Бойня номер п'ять - Сторінка 16

Отаке. А Біллі став свідком пекельного бомбардування Дрездена, тобто найбільшого вбивства цивільного населення за всю європейську історію. Отаке.

І тепер вони намагалися знайти себе і своє місце у Всесвіті. І саме тут наукова фантастика стала їм у пригоді.

* * *

Одного разу Біллі почув від Роузвотера одну цікаву думку про книжку, яку не було написано в жанрі наукової фантастики. Роузвотер сказав, що все, що людина має знати про життя, вже міститься в книжці "Брати Карамазови" Федора Достоєвського. "Але, сказав Роузвотер, тепер цього знання вже недостатньо".

* * *

А іншим разом Біллі почув, як Роузвотер каже психіатрові: "Я вважаю, що вам, лікарям, доведеться вигадати багато нових солодких побрехеньок. Інакше в людей не буде ніякого бажання тягнути далі".

* * *

Біллі розплющив очі, втупив погляд у тумбочку і побачив натюрморт, який складався з двох піґулок, попільнички з трьома недопалками (фільтри кожного з них мали сліди губної помади), один з яких ще курився, і склянки з водою. То була газована вода із сифона, з якої вийшов весь газ. Це вже була нежива вода. Отаке. Повітря намагалося вирватися з цієї мертвої води. Кілька останніх бульбашок чіплялося до стінок склянки, але в них не було сили піднятися на поверхню.

Цигарки тут залишила мати Біллі, бо вона смалила, як паровоз. Тепер вона подалася шукати жіночий туалет, який містився в самому кінці коридору, поруч із палатою для жінок, які служили в піхоті, на флоті, в авіації і в прикордоних військах, перш ніж з'їхали з глузду. Вона ось ось мусила повернутися у палату.

Біллі знову сховався під ковдру. Кожного разу, як мати приходила до цього шпиталю для ментально хворих, щоб відвідати свого Біллі, той завжди натягав на себе ковдру, бо йому робилося дуже зле, і попускало лише тоді, коли вона йшла геть. Хоча його мати не була потворою, в якої тхнуло з рота і яка мала паскудний характер. Ні. Вона якраз була досить типовою, милою жіночкою з каштановим волоссям і закінченою середньою освітою.

Але ж сам той факт, що вона була його рідною матір'ю, виводив його з рівноваги. Поруч з нею Біллі завжди відчував докори сумління і сором за те, що він виріс невдахою і слабаком, і це після того, що вона подарувала йому життя, а потім весь час це життя підтримувала. А її сина, виявляється, життя взагалі не цікавило.

* * *

Біллі почув, як Еліот Роузвотер зайшов до палати і завалився на своє ліжко. Про це своїм рипінням голосно сповістили пружини. Роузвотер був дебелим чоловіком, але йому бракувало сил. Здавалося, що він був зліплений з матеріалу, який виколупують з носа.

І тут з туалету повернулася мати Біллі і вмостилася на стільці між двома ліжками. На одному з них лежав Біллі, на другому Роузвотер. Той гарно поставленим голосом тепло її привітав і поцікавився, як вона сьогодні почувається. Вона сказала, що добре, й ця відповідь привела його у повний захват. У плані експерименту він вирішив обдавати приязню і палким співчуттям усіх, з ким би його не зводила доля. Він вважав, що від цього життя може зробитися трохи менш нестерпним. Звертаючись до матері Біллі, він весь час називав її "голубонькою". За умовами його експерименту чоловіки в нього були "голубчиками", а жінки "голубоньками".

"Й колись настане такий день, пообіцяла Роузвотерові мати Біллі, коли я прийду сюди, а Біллі вистромиться із під ковдри і знаєте, що він мені скаже?"

"Що він, голубонько, скаже вам?"

"Він скаже: "Привіт, мамо!", і він мені усміхнеться. І він скаже: "О Боже, мамо, який я радий бачити тебе. Як твої справи?"Це може статися навіть сьогодні".

"Я молюся за це щовечора перед сном".

"І правильно робите".

"Якби люди знали, яку силу в нашому житті має молитва!"

"Золоті слова, голубонько!"

"А ваша мати часто приходить відвідати вас?"

"Моя мама померла", сказав Роузвотер. Отаке.

"Як мені прикро це чути!"

"Зате в неї було чудове життя".

"І думка про це гріє душу".

"Безумовно".

"Батько Біллі також помер", сказала мати. Отаке.

"Кожному хлопцеві потрібен батько".

І так вони ще дуже довго співали дуетом недалека, побожна тітонька й дебелий, але геть порожній дядько, від якого луною на всі боки відскакували солодкі банальності.

* * *

"Коли це з ним сталося, сказала матір Біллі, він був одним з найкращих студентів у своїй групі".

"Мабуть, він просто перепрацював", сказав Роузвотер. В руці він тримав книжку, але його виховання не дозволяло йому водночас розмовляти й читати, хоча він запросто міг би, не відриваючись від книжки, давати матері Біллі відповіді, які б тішили їй душу. Це був роман Кровера Тріске "Маніяки в четвертому вимірі". В ньому йшлося про людей, які потерпали від психічних хвороб і яких було неможливо вилікувати, бо причини хвороб знаходилися у четвертому вимірі, а земні лікарі мали справу з трьома вимірами, тому вони і гадки не мали, що саме спричиняло ці проблеми.

А ще Роузвотерові дуже подобалося, коли Тріске писав, що вампіри, вовкулаки, ангели, домовики і тому подібні істоти таки існують, але вони перебувають у четвертому вимірі. Тріске також казав, що тепер там перебуває й Вільям Блейк, улюблений поет Роузвотера. Ну й, ясна річ, і рай та пекло.

* * *

"Він заручений з дуже заможною дівчиною", сказала матір Біллі.

"Це добре, сказав Роузвотер. Гроші ніколи не завадять".

"Ніколи".

"Це точно".

"Бо що за життя, коли треба рахувати кожну копійку!"

"Так, зайва копійка нікому не завадить".

"Її батько власник тієї оптометричної школи, де тепер вчиться Біллі. А ще він має шість офісів у нашій частині штату. І він скрізь літає власним літаком. А ще в нього є розкішна дача на озері Лейк Джордж!"

"Це прекрасне озеро".

Біллі, не вистромлюючись з під ковдри, заснув. Коли він прокинувся, то побачив, що лежить прип'ятий до ліжка у в'язничному медпункті. Він продер одне око й побачив бідолаху Едґара Дербі, який сидів впритул до свічки й читав "Червону медаль за відвагу".

Біллі заплющив око й згадав про майбутнє, в якому бідолаху Едґара Дербі розстрілюватимуть посеред руїн Дрездена.

У тій команді, що здійснювала розстріл, було лише чотири солдати. Біллі чув про те, що там існувало неписане правило, за яким одному з чотирьох видавали рушницю з холостим патроном. Біллі б ніколи не повірив, що в такій маленькій команді наприкінці такої довгої війни хтось комусь усе ще видавав холостий патрон.

* * *

До медпункту зайшов головний англієць, щоб перевірити стан здоров'я Біллі. То був командир піхотного полку, якого взяли в полон на самому початку війни, під Дюнкерком. Це він вколов Біллі морфій. На всі ці бараки не було жодного справжнього лікаря, тож полковник був змушений взяти на себе цю відповідальність. "Як там наш пацієнт?" запитав він у Дербі.

"Повністю вирубаний".

"Але ж живий".

"От кому пощастило бути живим, але при цьому нічого не відчувати".

Дербі стояв навитяжку перед полковником і не рухався.

"О, прошу вас, вільно! Я тут один командир на двох рядових, та ще й хворих... Я думаю, що за цих обставин ми можемо обійтися і без церемоній".

Дербі не поспішав сідати. "Ви не такий молодий, як усі інші", сказав полковник.

Дербі сказав, що йому сорок п'ять років, тобто він був на два роки старший за полковника. Той сказав, що всі американці вже поголилися і що Біллі й Дербі були єдині, хто ще лишався при бороді. Атоді він сказав: "Сидячи тут, нам нічого не лишалося, як покладатися на свою уяву. Ось ми й надумалися, ніби десь там воюють немолоді люди, такі, як ми з вами. Ми геть забули, що на війни виряджають зовсім немовлят. Коли я побачив їхні поголені обличчя, я зовсім оторопів. Боже Боже, сказав я собі, це якийсь хрестовий похід дітей!"

Полковник запитав, як саме старий Дербі потрапив у полон, і той розповів йому, як він разом з сотнею інших переляканих солдатів опинився в гайку. Довкола них п'ять днів точилася смертельна битва. А цю сотню під захист голих дерев загнали німецькі танки.

Дербі, не шкодуючи фарб, описав, яку неймовірну рукотворну погоду деякі земляни здатні створити для інших землян, коли вони не хочуть, щоб ті і далі населяли Землю. Артилерійські набої гухали й бухали, розриваючись над верхівками дерев. І звідти, сказав Дербі, градом сипалися ножі, голки і леза. Між вибухами і землею з надзвуковою швидкістю маленькі, обгорнуті міддю грудки свинцю шматували лісове повітря.

Серед тих, хто там опинився, було багато поранених і вбитих. Отаке.

Тоді обстріл вщух, і невидимий, посилений гучномовцем німецький голос наказав американцям скласти зброю, покласти руки на голову і вийти з лісу. Якщо ж вони цього не зроблять, то по них стрілятимуть доти, аж доки не знищать усіх.

Отож американці залишили на землі зброю і, поклавши руки на голову, вийшли з лісу, бо кожен з них, якщо дозволять, хотів жити далі.

* * *

Біллі знову помандрував у часі й опинився у шпиталі для ветеранів. Він усе ще лежав під ковдрою. По той бік була повна тиша. "Моя мати вже пішла?" запитав Біллі.

"Так".

Біллі вистромився з під ковдри. Тепер перед ним на стільці для відвідувачів сиділа його наречена. Її звали Валенція Мербл. Вона була дочкою власника Іліумської вищої школи оптометрії. Вона була заможна. Вона була завбільшки з будинок, тому що вона тільки й робила, що їла. От і тепер вона сиділа і їла. Вона їла "Три мушкетери", шоколадний батончик з начинкою. На ній були окуляри з потрійними лінзами і оправа, прикрашена штучними діамантами. Відблиски цих штучних діамантів перегукувалися з блиском справжнього діаманта в каблучці, яку Біллі подарував їй на їхні заручини. Цю каблучку було застраховано на суму в тисячу вісімсот доларів. Цей діамант Біллі знайшов у Німеччині. Це був його військовий трофей.

Біллі зовсім не хотілося одружуватися з незугарною Валенцією. Вона була одним із симптомів його психічного розладу. Коли він пропонував їй свої руку й серце та благав її прийняти від нього цю діамантову каблучку й бути супутницею його життя, він добре усвідомлював, що на той час він уже втратив рештки глузду.

* * *

Біллі сказав їй: "Привіт", а вона запитала, чи не хоче він шоколадки, на що він сказав: "Ні, дякую".

Вона запитала, як він почувається, і він сказав: "Краще, дякую". Вона сказала, що всі в його Школі оптометристів співчувають йому і бажають йому швидко видужати, на що Біллі сказав: "Подякуй їм усім від мене".

І вона пообіцяла так і зробити.

* * *

Вона запитала, чи не хотів би він, щоб вона йому принесла чогось, і він на це сказав: "Ні.