Бог скорпіон

Вільям Голдінг БОГ СКОРПІОН

3 англійської переклав Дмитро Костенко

Небо було наче вкрите густою блакитною емаллю, без жодної тріщинки чи плями. Навіть золотава барва сонця, яке повільно пропливало високо вгорі, зливалася з блакиттю й немов розчинялась у ній. З неба на землю лавиною спадало світло, і спека була така, що дві довгі кручі й усе між ними стояло без найменшого поруху.

Темна вода у річці також ніби застигла. Тільки легенька пара здіймалася над поверхнею — єдина ознака руху в усій околиці. Річкові птахи, що зграями купчилися там, де спека покраяла сухий прибережний мул химерними тріщинами, безтямно дивилися перед себе. Одноманітність пересохлих заростів папірусу лише подекуди порушували смужки зламаних стебел. Так само нерухомо стояв і комиш, хіба коли-не-коли з висушених верхівок осипалося насіння і так собі й лежало на мілині.

Але далі вода була глибока, дуже глибока: та палюче сонце сягало й туди, і його проміння розтоплювало на водній поверхні блакитну емаль піднебесся; а вгорі, над жовтогарячими й рудими кручами нависав важкий синій небозвід.

А от кручі, наче не в змозі витримати стільки світла, наполовину сховались у серпанку, і обриси їхні вже тремтіли.

Між кручами та річкою лежала чорна випалена земля. Трава здавалася мертвою, як оті пір'їнки, що начіплялися на поодинокі пожухлі стеблини. З кількох пальм та акацій листя звисало так, немов деревам важко було його втримати. Неживими здавалися й побілені вапном будиночки, і люди — чоловіки, жінки, діти, — які стояли обабіч розбитого шляху, що тягнувся вздовж берега за кільканадцять кроків від води. Всі вони, відвернувшись від сонця й трохи піднісши руки, пильно дивилися кудись униз по річці. Люди стояли над своїми короткими темно-синіми тінями — очі некліпні, роти розтулені — й усе дивилися, дивилися.

Знизу по річці долинав ледь чутний шум. Чоловіки чекали, раз у раз поглядаючи один на одного, потираючи спітнілі руки об свої лляні спідниці й знову підносячи їх долонями догори ще вище, ніж доти. Голі діти заходжувалися галасувати, сновигати туди-сюди, але жінки у довгих лляних сукнях нахилялись і ляпасами примушували їх угамуватись і замовкнути.

На шляху, вийшовши з-під пальм, з'явився чоловік. Його рвучкі рухи чимось нагадували тремтіння круч. Навіть здалеку можна було зрозуміти, що він тут чужий. Про це свідчив його незвичний одяг, а також те, що люди не зводили з нього очей. Коли чоловік наблизився до відкритої латки стерні, стало видно, що він біжить, то зникаючи за схилами, то виростаючи знов, і люди, повз яких він пробігав, щось показували, кричали, плескали в долоні, не відводячи від нього погляду. Він досяг сусіднього поля, і вже можна було роздивитись його одяг, не менш чудернацький, ніж його рухи. На ньому була лляна спідниця і високий, також лляний білий капелюх. Голубі сандалі, браслети й великий амулет на грудях виблискували золотом; ще дужче сяяли посох та ціпок, які він тримав у руках. Блищала на сонці його темна шкіра. Краплі поту котилися по ній і падали на потріскану землю. Побачивши, що бігун спливає потом, люди почали кричати ще голосніше. Декотрі трохи пробігали поряд із чоловіком, тоді стирали з себе піт і відставали, а він біг далі, геть з їхньої землі.

Бігун уже був зовсім близько, і всі побачили його обличчя. Колись воно було, певно, видовжене, але достаток і влада округлили його, а всю поставу зробили осадкуватою. Він справляв враження людини, яка не часто ставить собі щось за мету, але коли вже ставить, то досягає її будь-якою ціною. Зараз його мета була бігти. Бігти й бігти. Думка про це не полишала його. Але тепер до неї домішувалося почуття подиву й роздратування. Роздратування було виправдане, бо високий капелюх раз у раз сповзав йому на одне око, і бігун змушений був поправляти його посохом. Ціпок був оздоблений поворозками з голубих та золотистих намистинок, і хоча чоловік його й високо підіймав, вони однаково стьобали по обличчю. Час від часу він, ніби щось пригадавши, схрещував ціпок та посох перед собою, і тоді руки в нього несамохіть починали рухатися, так, ніби він гострив ножа. Усього цього, та ще як урахувати силу-силенну мух довкола, було цілком досить, щоб пояснити його роздратування. Складніше було зрозуміти, що викликало в нього подив. Важко тупаючи, він біг полем, і тепер його супроводжував лише один чоловік — міцний худорлявий юнак, у чиїх вигуках лунало підбадьорювання, похвала й благання водночас.

— Біжи, Великий Доме! Біжи заради мене! Довгих тобі літ, здоров'я, сили!

Вони вдвох вибігли на ближчий край поля і цієї миті ніби перетнули якусь невидиму межу. Люди, що скупчилися біля кількох хатин, рушили їм назустріч і загукали:

— Бог! Бог! Великий Дім!

Збудження юнака вмить передалося всім, люди зашуміли. Вони вітали бігуна вигуками й на радощах аж плакали. Жінки кинулися до нього, забувши про дітей, які відразу загубилися в метушні. У натовпі утворився лише вузенький прохід, і Великий Дім біг ним, а чоловіки поспішали вслід. Тут-таки, піднісши догори одну руку, стояв сліпий — худий і кострубатий, як костур, що на нього він спирався. І навіть цей сліпий, звернувши до бігуна погляд своїх невидющих, білих, мов крейда, очей, вигукував:

— Довгих тобі літ! Здоров'я! Сили! Великий Дім! Великий Дім!

Бігун знов уже був далеко, залишивши позаду селище, де жінки все ще сміялись і вигукували:

— Ти бачила, сестро? Я доторкнулася до Нього!

А юнак не відставав. Великий Дім біг усе далі, поправляючи посохом незручного капелюха. Роздратування в нього не влягалось, а подив навіть зростав. Тепер його супроводжувало всього кілька чоловіків із селища і той стрункий юнак, що біг за ним іздалеку. Згодом і чоловіки поставали й, усміхаючись, перевели подих. А Великий Дім і юнак подалися далі, залишивши позаду юрбу, яка все ще пританцьовувала, і тепер вони чули тільки своє глибоке дихання та глухий тупіт власних ніг. Ті, що відстали, поволі верталися до селища, де люди вже виносили просто на вулицю наїдки, міцне пиво у жбанах та глеках і розставляли все те на дерев'яних столах.

Коли бігуна вже не стало чути, сліпий, що й досі стояв край шляху, опустив руку, повернувся й пішов — ні, не в селище, не до людей. Намацуючи костуром дорогу, він попростував скошеним полем, потім через підлісок, поки опинився під прибережними пальмами, де річковий мул химерно потріскався на сонці. Тут у затінку сидів, схрестивши ноги, хлопчик. Він так низько нахилився вперед, що єдине пасмо з його поголеної голови спадало аж до ніг; руки в нього безсило лежали на колінах. Хлопчик був такий самий худий, як і сліпий чоловік, тільки шкіру мав світлішу. На ньому була чиста спідничка, хоч подекуди до неї поприставав береговий порох та гілочки.

Сліпий, ні до кого не звертаючись, заговорив:

— Ось і все. Він пробіг. Тепер ми побачимо таке аж через сім років.

— А я нічого й не бачив, — байдужно відказав хлопчик.

— З ним біг юнак — отой, що його звуть Брехунцем. Він весь час щось балакав.

Хлопчик скочив на ноги.

— Чого ж ти мені про це не сказав?!

— Навіщо?

— Я пішов би подивитись!

— Не на Бога, твого батька, а на Брехунця?

— Я його люблю. Коли він розповідає свої побрехеньки, з мене спадає тягар небес. А ще він…

— Що він?

Хлопчик розвів руки.

— Він справжній.

Сліпий опустився на землю й поклав костура на коліна.

— Сьогодні великий день, Царевичу. Ти про це, звісно, знаєш?

— Мої няньки сказали мені, тож я й утік. Великий день — це означає, що я муситиму стояти на сонці й не ворушитись. А потім мені стає млосно. А я хочу відпочивати в прохолоді, розмовляти. Хочу їсти, пити, гарно вбиратися…

— Знаю. Хто цього не хоче? Ти говориш, наче маленький дідуган. Та сьогодні той день, коли Бог утверджує себе, і тобі, може, покращає.

— Як же він себе утверджує?

Сліпий на хвилю замислився.

— Ну, коли вже мова зайшла про це, то як Він тримає небо, як примушує підійматись у річці воду? Але ж Він це робить! Небо на місці, і вода в річці підіймається, як і досі. Це — диво!

Царевич зітхнув.

— Я стомився від див.

— Всі ми ними живемо, — сказав сліпий. — Зараз сам побачиш. Ось поглянь: ліворуч від тебе стоїть пальма.

— Я її не бачу — сонце засліплює очі.

— Шкода. Бо якби ти її бачив, то помітив би карби на стовбурі. За лікоть від землі — Карб Суму. Коли б вода не підіймалася вище за нього, люди вмирали б із голоду. Скільки тобі років? Десять? Одинадцять? Коли я був не набагато старший від тебе, таке сталось, і тодішній Бог отруївся.

— Люди голодували й умирали?

— І чоловіки, й жінки, й діти. Але Бог — сильний, він любить людей, хоча в нього лише двоє дітей: ти і твоя сестра. Бог — великий мисливець, він любить багато їсти й пити, і вода підніметься до Карбу Достатку.

Царевичу стало цікаво, хоч сонце й засліплювало йому очі.

— А навіщо ота позначка аж нагорі?

Сліпий похитав головою:

— Кажуть, її зробив Бог. Вода туди ще ніколи не сягала. З давніх-давен живе пророцтво, що коли це станеться, то весь світ потоне і води хлюпотітимуть біля самісіньких воріт до Храму Життя. Забагато води — ще гірше, ніж замало. Ця позначка зветься… — Він нахилився до Царевича й прошепотів — Карбом Всесвітнього Лиха.

Царевич мовчав. Сліпий намацав його коліно й поплескав по ньому.

— Тобі важко це зрозуміти. Ну, та нехай. Коли мене вже не буде на світі і Бог знайде вічний спокій у Храмі Життя ти сам станеш Богом і все зрозумієш.

Почуття безвиході охопило Царевича. Від розпачу він рвучко підвів голову й закричав:

— Я не хочу бути Богом!

— Цебто як? А хто ж, як не ти?

Царевич знесилено бив кулачками по сухому мулу.

— Не буду! Ніхто мене не примусить!

— Угамуйся, хлопчику! А раптом хтось почує! Ти не подумав про мене?

Та Царевич пильно дивився в його білі очі, ніби намагався так зробити їх зрячими.

— Не буду! Я не вмію. Не вмію піднімати воду в річці, не вмію тримати небо… Мені часом сниться темрява… все падає, тисне, душить… І я не можу ні поворухнутися, ні дихнути…

По обличчю в Царевича текли сльози. Він схлипував і втирав ніс рукою.

— Я не хочу бути Богом!

Сліпий заговорив голосно й упевнено — наче для того, щоб примусити Царевича слухати:

— Коли ти одружишся зі своєю сестрою, Царівною…

— Я взагалі не збираюсь одружуватися! — з несподіваним гнівом сказав Царевич.