Бог скорпіон - Сторінка 2

— Ніколи! А надто з Чарівною Квіткою. Хлопці люблять гратися в полювання, і коли я граюся з ними, то падаю від утоми. А дівчата полюбляють гратись у наречених. І коли я граюся з ними, то мушу наздоганяти їх і бігати до знемоги, а потім вони ганяються за мною, доки в мене запаморочиться голова.

Сліпий помовчав і нарешті сказав:

— Гаразд.

— Краще б я був дівчинкою, — зітхнув Царевич. — Гарнесенькою дівчинкою. Я б тоді нічогісінько не робив! Просто був би гарним і гарно вбирався б. Тоді ніхто б не зробив із мене Бога.

Сліпий потер, носа.

— І не треба було б тримати неба, підіймати воду в річці, долати бика у двобої, влучати в ціль?

— Я тієї цілі й побачити не можу, не те що влучити.

— Про що ти, хлопчику?

— У мене перед очима неначе нависла якась біла імла.

— Ти правду кажеш, Царевичу?

— Із часом вона все густішає. Повільно, але густішає.

— Не може бути!

— Це правда.

— Але ж, Царевичу, бідолашний мій хлопчику, що кажуть вони?

— Я нікому про це не говорив. Мені обридли їхні брудні суди-пересуди. Обридли!

— Але ж ти сліпнеш! — стурбовано вигукнув сліпий. — Помалу, з року в рік… Дитино моя! Подумай про нас! Згадай про Карб Всесвітнього Лиха!

— А що мені до того? Якби я був дівчинкою….

Від хвилювання сліпий шкрябав костуром по землі.

— Треба сказати їм. І Він повинен довідатись про це негайно. Бідолашний, нещасний Царевич. Горе людям!

Хлопчик ухопив сліпого за ногу, але той випручався й незграбно підвівся.

— Нікому не кажи!

— Я мушу сказати, дитя моє. Тебе вилікують…

— Ні!

— Я піду до Бога, коли Він завершить свій біг, і Він вислухає мене!

— Я не хочу бути Богом!

Але сліпий уже пішов, постукуючи костуром по знайомих деревах, впевнено ступаючи вузькими стежками між зрошувальними каналами, що їх позаносив пересохлий мул. Царевич метнувся навздогін. Він кричав, благав, хапав сліпого за руку, смикав за пов'язку на стегнах. Але той простував далі, намацуючи костуром дорогу, похитуючи головою та все повторюючи:

— Бідолашний, бідолашний хлопчик!

Геть захеканий, у сльозах, засліплений сонцем Царевич нарешті покинув сліпого, відстав, пройшов ще кілька кроків і спинився. А тоді впав навколішки, просто на курну землю, й заридав. Невдовзі перестав плакати, але так і залишився стояти на колінах, низько опустивши голову. Потім, немовби завчаючи напам'ять, почав уголос промовляти:

— Я не знаю, що він таке каже. Мої очі бачать добре. — І далі: — Людина собі не належить. — Це він, мабуть, чув у Великому Домі. І ще: — Я — Царевич. Цей чоловік бреше.

Впершись руками в землю, хлопчик підвівсь і рушив у затінок. Приплющивши очі, він, мовби повторюючи урок, проказував:

— Цей чоловік бреше. Цей чоловік бреше.

Зашурхотіли спідниці, почулися голоси. То були дві служниці, африканка та єгиптянка. Вони накинулися на Царевича й схопили його. Тоді почали обіймати, голубити, сварити, умовляти, застерігати, знову пестити… Вони понесли його до Великого Дому, згодом посадили на землю, почистили йому спідничку, знову приголубили й палко, по-материнському, поцілували. Служниці розповіли йому, як зле він учинив, прикинувшись сонним, коли вони зібрались іти подивитися на Бога; як вони шукали його по всіх усюдах; казали, щоб він нікому про це не обмовився, і що він — невдячний хлопчик, бо не цінує своїх няньок, які тільки й дбають про його добро.

Нарешті, тримаючи хлопця за руку, вони ввійшли чорним ходом до Великого Дому й швиденько причепурили його, перше ніж показати рідні.

Він не слухав, як няньки розписували йому всілякі страхіття — крокодилів, річкових чудиськ, левів, шакалів, розбійників… Він усе шепотів:

— Цей чоловік бреше.

Няньки провели його через Великий Дім у двір перед головною брамою. Навіть цього дня, коли Бог утверджував себе, двір був майже порожній. Але за брамою два ряди воїнів-африканців із величезними щитами та списами утворили рівний прохід, стримуючи натовп, що напирав з обох боків. Окремі голоси потонули в суцільному реві, який сповіщав про початок Божого бігу. Людям уже набридло споглядати все це, навіть Чарівну Квітку, що стояла зі своїми служницями на помості біля брами; люди стомилися вдивлятись у далечінь, на стежку під кручами, якою мав повернутися Бог. Шавми[1] мовчали. Чарівна Квітка стояла нерухомо як статуя. А Бога все не було видно. Юрба з нетерпінням чекала, і тут на очах у всіх з'явивсь Царевич. Він спустився сходами від Великого Дому і повз товсті фарбовані колони вийшов у супроводі таких самих товстих служниць на майдан перед брамою. На його спідничці у складки не було жодної порошинки, а сандалі, намисто на шиї, браслети на зап'ястках сяяли золотом. Єдине його пасмо, чисте, розчесане, напахчене ароматичною олією, було немовби зроблене з чорного дерева. На устах у нього грала легенька усмішка. Жінки у натовпі почали бурхливо виявляти своє захоплення вродою Царевича, і він заусміхався щиро й радісно. Перед помостом він спинився, скоса позирнув на Чарівну Квітку, обличчя якої було наполовину прикрите віялом, а тоді привітав Царівну помахом руки. Няньки допомогли йому зійти на поміст, і тепер він стояв угорі, раз у раз кліпаючи очима. Усмішка Чарівної Квітки спалахнула любов'ю. Дівчина неквапно нахилилась до Царевича, по-жіночому ніжно провела долонею по його щоці й прошепотіла:

— Ти плакав, мій маленький хлопчику?

Царевич утупився собі під ноги.

Юрба загомоніла гучніше. Царевич підвів погляд, і тієї ж миті Чарівна Квітка ступила крок до краю помосту, потягши за собою Царевича. Ззаду хтось подав їм до рук пальмові віти. Обоє вони дивилися туди ж, куди й усі, — на стежку.

Проти води на видноколі з кручі виступала велика кам'яна брила. На ній стояла низька довга споруда, біля якої рухалася крихітна постать. Невдовзі поряд з'явилася ще одна постать. Розгледіти їх було важко. Під пекучим сонцем їхні химерні обриси тремтіли, розпливалися, а часом і зовсім зникали. Раптом над юрбою знялися сотні пальмових вітей. Люди стояли обабіч дороги, і в їхніх руках на вітрі майорів ніби живопліт із пальмового листя.

Залунав різкий звук шавмів.

— Довгих тобі літ! Здоров'я! Сили! — чулося звідусіль.

Попереду біг не Бог, а той жилавий юнак, Брехунець. Часом він вертався трохи назад і оббігав навколо Бога, несамовито вимахуючи руками й підбадьорюючи його. Він спітнів, але біг так само невтомно і весь час щось говорив. За ним тюпав Великий Дім — Бог, чоловік Цариці, яка вже пішла на вічний спочинок. Цар биків, Цар соколів, Господар Верхніх Земель. Він біг повільно, завзято нагострюючи свого уявного ножа. Спітнів він ще дужче за Брехунця, і краплі поту блищали на його тілі, а спідниця прилипла до стегон. Коли він наблизився, його постать уже не зникала за пагорбами, не розчинялась у мерехтінні сонячних променів. Білий капелюх на ньому сплющився, і Бог більш не поправляв його посохом чи ціпком. Навіть довгий поділ його спідниці, здавалося, знесилів і теліпався, немов хвіст конаючого звіра. Він біг похитуючись. Брехунець закричав:

— Ні, ні!

Розпач бігуна передався юрбі, і вона загомоніла:

— Великий Доме! Великий Доме!

Навіть воїни були вражені. Порушивши стрій, вони пооберталися, неначе збираючись допомогти йому. Зненацька Царевич помітив на стежці знайомого чоловіка з костуром. То був сліпий. Він стояв, підвівши обличчя й опустивши, костура на землю. Бог, важко тупаючи, біг по дорозі, і юрба за ним змикалася. Сліпий чимдуж щось вигукував, але його ніхто не чув. Великий Дім біг із широко розтуленим ротом. Коліна в нього підтинались, а тьмяні очі, здавалося, нічого перед собою не бачили. Перечепившись об костур сліпого, він упав навкарачки. Потім з тим самим безвиразним обличчям повалився на землю, відкотивсь і завмер. Білий лляний капелюх відлетів убік.

Несподівано запала тиша, і всі почули голос сліпого:

— Царевич сліпне, Боже! Твій син сліпне!

Царевич у розпачі простяг руки до все ще усміхненої Чарівної Квітки і прокричав свій завчений урок:

— Він бреше!

— Царевич сліпне!

Тоді Чарівна Квітка спокійно і чітко промовила:

— Звісно, він бреше, любий мій хлопчику. Воїни! Схопіть його й киньте до ями!

Воїни заходилися розштовхувати й розганяти людей від завмерлого Бога та Брехунця, що припав до землі поруч. Юрба оточила сліпого, і тепер він був схожий на якусь іграшку, на крикливу ляльку.

Чарівна Квітка заговорила знову:

— Це він підставив костура під ноги Богові.

Юрба звалила сліпого додолу, і воїнам ледве вдалося схопити його й потягти за собою. Чарівна Квітка потисла Царевичеві руку й тихо сказала:

— Усміхнись.

— Ти чуєш, він бреше!

— Дурнику, усміхнись!

Він усміхнувсь, але по обличчю в нього текли сльози. Чарівна Квітка гордовито зійшла з помосту й потягла Царевича за собою, до Головної брами. Кілька воїнів ступали поперед них, проганяючи з дороги людей; інші несли Бога. Чарівна Квітка зі своїми служницями швиденько відвела Царевича до няньок, щоб ніхто не бачив його заплаканих очей, а потім і сама пішла.

Урочиста процесія зустрічала Бога у дворі Великого Дому так, наче нічого й не сталося.

Шість чоловіків винесли лаву. Один із них був у леопардовій шкурі, ще один (якщо то взагалі був чоловік) — з головою шакала. За ватажка вони мали високого чоловіка, значно старішого від Великого Дома, у білому лляному хітоні. Його виголена голова блищала на сонці. Брехунець, який перший підійшов до нього, не вгавав:

— Верховний Жерче, це жахливо, жахливо… Як це могло трапитись? Який жах! Хто ж знав? Хто б міг подумати?

Верховний Жрець усміхнувся:

— Всяко буває.

— А я й не сперечаюсь.

Верховний Жрець нагородив його поблажливою усмішкою.

— Підійди ближче, любий Брехунцю. Ти себе недооцінюєш.

Брехунець підскочив на місці так, наче його проштрикнули списом.

— Ні, ні! Повір! Я вже все розповів.

Бог лежав на лаві. Процесія рушила до Великого Дому. Верховний Жрець дивився їй услід.

— Йому завжди подобалися твої побрехеньки.

Перед входом до палацу Брехунець спинив Верховного Жерця, схопивши його за край хітона.

— Він чув їх стільки разів, що вже й сам міг би розповідати, ба навіть робити до них малюнки.

Трохи повернувши назад голову, Верховний Жрець поглянув на Брехунця.

— А Бог учора казав зовсім інше.

— Та повірте ж мені! Я Йому зовсім не потрібний.

Верховний Жрець обернувся, опустив очі й, поклавши руку юнакові на плече, спитав:

— Скажи мені, Брехунцю… Мені просто цікаво — ти що, не хочеш жити вічно?

Але юнак не слухав його.