Божі воїни

Анджей САПКОВСЬКИЙ

БОЖІ ВОЇНИ

Роман

Світ, зацні панове, останнім часом поширився нам і збільшився. Та й змалів заїдно.

Смієтеся? Що я нісенітниці плету? Що одне другому перечить. От я вам зараз доведу, що аж ніяк.

Гляньте, милостиві панове, у вікно. І що ви бачите за ним, на що вид відкривається? На стодолку, відповісте, як воно і є, і на нужник за нею. А далі що, спитаю я вас, там, за нужником? Так отож, бачте, що якщо я запитаю в дівки, яка оце з пивом до нас поспішає, то вона відкаже, що за нужником — житнє поле, за полем — Яхимова загорода, за загородою — смолярня, а далі — далі то вже, мабуть, Козолупа Мала. Запитаю корчмаря нашого, то той, позаяк більш освічений, додасть, що це зовсім не кінець, що за Козолупою Малою є ще й Велика Козолупа, за ними — поселення Коцмирів, за Коцмировом — село Лази, за Лазами — Гощ, а за Гощем уже, напевно, Твардогура буде. Але бачите, як воно: чим ученішого чоловіка запитаю, як ото вас, для прикладу, тим далі від нашої стодолки, нашого нужника й обидвох Козолуп відійдемо — світлішому-бо розумові відомо, що на Твардогурі світ також не закінчується, що далі є Олесниця, Бжег, Неможлін, Ниса, Глубчиці, Опава, Новий Ічин, Тренчин, Нітра, Остригом, Буда, Белград, Рагуза, Яніна, Коринф, Крит, Александрія, Каїр, Мемфіс, Птолемей, Фіви... І що? Хіба не росте світ? Не стає для нас дедалі більшим?

А воно ж і це ще не кінець. Якщо йти далі за Фіви, у верхів'я Нілу, який як ріка Гіхон з джерела в земному раю витікає, то дійдемо до земель ефіопів, за якими, як відомо, пустельна Нубія, гаряча країна Купі, злотодайний Офір і вся незмірна Africae Terra, ubi sunt leones . А далі океан, який усю землю обмиває. Але ж і в оцьому океані є острови — як-от Катай, Тапробана, Брагіна, Оксидрата, Гінософа та Сіпангу , де клімат чудесно врожайний, а клейноти горами лежать, пишуть про це вчений Гуго Сен-Вікторський та П'єр д'Аї, а також єгомость пан Жан де Мандевілль, котрий на власні очі ці чудеса оглядав .

Так-ось ми й довели, що протягом тих кількох минулих століть світ для нас значною мірою збільшився. У певному сенсі, слід розуміти. Бо якщо навіть самої матерії світові й не прибуло, то нових назв прибуло напевне.

І як, питаєте, примирити з цим твердження, що світ нам змалів? Уже кажу й доводжу. Тільки наперед прошу не кепкувати й не зачіпатися до слів, бо те, що скажу, то не моєї фантазії будуть продукти, а знання, з книг почерпнуті. А з книг кепкувати не годиться, врешті-решт, щоб вони з'явилися, комусь дуже тяжко довелося напрацюватися.

Як відомо, наш світ — це клапоть суші, форми круглої, гейби налисник, з Єрусалимом посередині, зусібіч океаном оточений. На оксиденті краєм землі є Кальпа й Абіла, Геркулесові стовпи, й ущелина Гадес між ними. На півдні, як я допіру був показав, за Африкою океан простирається. На південному сході тверду землю закінчують підвладна Пресвітеру Йоаннові Нижня Індія та землі Гога і Магога. У септентріональній стороні світу останнім краєчком землі є Ультіма Туле , а там, ubi oriens iungitur aquilini , лежить земля Могал, або Тартарія. На сході ж світ закінчується на Кавказі, трішечки далі за Києвом.

А тепер доходимо до суті справи. Себто до португальців. А конкретно — до інфанта Генріха, дюка де Візеу, сина короля Жуана. Португалія, цього не приховаєш, — королівство не надто велике, інфант короля є лише третім у черзі сином, тож і не дивно, що зі своєї резиденції в Сагреші він частіше й з більшою надією споглядав на море, а не на Лісабон. Понаскликав до Сагреша астрономів і картографів, моряків і капітанів, майстрів-корабелів. І почалося.

Року Божого 1418 дійшов капітан Жуау Гонсалвеш Зарку до островів, відомих як Insulas Canarias, Канарські, а назва пішла від того, що собак там була сила-силенна. Невдовзі після цього, в 1420 році, цей самий Гонсалвеш Зарку разом із Тріштаном Ваш Тейшейрою допливли до острова, який охрестили Мадерою. У 1427 році добралися каравели Дієго де Сільвеша до островів, які назвали Азорами — від чого пішла ця назва, тільки Дієго та Богу відомо. За якихось кілька років, у 1434 році, ще один португалець, Жіл Еаніш, обігнув мис Бохадор. А доходять чутки, що вже й наступні експедиції готує дон Енріке, якого вже дехто "Мореплавцем" — El Navegator — називати починає.

Воістину подивляю я сих мореплавців і шанобу велику до них почуваю. Безстрашні вони люди. Адже ж жахіття яке: пускатися в океан під вітрилами! Таж там шквали й шторми, підводні скелі, магнітні гори, моря киплячі й в'язкі, весь час тобі коли не вири, то турбуленції, а як не турбуленції, то течії. Від потвор аж кишить, повно там водяних зміїв, морських серпентів, тритонів, гіпокампів, сиренів, дельфінів і пластуг . Рояться в морі sanguissugae, polypi, octopi, locustae, cancri, pistrixi різні et huic similia . А найстрашніше наприкінці — там-бо, де закінчується океан, за краєм, починається Пекло. Чому, як ви думаєте, сонце, коли заходить, таке червоне? Оце ж тому, що в ньому відбивається пекельний вогонь. А по всьому океані порозсіювані діри, і якщо каравелою на таку діру необачно напливаєш, то падаєш просто до пекла, шкереберть, разом з кораблем і зі всім. Таким воно, видно, робом було створено, щоб не дати смертному чоловікові по морях плавати. Пекло — то кара для тих, хто заборону порушує.

Але, наскільки я знаю життя, португальців це не стримає. Позаяк navigare necesse est , а за горизонтом є острови та землі, які треба відкрити. Треба нанести на мапи далеку Тапробану, описати в ротейруш шлях до таємничого Сіпангу, позначити на порто ланах Insole fortunate, Щасливі острови . Треба плисти далі, шляхом святого Брендана , шляхом мрій, до Hy Brasil , до невідомого. Для того, щоби невідоме зробити відомим та пізнаним.

І так ото – quod erat demonstrandum — маліє нам і скорочується світ, бо ще трохи — і все буде на мапах, на портоланах і в ротейруш. І зненацька довсюди зробиться близько.

Маліє нам світ й убожіє на ще одне — на легенди. Чим далі запливають португальські каравели, чим більше островів відкритих і названих, тим легенд стає менше. Раз у раз котрась розвіюється як дим. Щоразу ми убожіємо ще на одну мрію. А коли вмирає мрія, темінь заповнює осиротіле після неї місце. У теміні ж, а надто якщо до того ще й розум засне, тут-таки прокидаються потвори. Що-що? Хтось уже це сказав? Пане добрий! А хіба є щось таке, чого вже хтось колись не сказав?

Ох, як мені в горлі пересохло... Чи пивом, питаєте, не погребую? Напевне ні.

Що кажете, побожний брате від святого Домініка? Ага, що час перестати балакати не до речі й повернутися до оповіді? До Рейневана, Шарлея, Самсона та інших? Ваша рація, брате. Час. Тож я і повертаюся.

Рік настав Божий 1427. Пам'ятаєте, що він приніс? Аякже. Де ж би таке забути. Але я нагадаю.

Тієї весни, десь у березні, а мабуть, що ще до Великодня, видав папа Мартін V буллу "Salvatoris omnium", у якій проголосив необхідність чергового хрестового походу проти чехів-єретиків. На місце Джордано Орсіні, який був уже в літах і ганебно бездарний, призначив папа Мартін кардиналом і легатом a latere Генріха Бофорта, єпископа Вінчестерського, кровного брата короля Англії. Бофорт дуже активно взявся до справи. Незабаром було ухвалено хрестовий похід, який мав покарати мечем і вогнем гуситських апостатів . Похід старанно готували, гроші, річ на війні першорядну, дбайливо збирали. Цього разу, диво з див, ніхто цієї грошви не розікрав. Одні хроністи вважають, що хрестоносці стали поряднішими. Інші — що грошей просто-напросто краще пильнували.

Головнокомандувачем хрестового походу франкфуртський сейм назвав Отто фон Цігенгайна, архієпископа Трірського. Закликали, кого вдалося, до зброї і під знаки хреста. І ось стали напоготові армії. Прийшов із військом Фрідріх Гогенцоллерн Старший, курфюст бранденбурзький. Стала до зброї Баварія під князем Генріхом Багатим, став фальцграф Иоганн з Ноймаркта та його брат, фальц-граф Отто з Мосбаха. Прибув на збірний пункт малолітній Фрідріх Веттін, син зваленого неміччю Фрідріха Войовничого, курфюрста Саксонії. Прибули, кожен із сильним гуфом, Рабан фон Гельмштет, єпископ Шпеєра, Анцельм фон Неннінген, єпископ Аугсбурга, Фрідріх фон Ауфзесс, єпископ Бамберга. Йоганн фон Брун, єпископ Вюрцбурга. Депольт де Ружмон, архієпископ Безансона. Прибули збройні зі Швабії, Гесії, Тюрінгії, з північних міст Ганзи.

Хрестовий похід вирушив на початку липня, через тиждень після Петра й Павла , перейшов кордон і посунув углиб Чехії, позначаючи свій шлях трупами й згарищами. У середу перед днем святого Якова хрестоносці, посилені загонами чеського католицького ландфриду, стали під Стршибором, в якому сидів гуситський пан Пршибік де Кленове, і взяли в облогу град, з тяжких бомбард дуже дошкульно його обстрілюючи. Однак пан Пршибік тримався мужньо і здаватися не думав. Облога тривала, час минав. Нетерпеливився бранденбурзький курфюрст Фрідріх, кричав, що це ж хрестовий похід, радив негайно йти далі, атакувати Прагу. Прага, волав він, це caput regni , хто має Прагу, той має Чехію...

Гарячим, жарким було літо 1427 року.

А що, питаєте, на це Божі воїни? Що Прага, питаєте?

Прага...

Прага смерділа кров'ю.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,

у якому Прага смердить кров'ю, Рейневан тягне за

собою хвоста, а потім — по черзі — нудить рутиною,

пригадує, тужить, святкує, бореться за життя

і потопає в перині. А тло — Історія Європи —

викидає коники, показує фокуси й звискує

на поворотах.

Прага смерділа кров'ю.

Рейневан обнюхав обидва рукави куртки. Він щойно вийшов зі шпиталю, а в шпиталі, як воно буває в шпиталі, майже всім пускали кров і регулярно вирізали гнійники, та й ампутації відбувалися з частотою, гідною кращого застосування. Одяг міг просякнути запахом, в цьому не було би абсолютно нічого надзвичайного. Але куртка пахла тільки курткою. Нічим більше.

Він підвів голову, принюхався. З півночі, з лівого берега Влтави, доносився запах бур'янів і бадилля, що їх палили в садах і на виноградниках. Від ріки, крім того, тхнуло мулом і стервом: стояла спека, рівень води сильно впав, відкриті береги й висохлі лахи вже досить довго доставляли місту незабутні враження від ароматів. Але цього разу смердів не мул.