Блакитний замок - Сторінка 33

Він перейшов МакГілл[61]. З відзнакою і все таке. Я хотів, щоб він студіював право. А він волів журналістику і щось подібного. Хотів, щоб я купив йому газету або поміг йому видавати, як він то називав, "справжній, вартий уваги, чесний і доброякісний канадський журнал". Мабути, я б йому й поміг — я завжди робив те, чого він хотів. Чи ж я мав ще для кого жити? Я хотів, щоб він був щасливим. А він не був. Чи ви цьому повірите? Він ніколи не жалівся. Але я завжди чув, що він нещасливий. Мав усе, чого лиш хотів, — гроші, скільки треба, — мав свій рахунок у банку, — подорожі, — весь світ оглянув, — а щасливий не був. Аж поки не закохався в Етель Траверс. Тоді був щасливим, — якийсь час. Недовго.

Хмара закрила сонце і велика холоднява лілова тінь швидко просунулася над Міставіс. Торкнулася Блакитного Замку — прокотилася над ним. Валансі здригнулася.

— Так, — сказала вона з хворобливою жадібністю, хоча кожне слово розтинало їй серце. — То — яка — вона — була?

— Найгарніша дівчина Монреалю, — відповів доктор Редферн. — Гарна, як намальована. Га? Золоте волосся, — блискуче як шовк, — величезні оксамитові чорні очі, — шкіра як троянда з молоком. Чи ж дивно, що Барні закохався? І голову мала на плечах. Не якась там малопера гуска. Б.М. МакГілла[62]. І доброго роду. З порядної сім'ї. Тільки що в кишені вітер свище. Га! Барні просто здурів через неї. Щасливішого молодого дурня світ не бачив. А тоді все розлетілося.

— А що трапилося? — Валансі зняла капелюшка і почала машинально колоти його шпилькою, — то проколювала, то виймала. Щасливчик муркотів поруч із нею. Банджо підозріло стежив за доктором Редферном. Між соснами ліниво каркали Ніп і Так. Міставіс вабив до себе. Все було як звичайно. Ніщо вже не було як звичайно. Від учора пройшло століття. Вчора, такої ж години, вони з Барні їли запізнілий обід і сміялися. Сміялися? Валансі відчувала, що вона назавжди попрощадася зі сміхом. І зі сльозами — в якомусь сенсі. Надалі вона вже ні з того, ні з іншого не користатиме.

— Боже-світе, та якби ж я знав, любонько. Мабуть, якась дурна сварка. Барні просто утік — зник. Написав мені з Юкону. Що розірвав заручини, що виїхав назавжди. І щоб я не пробував його шукати, бо він і так не повернеться. То я й не шукав. Бо й що з того? Я Барні знав. Збирав гроші, бо не мав більше чим зайнятися. Але дуже мені самотньо було. Все, чим я жив, — то були малі записки від Барні. Клондайк — Англія — Південна Африка — Китай — та всюди. Я думав, що він колись та повернеться до свого самотнього старого батечка. Але от вже шість літ, як жодного листа не було. І я не мав ні словечка від нього, — аж до останнього Різдва.

— Він вам написав?

— Ні. Виписав чек на п'ятнадцять тисяч доларів зі свого банківського рахунку. Управляючий банком — мій приятель, один із моїх найбільших акціонерів. Обіцяв мені, що дасть знати, як Барні випише чек. Барні мав там п'ятдесят тисяч. Ніколи ні цента не брав, аж до останнього Різдва. Чек був виписаний на торговий дім Ейнслейс, Торонто.

— Ейнслейс? — Валансі почула власний голос, що теж вимовив "Ейнслейс". Таж на її туалетному столику лежала коробка зі знаком Ейнслейс.

— Так. Великий ювелірний дім. Я подумав, — ну й рушився. Я хотів знайти Барні. Мав на те особливу причину. Було досить часу, щоб він закинув своє дурне хобі й отямився. А ще ті п'ятнадцять тисяч підказали мені, що вітер щось там навіяв. Управляючий зв'язався з Ейнслейс — його дружина з сім'ї власників, — і з'ясувалося, що Бернард Редферн купив у них перлове намисто. Його адреса — поштова скринька 444, Порт-Лоуренс, Маскока, Онтаріо. Спершу я хотів написати. А тоді вирішив дочекатися автомобільного сезону і поїхати самому. В мене руки не до письма. Виїхав із Монреалю. Вчора приїхав у Порт-Лоуренс. Запитався на пошті. Сказали мені, що нічого не чули про Бернарда Снайта Редферна, але Барні Снайт має в них поштову скриньку. А живе, сказали, тут на острові. От я й тут. А де ж Барні?

Валансі перебирала пальцями намисто. То вона носила на шиї п'ятнадцять тисяч доларів! Та ще й переживала, що Барні заплатив за нього п'ятнадцять доларів, а не міг собі цього дозволити. Раптом вона розсміялася просто в обличчя доктору Редферну.

— Перепрошую. Це так — кумедно, — сказала бідна Валансі.

— Правда? — відповів доктор Редферн, помітивши жарт, хоч не зрозумівши її. — Як я бачу, ви розсудлива молода жіночка і маєте великий вплив на Барні. Може, умовите його повернутися до цивілізації і жити як всі люди? Я маю там будинок. Великий як замок. Умебльований як палац. Хочу, щоб хтось там мешкав разом зі мною — дружина Барні, — діти Барні.

— А Етель Траверс вийшла заміж? — не до речі спитала Валансі.

— Боже-світе, так. Через два роки після від'їзду Барні. А досі вже й овдовіла. Гарна як тоді. Щиро кажучи, то й була моя особлива причина, щоб шукати Барні. Я подумав, що з цього щось буде. Але, звичайно, тепер все це неістотно. Байдуже. Як Барні вибрав когось за дружину, то й для мене вона добра. Я лише хочу мати свого хлопця. Думаєте, він скоро повернеться?

— Не знаю. Але думаю, що не раніше, як уночі. Можливо, зовсім пізно. А, може, аж завтра. Але я вас тут зручно влаштую. Завтра він обов'язково повернеться!

Доктор Редферн похитав головою.

— Надто сиро. Це не для мене — з моїм ревматизмом.

"Чого терпіти безперервний біль? Чому не спробувати мазь Редферна?" — процитувало бісеня, сховане у глибині душі Валансі.

— Мушу повернутися у Порт-Лоуренс до дощу. Генрі шаліє, коли на машину потрапляє грязюка. Але завтра я повернуся, а ви тим часом промовте Барні до розуму.

Він потис їй руку і люб'язно погладив по плечі. Виглядало, що поцілував би її при найлегшому заохоченні, але Валансі його не заохотила. Не тому, що мала щось проти. Він був якийсь вульгарний і гучний — і — і вульгарний. Але було в ньому щось таке, що їй подобалося. Тупо подумала, що, може, і хотіла б бути його невісткою, якби він не був мільйонером. Підсумки підбито, час вийшов. А Барні його син — і спадкоємець.

Перевезла його моторкою через озеро і дивилася, як розкішний фіолетовий автомобіль котить через ліс. Генрі за його кермом виглядав так, наче все довкола не варте ні доброго, ні хоча б пристойного слова. Потім повернулася до Блакитного Замку. Те, що вона хотіла зробити, слід було зробити швидко. Будь-якої миті може повернутися Барні. І, звичайно, збирається на дощ. Вона була вдячна за те, що вже не почувається аж так погано. Коли вас кілька разів підряд лупнуть по голові, то ви, природно і на щастя, стаєте не надто чутливим до болю і тупуватим.

Трохи постояла, наче зварена морозом квітка, біля каміна, дивлячись на білий попіл останнього вогнища, який палав у Блакитному Замку.

— Хай там як, — втомлено подумала вона, — Барні не вбогий. Зможе дозволити собі розлучення. Як мило.

РОЗДІЛ XXXIX

Вона мусить написати записку. Підсвідоме бісеня сміялося. У кожній прочитаній нею книзі, де фігурувала дружина-утікачка, ця дружина, покидаючи дім, залишала чоловікові записку, зазвичай прикріплену до подушечки для шпильок. Не надто оригінальна думка. Але треба ж якось пояснити. А як це зробити, окрім написавши записку? Непевно розглянулася за письмовим приладдям. Чорнило? Його не було. Перебравшись до Блакитного Замку, вона нічого не писала, залишивши Барні складання меморандумів про домашні потреби. Для цього вистачало олівця, але тепер і олівець десь зник. Валансі механічно підійшла до кімнати Синьої Бороди і спробувала її відчинити. Не задумувалася, чи замкнена вона на ключ, завжди вважала, що так, але несподівано двері розчинилися. Раніше вона ніколи не намагалася туди зайти, тож навіть і не знала, чи Барні все ще замикає кімнату. Якщо замикає, то, мабуть, був дуже схвильованим і забув це зробити. Вона ж не усвідомлювала, що порушує його заборону. Тільки шукала приладдя. Всі її розумові здібності були зосереджені на тому, що написати і якими словами. Не відчувала ані найменшої цікавості, входячи у прибудову.

Жодні красуні не були там підвішені на стінах за волосся. Кімната видавалася цілковито безневинною, посередині її була маленька залізна пічка, труба від якої виходила через дах. В одному кінці — чи то стіл, чи то прилавок, завалений дивним начинням. Без сумніву, Барні використовував це при своїх не надто пахучих операціях. Можливо, при хімічних дослідах, — тупо подумала вона. В іншому кінці стояв великий письмовий стіл і обертове крісло. На бічних стінах густо висіли книжкові полиці.

Валансі наосліп пішла до стола. Якийсь час стояла непорушно, дивлячись на те, що на ньому лежало. Стопка друкарських коректур. На верхній сторінці був заголовок "Дикий Мед", а трохи нижче рядок "Джон Фостер".

Перший абзац. "Сосни — це дерева міфів та легенд. Їхні корені сягають найглибших традицій древнього світу, а їхні вершини — улюблений притулок вітрів та зірок. Яку музику виграє старий Еол, водячи смичком по гілках сосен". Вона чула, як Барні вимовив ці слова, саме як вони гуляли під соснами.

Отож Барні був Джоном Фостером!

Валансі вже навіть не схвилювалася. Цього дня їй дісталося більше ударів та потрясінь, аніж вона спроможна була осмислити. Це останнє ані засмутило її, ані втішило. Думала тільки: "От як це пояснюється".

"Це" було незначною пригодою, що, однак, закарбувалася їй у пам'яті сильніше, аніж, на вигляд, заслуговувала. Невдовзі після того, як Барні приніс їй останню книгу Джона Фостера, вона зайшла до книгарні Порт-Лоуренсу і почула, як покупець просив нову книгу Джона Фостера. Власник крамниці коротко відповів: "Ще не вийшла. Мабуть, буде через тиждень".

Валансі вже й рота розкрила, щоб сказати: "Ні, вже вийшла", але знову його закрила. Припустила, що власник хотів замаскувати свою недбалість, через яку не одержав книг вчасно. А тепер знала. Книга, яку Барні дав їй, була безплатним авторським примірником, відправленим заздалегідь.

Гаразд! Валансі байдуже відсунула коректури і сіла на обертове крісло. Взяла ручку Барні — поганеньку, — витягла аркуш паперу і почала писати. Не надумала нічого, обмежилася сухими фактами.

"Любий Барні!

Сьогодні вранці я була у доктора Трента. Виявилося, що через помилку він відправив мені неналежного листа.