Бойня номер п'ять - Сторінка 12

І вони ті труби використовували для того, щоб висмоктувати з літаків та їхніх екіпажів скалки від набоїв. Втім, як вони не старалися, серед американців усе ще лишалося багато поранених, і деякі з бомбардувальників були серйозно пошкоджені. Тому над Францією до них знову підлетіли німецькі винищувачі і зробили все, щоб американці летіли далі в новеньких літаках, не кляті й не м'яті.

* * *

Коли літаки повернулися на свою базу, то з їхніх відсіків вивантажили всі сталеві циліндри і відправили до Сполучених Штатів Америки, де величезні заводи працювали день і ніч над тим, щоб розібрати ті циліндри на окремі частини і розкласти вибухову суміш на хімічні елементи. І було дуже зворушливо бачити, що цю роботу в основному виконували жінки. Й потім ті хімічні елементи доставляли у віддалені закутки країни до фахівців, які відповідали за те, щоб закопати їх на таку глибину, з якої вони вже ніколи нікому не могли б завдати ніякої шкоди.

Пілоти й екіпажі бомбардувальників повернули свої уніформи і стали старшокласниками. А Гітлер, як Біллі розумів, став немовлям. Якщо дивитися з кінця до початку, то всі люди ставали немовлятами і все людство без винятку було частиною великої біологічної змови, метою якої було створити двох ідеальних людей, яких звали Адам і Єва. Принаймні так він собі це уявляв.

* * *

Біллі подивився цю військову кінокартину спершу з кінця до початку, а тоді від початку до кінця. Більше він не міг зволікати: час було йти на подвір'я на зустріч з літаючою тарілкою. І він туди пішов прямо по газону, чавлячи хрустку й соковиту траву своїми ногами кольору біло синього мармуру. Він на мить зупинився і сьорбнув вичахлого шампанського. Його зуби звело від перецукреного лимонадного смаку. Він не підводив угору очей, хоча й знав, що якраз над ним зависла літаюча тарілка з Тральфамадору. Ще трохи і він її побачить як ззовні, так і зсередини, і він також скоро дуже скоро! побачить, звідки вона сюди прилетіла.

Десь у нього над головою подала голос сова. Але насправді то була зовсім не сова, а літаюча тарілка з Тральфамадору, і вона пересувалася як у просторі, так і в часі. От чому Біллі Піліґріму здалося, що вона виринула нізвідки і зненацька. Десь гучно загавкав великий собака.

* * *

Тарілка мала тридцять метрів у діаметрі, і вздовж її периметра були розташовані ілюмінатори, крізь які, пульсуючи, лилося фіолетове світло. Єдиний звук, що походив від неї, нагадував пісню сови. Ця пісня злітала на Біллі, ширяла над ним і загортала його в циліндр пульсуючого фіолетового світла. І тут раптом почувся звук, який нагадував вологий поцілунок. Це відчинився герметичний люк насподі літаючої тарілки. І звідти виповзла гвинтова драбина, яка, мов чортове колесо, була оторочена вогниками.

Біллі втратив контроль над своїм тілом, бо в нього поцілив компактний паралізатор волі, вистромлений з одного з ілюмінаторів. Він відчув потребу схопитися за нижню сходинку покрученої драбини й не став опиратися цьому бажанню. Драбина перебувала під потужним електричним струмом, тому Біллі вже не зміг відірвати від неї рук. Його затягли всередину і зачинили під ним двері люка. Й тільки тоді драбина згорнулася і відпустила його. Після цього мозок Біллі нарешті запрацював знову.

* * *

Всередині герметичного люка було два вічка, а в них світилися два жовті ока. На стіні висів динамік. Мешканці Тральфамадору не мали голосових зв'язок. Вони спілкувалися між собою за допомогою телепатії. З Біллі вони спілкувалися через комп'ютер, до якого був приставлений електричний орган, який міг відтворювати будь який звук земної мови.

"Вітаємо вас, містере Піліґрім, у себе на борту, оголосив динамік. Які будуть запитання?"

Біллі облизав губи, трохи подумав і нарешті запитав: "Чому саме мене?"

"Всі мешканці Землі, містере Піліґрім, ставлять таке запитання. Чому саме вас ? А чому ми, дозвольте спитати вас? Чому те, чому це? Тому що так склалося. Чи ви колись бачили комах, застиглих у бурштині?"

"Так". Він, між іншим, мав у своєму офісі прес пап'є, яке являло собою кульку полірованого бурштину з трьома застиглими сонечками всередині.

"От так і ми з вами, містере Піліґрім, застигли в бурштині цієї конкретної миті. І тут немає місця для чому".

* * *

І тут вони випустили в атмосферу снодійний газ, і Біллі поринув у сон. Його перенесли в окрему камеру і прив'язали до шезлонґа, який вони вкрали зі складу універмагу "Сіерс Робак". Весь трюм літаючої тарілки було забито крамом, який вони поцупили, щоб відтворити у тральфамадорському зоопарку типове житло землянина і помістити туди Біллі.

Тарілка піднялася над Землею і рвонула з таким прискоренням, що тіло сплячого Біллі перекрутило, обличчя перекосило, його було висмикнуто з часу й закинуто назад у війну.

Коли він опритомнів, то був уже не на літаючій тарілці, а в товарному вагоні, який перетинав Німеччину.

Як тільки хтось із військовополонених підводився з підлоги, на його місце одразу лягав хтось інший. Біллі розраховував, що він також зможе зараз лягти. Йому так хотілося покуняти. Всередині була повна темрява, і назовні вагона, який, як здавалося, рухався зі швидкістю три кілометри на годину, також була непроглядна тьма. Три кілометри на годину вдень і вночі. Там, де був стик і одна рейка переходила в другу, під вагоном щось клацало. Тоді минав рік, і колеса долали черговий стик, і під вагоном щось знову клацало.

Їхній потяг часто зупинявся, щоб пропустити важливіші ешелони, які, не гальмуючи, з шаленим гуркотом неслися повз них. А ще їхній потяг робив зупинки під кожною в'язницею, і тоді від нього відчіпляли по кілька вагонів. Так він тягнувся Німеччиною і ставав усе коротшим і коротшим.

* * *

І Біллі почав дуже м'яко сповзати на підлогу, все ще тримаючись за ту балку, на якій від провисів весь цей час. Його єдиним бажанням було, не дай Боже, не потурбувати тих, хто вже там лежав. Для нього чомусь було дуже важливо, щоб, коли він опиниться на підлозі, його там ніхто не помітив і не відчув. Чому саме того він вже не пам'ятав. Аж тут йому про це нагадали.

"Піліґрім, озвався солдат, до якого мостився Біллі, це ти?"

Біллі не відповів, лише дуже чемно примостився й заплющив очі.

"А щоб тебе, лайнувся той, це таки ти!" Він підвівся й обмацав Біллі. "Якого ти тут заліг?! Ану чеши звідси!"

Тепер і Біллі підвівся, зовсім розчавлений і доведений до сліз.

"Іде геть звідси! Я хочу спати!"

"Заткніться!" крикнув на це їхній сусід.

"Нехай Піліґрім забереться звідси, тоді я заткнуся".

І от Біллі звівся на ноги і знову вхопився за свою балку. "А де ж мені спати?" запитав він тихим голосом.

"Не поруч зі мною".

"І не зі мною, мудак ти, подав голос хтось інший. Бо ти завжди горлаєш уві сні. Й костиляєшся".

"Правда?.."

"А що ні? Ще й скиглиш".

"Серйозно?"

"Іди, щоб і духу твого не було тут!"

І тут весь вагон на різні голоси затягнув сумну пісню. У кожному кутку знайшлися свідки того, яке страшне каліцтво заподіяв їм Біллі Піліґрім, поки вони собі спали. І кожен із них вимагав від Біллі, щоб і духу його біля них не було.

* * *

Отже, все, що лишалося Біллі, це або спати навстоячки, або зовсім не спати. А тоді їм припинили подавати їжу через віконця, і кожен наступний день, і кожна наступна ніч ставали все холоднішими і холоднішими.

* * *

На восьмий день сорокарічний волоцюга сказав Біллі: "Це херня. Я можу пристосуватися до будь яких умов".

"Правда?" спитав Біллі.

А на дев'ятий день волоцюга помер. Отаке. Його останніми словами були: "Хіба ж це голод? Хіба це мороз? Це херня".

Між дев'ятим днем і смертю, мабуть, був якийсь зв'язок. Бо на дев'ятий день у вагоні попереду сталася ще одна смерть. Там помер Роланд Вієрі внаслідок гангрени, яка почалася в його покалічених ногах. Отаке.

Вієрі, охоплений гарячкою, у повній маячні, без угаву торочив щось про трьох мушкетерів і, усвідомлюючи близьку смерть, просив усіх і кожного зв'язатися з його родиною у Пітсбурзі і передати їм дещо. Перш за все він хотів, щоб за нього помстилися, тому він знову і знову виголошував ім'я того, хто його вбив. І кожен, хто був тоді з ним у вагоні, назавжди затямив ім'я того лиходійника.

"Хто мене вбив?" раз по раз волав Роланд Вієрі.

І там не було таких, хто б не знав відповіді на це запитання. Відповідь була проста: "Біллі Піліґрім".

* * *

Ну і от...

На десяту ніч скобу вагона, в якому тримали Біллі, вистромили із засува, і двері розчахнулися. Біллі Піліґрім у позі розіп'ятого мученика під гострим кутом звисав з балки. Однією клешнею, яка мала колір біло синього мармуру, він з останніх сил тримався за ребра вентиляційного вікна. Коли двері відчинилися, він кашлянув, і від того з його заднього отвору випорснула коричнева кашиця. Й це відбулося відповідно до третього закону динаміки, який відкрив сер Ісаак Ньютон. Цей закон доводить, що на кожну дію існує протидія, яка має таку саму силу, але яка спрямована у протилежному напрямку.

Цей закон широко застосовують у ракетобудуванні.

* * *

Потяг зупинився на колії, що підходила під в'язницю. Цю споруду будували як табір винищення для російських військовополонених.

Охоронці, перехняблюючись на всі боки і приязно погукуючи, немов сови, зазирали всередину вагона. Їм ще ніколи не доводилося мати справи з американцями, але вони, безумовно, мали великий досвід роботи з подібним вантажем. І вони знали, що ця біомаса є, по суті, тихоплинною рідиною. На неї не треба горлати, вона й сама тектиме на світло й на звук заспокійливого воркування. Особливо у темряві ночі.

* * *

Єдиним джерелом світла тут була маленька тьмяна лампочка, яка звисала з високого стовпа на іншому кінці станції. В морозній тиші відлунювали лише голоси охоронців, які воркували, мов горлиці. І людська рідина потекла. Вона спочатку накопичувалася у дверях вагонів, а тоді ляпала на землю.

Біллі був передостаннім з двоногих, які дісталися до дверей. Останній був волоцюга. Він уже не був здатний ні текти, ані ляпатися. Він уже не був рідиною, він перетворився на камінь. Отаке.

* * *

Біллі не хотілося зістрибувати з вагона на землю. Він не сумнівався, що варто йому зробити це, як він розсиплеться на друзки, немов скло. Й охоронці, все ще воркуючи, допомогли йому зійти. Вони поставили його на землю і розвернули обличчям до потяга.