Бойня номер п'ять - Сторінка 13

Тепер це був дуже куций потяг.

Локомотив, тендер, три вагончики от і все, що від нього лишилося. В останньому вагоні містився пересувний рай для вартових. І там знову був накритий стіл. І на ньому парувала вечеря.

* * *

Під тим стовпом, з якого звисала лампочка, громадилося щось схоже на три копиці. Американців, які були принаджені й зачаровані воркотанням, підігнали до тих трьох копиць, але, як з'ясувалося, то було не сіно і не солома. То був верхній одяг, знятий із мертвих військовополонених. Отаке.

І охоронці дали всім зрозуміти, що кожен безшинельний американець мусить узяти для себе якусь одежину. Мороз, мов цемент, скував весь одяг в одну велику масу, й тепер охоронці, орудуючи багнетами, мов льодорубами, відколювати від неї то якийсь комір, то полу, то рукав абощо, а тоді відривали й решту одежини й кидали її без розбору комусь із військовополонених. Всі шинелі та інший одяг були зашкарублі, горбаті і все ще зберігали форму купи, з якої їх видобули.

Одежина, яка перепала Біллі Піліґрімові, була безнадійно зібгана, геть промерзла і така маленька, що вона скидалася не на пальто, а на якийсь завеликий трикутний капелюх чорного кольору. Вона також була чимось заляпана, і то міг бути як мазут, так і старе полуничне варення. Схоже було також, що до неї примерз якийсь здохлий волохатий звірок. Ця тварина, однак, виявилася хутряним коміром.

Біллі байдуже зиркнув на одяг тих полонених, що стояли поруч. На всіх них були шинелі з мідними ґудзиками або з блискітками чи з шевронами, личками та оторочками, з орлами, цифрами, місяцями чи з зірками. Бо то все були військові шинелі. А Біллі був єдиний, кому дістався одяг убитого цивільного. Отаке.

Потім Біллі та іншим полоненим вказали, куди саме вони мали човгати далі довкола куцого потяга, за огорожу в'язниці. Там не було нічого такого, що могло б їх принадити, ні тепла, ані якихось виявів нормального життя. Лише довгі, вузькі й низькі бараки, тисячі таких неосвітлених халуп.

Десь загавкав собака. Посилений страхом, луною і покладами зимової тиші, собачий голос дзвенів, як важкий мідний гонг.

* * *

Біллі та інших полонених заманювали вглиб табору, і вони збилися з ліку, скільки воріт за ними замкнулося. Під час цього руху Біллі вперше побачив росіянина. Той стояв сам один, у повній темряві, схожий на мішок із дрантям, і лише його кругле, пласке обличчя світилося, мов циферблат годинника.

Між ним і Біллі була відстань в один метр, через який проходив колючий дріт. Росіянин не махав йому і нічого не казав, він лише дивився Біллі в саму душу. Й той погляд був переповнений солодкою надією, немов Біллі міг мати для нього якусь гарну новину. Новину, яку він, можливо, й був нездатний збагнути, але гарну новину, тим не менш.

Біллі у напівпритомному стані проходив крізь незчисленні ворота. Трохи отямившись, він побачив, що опинився всередині якогось тральфамадорського будинку. Це приміщення було залите до болю пронизливим світлом, і всі його стіни були облицьовані білими кахлями. Втім, то все діялося не в глибинах галактики, а тут, на Землі. Біллі стояв у табірному санепідемвузлі, де всі полонені мали пройти девошизацію.

Біллі почув команду "роздягайся" і скинув увесь свій одяг. Це також було найперше, що йому веліли зробити, тільки но він ступив на землю Тральфамадору.

Один із табірних наглядачів двома пальцями обміряв верхню частину правої руки Біллі і запитав у свого напарника, яке військо буде кидати на фронт таке нещастя. Обдивившися решту тіл, вони побачили, що таких доходяг тут було багато.

* * *

Найатлетичніше тіло належало найстаршому з американців, шкільному вчителеві з міста Індіанаполіс. Його звали Едґар Дербі. Вони з Біллі були в різних вагонах. Едґар Дербі їхав разом із Роландом Вієрі, який помер у нього на руках. Отаке. Дербі було сорок чотири роки. Він був такий старий, що навіть його син уже був морським піхотинцем і воював тоді на Тихому океані.

Щоб потрапити на війну в такому віці, Дербі мусив використати всі свої політичні знайомства. Предмет, який він викладав у своїй школі, називався "Сучасні проблеми західної цивілізації". Він також за сумісництвом тренував шкільну збірну з тенісу і, взагалі, тримав себе в дуже гарній формі.

Його син повернувся з війни, а він ні. За шістдесят вісім днів у Дрездені його присудять до розстрілу, і його тіло буде в багатьох місцях продірявлене кулями. Отаке.

Але з усіх американців найгірше тіло належало не Біллі, а злодієві з містечка Цицеро у штаті Індіана. Його звали Пол Лаззаро, і він займався крадіжкою автомашин. Він був дуже дрібний, і на додачу до гнилих кісток та зубів мав страшенно гидку шкіру. Все його тіло було подзьобане рваними шрамами, й не було такої миті, коли б він не потерпав від фурункулів.

Лаззаро також був у тому ж вагоні, що й Роланд Вієрі, і він дав Вієрі слово честі, що знайде спосіб і помститься Біллі Піліґрімові за смерть Вієрі. Тепер він озирався на всі боки і хотів зрозуміти, яке саме з цих голих тіл належало Біллі.

Голі американці по черзі ставали під душові насадки, які стирчали з білосніжної кахляної стіни. Там не було жодного крана, які б вони могли відкривати чи закривати. Все, що вони могли, це тупо чекати. Їхні статеві органи зіщулилися, їхні мошонки десь заховалися. Того вечора нікому з них не думалося про зачаття дітей.

* * *

Невидима рука ввімкнула головний вентиль. В душових насадках засичала пара, і звідти вирвався окріп. Його краплі нагадували радше іскри від паяльника, але вони зовсім не гріли. Вони тарабанили по шкірі, ошпарювали її, але були нездатні розтопити ту кригу, яка пробралася всередину суглобів і костомах Біллі Піліґріма.

У той самий час одяг американців пропустили через отруйний газ. Воші, гниди, бактерії та блохи, які там оселилися, здихали мільярдами. Отаке.

А Біллі поринув думкою у своє дитинство. Там він був немовлям, і мама купала його. Ось вона загорнула його в рушник і понесла в рожеву кімнату, геть залиту сонцем. Там вона розповила його, поклала на лоскотливий рушник, посипала тальком між ніжками й м'яко постукала по животику. Її долоня, торкаючись його тільця, зробила плям плям.

На це Біллі зробив кляк кляк і весело загукав.

* * *

Потім він знову зробився поважним оптометристом, який у неділю вранці під пекучим сонцем грав у гольф. Він давно вже припинив ходити до церкви. Його суперниками були такі самі аматори оптометристи. Біллі після семи ударів опинився в зеленій зоні на фінішній прямій, і тепер була його черга заганяти м'яч у лунку.

Між ним і лункою була відстань майже у три метри, але він влучив. Коли він нахилився над лункою, щоб витягнути м'ячик, сонце саме зайшло за хмару. Від різкого руху в голові у Біллі все запаморочилося. Коли він очуняв, то він уже не був на Гольфовому полі. Він був прип'ятий ременями до пластмасового стільця у білій камері на борту літаючої тарілки, що мчала в бік Тральфамадору.

* * *

"Де я?" спитав Біллі Піліґрім.

"Ви, містере Піліґрім, опинилися в іншій кульці бурштину. Ми завжди там, де мусимо бути в цю конкретну мить. Тепер, наприклад, ми перебуваємо за триста мільйонів миль від Землі, на шляху до часового порога, перетнувши який ми опинимося на Тральфамадорі не за кілька сторічь, а за кілька годин".

"А як ... як я тут опинився?"

"Це вам зможе пояснити хіба що якийсь такий самий землянин, як і ви. Ви, земляни, можете пояснити що завгодно. Наприклад, чому ця подія побудована саме так або як можна наблизитися до якоїсь події чи, навпаки, як її уникнути. Я ж не землянин, я з Тральфамадору. Я сприймаю час так само, як ви сприймаєте, скажімо, якийсь хребет Скелястих гір. Для мене час ніколи не міняється. Ви не можете попередити когось проте, що має статися, чи пояснити якусь подію. Те, що трапляється, просто є. Воно існує. Простежте за тим, що відбувається щосекунди, і ви побачите, що всі ми, як я вже сказав, комахи, застиглі у кульці бурштину.

"Якщо послухати вас, сказав Біллі, то можна подумати, що ви не вірите в свободу волі".

* * *

"Якби я не провів стільки часу, вивчаючи землян, сказав на це тральфамадорець, я й гадки не мав би, що ви маєте на увазі під "свободою волі". Я особисто побував на тридцяти одній планеті Всесвіту, на яких існує життя, і я вивчав документи, які стосуються ще сотні планет. І можу вам сказати, що лише на Землі ви почуєте балачки про свободу волі".

Розділ 5

Біллі Піліґрім каже, що для тральфамадорців Усесвіт не виглядає, як безліч маленьких яскравих цяток. Вони мають здатність бачити, звідки походить і в який бік рухаєтся кожна з цих зірок. І тому, коли вони дивляться на небо, воно для них повністю вкрите витонченими, флюоресцентними спагеті. Крім того, для тральфамадорців земляни не є двоногими істотами. Для них вони стоноги, "в яких тіло починається з дитячих ніжок, а кінчається старечими", каже Біллі Піліґрім.

* * *

Дорогою до Тральфамадору Біллі попросив, щоб йому дали щось почитати. В тій літаючій тарілці було зібрано п'ять мільйонів мікрофільмів з книжками, які написали земляни, але в них на борту не було такої апаратури, щоб Біллі міг їх читати. Зате вони мали одну справжню англомовну книжку, яку прихопили з собою, щоб помістити у своєму музеї. Це була книжка Жаклін Сюзан "Долина ляльок".

Біллі її прочитав, І деякі місця йому сподобалися. Життя кожного з персонажів цієї книжки було наповнено то злетами, то падіннями, то злетами, то падіннями. Але в Біллі не було ніякого бажання знову і знову читати про ті самі злети й падіння. І він тоді став благати, чи бува не знайдеться в них для нього якоїсь іншої друкованої продукції.

"Тільки тральфамадорські романи, озвався голос із гучномовця в стіні, але боюся, що ви не знатимете, з якого кінця до них навіть підступитися".

"А можна я все таки подивлюся?"

Й тоді вони направили йому кілька своїх книжок. Ці книжки мали форму крихітних, незрозумілих предметів. Із десяти таких предметів можна було б зліпити одну "Долину ляльок", з усіма її злетами і падіннями, злетами і падіннями.

* * *

Біллі, звичайно, не вмів читати тральфамадорською, зате він принаймні побачив, як ті книжки виглядають як окремі групи символів, розділених зірочками. Біллі припустив, що ці купки, мабуть, як телеграми.

"Точно!" відповів голос.

"Справді, телеграми?"

"На Тральфамадорі немає телеграм.