовами розміри сірих кам'яних плит і ширину римської вулиці.

— Он там сходи з другого сторіччя нашої ери... купальня з четвертого сторіччя... А он бачите — сторожа знічев'я надряпала квадратики на кам'яних плитах і грала в "млин" (Як казав інструктор? "Завжди наголошуйте на побутових деталях"). Тут діти стародавніх римлян гралися в паці. Зверніть, будь ласка, увагу на те, як бездоганно прилягають одна до одної плити бруківки. Ось риштак: цією сірою кам'яною канавкою стікала давньоримська брудна вода після прання і давньоримські помиї. А це залишки невеличкого приватного храму Венери, який намісник звелів побудувати для себе.

В неоновому світлі вона побачила на обличчях екскурсантів веселі усмішки, фламандські й англійські усмішки — справді молоді німці не всміхнулися?

— Чому в будівель такі глибокі підвалини? Ну, на той час, коли їх споруджували, ця місцевість майже напевне була заболочена, поміж сірим камінням дзюрчала вода. Чуєте прокльони рабів-германців? Піт стікав по русявих бровах на білі щоки, а звідти на русяві бороди. Уста варварів ліпили слова, що звучали, як удари мечів: "Прокляття мерзенним римлянам, хай їх скарає Вотан, горе нам, горе, горе". Трішки потерпіть, пані й панове, лишилося пройти ще кілька кроків. Ось тут залишки будівлі суду, а он і вони: давньоримські дитячі гробниці.

("Тепер,— казав інструктор,— ви перші виходите на майданчик і перечікуєте, поки трохи спаде хвилювання й можна буде починати пояснення. Скільки триватиме ваша промовиста мовчанка, вам може підказати лише інтуїція, а крім того, це залежить і від складу групи. Ні в якому разі не заходьте в суперечки про те, що насправді це не гробниці, а тільки надгробки, які були навіть не тут знайдені").

Надмогильні плити стояли півколом попід стіною. Коли хвилювання спало, вражені екскурсанти підвели очі й над неоновими лампами побачили темно-синє вечірнє небо. Там навіть мерехтіла перша зірка — чи, може, то був тільки відблиск позолоченої або посрібленої кульки з поруччя сходів, які робили п'ять обертів, похило спускаючись до цієї круглої освітленої шахти.

— Бачите білу риску на бетонній стіні там, де сходи починають свій перший закрут? Приблизно на тому рівні пролягала вулиця за часів стародавніх римлян. А тепер гляньте на другий закрут, там також є біла риска на бетонній стіні. Бачите? Такий був рівень вулиці в середні віки. І, нарешті, на тому рівні, де починається третій закрут,— я, певне, можу вам і не показувати на білу риску,— вулиця пролягає в наш час. А тепер, пані й панове, підійдімо до напису.

її обличчя закам'яніло, наче в богині, вона ледь зігнула в лікті руку й підняла ліхтарика догори, ніби недопалений смолоскип:

Dura qui dem frangí t parvo rum morte parentes

Condi ció rápido praecipitata gradu

Spes aeterna tarnen tribuet solacia luctus...

Вона всміхнулася Рут, єдиній, що могла поцінувати мову оригіналу, ледь помітним порухом руки поправила комір твідового жакета, трохи опустила ліхтарика і проказала переклад:

Сувора доля тяжко вражає батьків

Швидкою, наглою смертю коханого сина.

Та в жалобі за тим, хто так мало прожив на світі

І ніколи вже в нього не вернеться з раю,

Потішає нас тільки вічна надія.

У шість років і дев'ять місяців

Накрив тебе камінь цей, Дезідерате.

Прадавня жалоба, якій минуло вже сім сторіч, налягла на обличчя й серця екскурсантів, навіть скувала жувальні м'язи фламандця середнього віку — спідня щелепа в нього відвисла, а язик швидко пересунув жувальну гумку в найдальший куточок рота. Маріанна розплакалась, Йозеф стиснув її за лікоть, Рут поклала їй руку на плече. Дівчина, що вела екскурсію, з тим самим закам'янілим обличчям проказувала напис уже англійською мовою:

Hard a fate meets with the parents...

Небезпечна була та мить, коли екскурсанти поверталися з темних підземель нагору, на світло, і їх огортало тепле вечірнє повітря. Тоді до прадавньої жалоби, що запала глибоко в їхні серця, долучалися невиразні уявлення про любовні містерії стародавніх римлян, і самітні туристи випльовували жувальну гумку перед віконцем каси й каліченою німецькою мовою пробували домовитися з дівчатами, які вели екскурсію, про побачення, запрошували їх потанцювати в готелі "Принц Генріх", погуляти, разом повечеряти.

— A lonely feeling панно.

І панна змушена була ставати неприступною, як весталка, не дозволяти ніякого залицяння, твердо відмовлятися від будь-якого запрошення. Просимо не чіпати руками, можна тільки дивитися.

— No, Sir, no, no2.

А проте вона й сама відчувала дух розтління, що панував у підземеллі, їй було шкода сумних чужинців, що, похитавши головою, несли свою любовну жагу на інші терени, де ще не занепав культ Венери й де її жриці були добре обізнані з валютним курсом і не соромилися визначати ціну в доларах, у фунтах стерлінгів, у гульденах, франках і марках.

Касир раз по раз відривав із котка вхідні квитки, наче той вузький вхід вів до кінозали. І дівчина, заходячи до службового приміщення за касою, ледве встигала кілька разів швидко затягтися сигаретою, вкусити бутерброда й запити його ковтком кави з термоса. І щоразу вона стояла перед важким вибором: чи варто зберегти недокурок сигарети до наступного разу, чи краще його розтоптати гострим підбором. Вона ще раз затягалася сигаретою, потім ще раз, а ліва рука вже шукала в торбинці помаду, і серце її вперто вирішувало порушити обітницю весталки. Тим часом касир уже просовував голову у двері й казав:

— Поквапся, дитино моя, на тебе чекають уже дві групи, давньоримські дитячі гробниці стали просто-таки модні.

Усміхаючись, вона підходила до бар'єру й питала екскурсантів, якої вони національності і яка їхня рідна мова. Цього разу четверо розмовляли англійською, один французькою, один голландською і аж шестеро німецькою. Опустивши ліхтарика, як шпагу, вона сходила в темне підземелля, щоб

Почуття самотності (англ.). Ні, пане, ні, ні (англ.).

розповісти про стародавній культ кохання і прочитати стародавній напис, напоєний жалобою.

Коли вони виходили надвір повз чергу біля каси, Маріанна й далі плакала. Побачивши її сльози, німці, англійці й голландці збентежено відверталися. Яку болісну таємницю ховали в собі ті темні льохи? Де таке чувано, щоб пам'ятки культури викликали в людей сльози? Щоб за шістдесят пс£>енігів вони відчували таке глибоке хвилювання, яке можна помітити хіба лише на декотрих обличчях у кінозалах після дуже поганих або дуже гарних фільмів? Невже камені справді можуть розчулити до сліз? Адже інші он, виходячи звідти, байдуже запихають до рота нову жувальну гумку, жадібно закурюють сигарету й переводять плівку у своєму апараті з магнієвою блискавкою, бо їхнє око вже набачило, на що його можна націлити: на гребінь міщанського житлового будинку з п'ятнадцятого сторіччя, якраз навпроти входу до гробниць. Клац — і гребінь з допомогою хімії вже увічнений на плівці...

— Не хвилюйтеся, панове, не хвилюйтеся! — гукнув касир з віконця.— У зв'язку з незвичайним напливом відвідувачів ми вирішили пускати за раз не дванадцять, а п'ятнадцять осіб, тому прошу підійти до каси ще трьох чоловік із черги. Вхід шістдесят пфенігів, каталог одна марка двадцять пс£>енігів.

Вони йшли, а черга ніяк не кінчалась, тяглася вздовж муру будинку аж до рогу вулиці. На щоках у Маріанни й досі блищали сльози. Вона всміхнулася Йозео^юві у подяку за те, що він стис її за лікоть, потім усміхнулася Рут, яка поклала їй руку на плече.

— Нам треба поспішати,— сказала Рут,— уже за десять хвилин сьома, не випадає, щоб вони чекали на нас.

— За дві хвилини ми будемо там,— відповів Йозеф.— І прийдемо саме вчасно.