Божі воїни - Сторінка 7

У мене нічого більше нема... По... Пош... Пошкодуйте... Не вбивайте...

Пики розбійників, досі суворі й напружені, розслабилися, розповзлися, розпливлися в презирливі гримаси. В очах, до цієї миті холодних і насторожених, з'явилася презирлива жорстокість. Вони наблизилися, піднімаючи зброю, до легкої і гідної зневаги жертви.

А Рейневан перейшов до другої фази. Після психологічної прелюдії а-ля Шарлей настав час застосувати інші методи. Вивчені в інших учителів.

Перший тип анітрохи не сподівався ні нападу, ні того, що дістане лікарською торбою точнісінько у шанкруватого носа. Другий похитнувся від копняка в гомілку. Третій, кремезний, здивувався, коли його тесак розрізав повітря, а сам він гепнувся на купу сміття, перечепившись через уміло поставлену підніжку. Побачивши, що решта наскакує на нього, Рейневан кинув торбу, блискавично витягнув з-за пояса стилет. Пірнув під руку з ножем, застосував важіль на зап'ясток і лікоть, точнісінько так, як наказував "Das Fechtbuch" пера Ганса Талхоффера [2]. Штовхнув одного противника на другого, відскочив, атакував з флангу фінтом, що його рекомендував у таких ситуаціях "Flos duellatorum" авторства Фіорі да Чівідале, том, присвячений бою на ножах, розділ перший. Коли бандюк рефлекторно високо парирував, Рейневан коротко вколов його в стегно — згідно з розділом другим цього самого підручника. Бандюк завив, упав на коліно. Рейневан відскочив, на льоту копнув того, який піднімався з купи сміття, знову відскочив від удару, прикинувся, що спіткнувся, що втрачає рівновагу. Сивуватий грабіжник з дагою явно не читав класиків і не чув про фінти, бо кинувся в раптовий і безладний випад, цілячись у Рейневана, як чапля дзьобом. Рейневан спокійно підбив його плече, перекрутив руку, схопив, як учив "Das Fechtbuch", за плече, заблокував, припер до муру. Прагнучи звільнитися, бандит завдав лівим кулаком раптового удару — і попав прямісінько на вістря стилета, поставленого згідно з вказівками "Flos duellatorum". Вузький клинок ввійшов глибоко, Рейневан чув, як хрустять і кришаться кістки зап'ястя. Розбійник тонко закричав, гримнувся на коліна, притискаючи до живота долоню, з якої струменіла кров.

Третій нападник, кремезний, ішов на нього швидко, рубав навхрест тесаком, навскіс, вліво-вправо, дуже небезпечно. Рейневан відступав, парируючи й ухиляючись, й очікував на якийсь хрестоматійний розклад або позицію. Але ні майстер Талхоффер, ні месер Чівідале цього дня йому вже не пригодилися. З-за спини розбійника з тесаком раптом виринуло щось дуже сіре, у сірому каптурі, сірій куртці та сірих гачах. Свиснула виточена зі світлого дерева палка, глухим стукотом повідомляючи про енергійний контакт із потилицею. Сірий був просто блискавичний. Перш ніж розбійник упав, сірий устиг лупнути його ще раз. У провулок зайшов Флютик і кілька його агентів.

— Ну то що? — запитав він. — Ти далі вважаєш, що нема причин за тобою стежити?

Рейневан дихав глибоко, відкритим ротом хапав повітря. Адреналін почав кипіти в ньому аж тепер. В очах потемніло так, що йому довелося спертися об стіну.

Флютик підійшов, роздивився, нахилившись, розбійника з пробитою рукою. Той стогнав. Швидкими рухами Флютик імітував застосований Рейневаном німецький блок та італійський контрудар.

— Ну-ну, — покрутив головою з повагою і недовірою водночас. — Вправно зроблено, вправно. Хто би міг припустити, що ти довправляєшся аж до такої майстерності? Я знав, що ти ходиш до вчителя фехтування. Але в нього є дві доньки. Тож я припускав, що ти вправляєшся з котроюсь із них. Або ж з обома.

Він дав знак, щоб розбійника, який хлипав і стікав кров'ю, зв'язали. Пошукав очима того, що був уколотий у стегно, але він, як з'ясувалося, потайки змився. Наказав підняти того, якого було ударено палкою. Він усе ще був приголомшений, пускав слину і ніяк не міг зосередити погляд, його очі непереборно косили й весь час норовили втекти кудись углиб черепа.

— Хто вас найняв?

Грабіжник звів очі докупи й хотів сплюнути. Це йому не вдалося. Флютик кивнув, грабіжник дістав палицею по нирках. Коли із сичанням втягнув повітря, дістав удруге. Флютик недбало махнув рукою, дав знати, щоб його забрали.

— Скажеш, — сказав він на прощання. — Усе скажеш. У мене ще не було такого, щоби мовчав.

— Запитувати, — Флютик обернувся до Рейневана, який усе ще спирався об стіну, — чи ти про щось здогадуєшся, було б образою твого інтелекту. Тому я запитаю. Ти здогадуєшся, чия це робота?

Рейневан кивнув головою. Флютик теж кивнув, схвально.

— Зарізяки скажуть. У мене ще не було такого, щоби мовчав. У мене врешті-решт заговорив навіть Мартінек Локвіс, а це був стійкий і завзятий курдупель, ідейний, справжній мученик за справу. Лотри, найняті за пару дореволюційних грошів, виспівають усе від самого тільки вигляду інструментів. Але я однаково накажу їх припікати. З чистої симпатії до тебе, їхньої недійшлої жертви. Не дякуй.

Рейневан не подякував.

— З чистої симпатії, — продовжив Флютик, — я зроблю для тебе ще щось. Дозволю тобі особисто, власною рукою помститися за брата. Так-так, ти добре чуєш. Не дякуй.

Рейневан не подякував і цього разу. Зрештою, слова Флютика ще не повністю доходили до нього.

— Через якийсь час до тебе з'явиться моя людина. Вона скаже тобі піти на Ринок, у будинок "Під Золотим Коником", той, у якому ми сьогодні розмовляли. Прийдеш туди негайно. І візьми з собою арбалет. Запам'ятаєш? Добре. Бувай.

— Бувай, Неплах.

* * *

Далі обійшлося без сенсацій. Було вже темно, коли Рейневан добрався на ріг Щепана і На Рибнічку, до будинку з кімнаткою на другому поверсі, яку він разом із Самсоном Медком винаймав у пані Блажени Поспіхалової. Усього лише тридцятирічної вдови за Поспіхалом, requiescat in pace і Бог з ним, ким би він не був, що би не робив, як би не жив і від чого би не помер.

Він обережно відкрив хвіртку до садка, увійшов у сіни, в яких було темно, хоч в око стрель. Доклав старань, щоб двері не скрипіли, а сходинки старих сходів не тріщали. Він завжди допильновував цього, повертаючись після смерку. Не хотів будити пані Блажену. До того ж він злегка побоювався наслідків, що їх могло би мати зіткнення з пані Блаженою, якби таке сталося потемки.

Сходинка, всупереч його старанням, зрадливо затріщала. Відчинилися двері, повіяло ларендогрою, рум'янами, вином, воском, повидлами, старим деревом, свіжовипраною білизною. Рейневан відчув, як його шию охоплює пухка рука, а пара пухких перс притискає його до поручнів сходів.

— Ми сьогодні святкуємо, — прошепотіла йому в вухо пані Блажена Поспіхалова. — Сьогодні свято, хлопче.

— Пані Блажено... Чи ж бо... Годиться...

— Тихо будь. Ходи.

— Але...

— Тихо.

— Я кохаю іншу!

Вдова втягнула його в бічну кімнату, штовхнула на ліжко. Він занурився в безодню перини, що пахла крохмалем, потонув, обеззброєний м'якістю пуху.

— Я... кохаю... іншу...

— Та й кохай собі.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

у якому Флютик дотримує слова, Гинек з

Кольштейна приносить Празі святий спокій, а

історія ранить і калічить, змушуючи медиків

важко працювати.

Флютик дотримав слова. Що, зрештою, стало для Рейневана цілковитою несподіванкою.

Адже від тієї розмови минув місяць — від дня гулянки з нагоди перемоги під Таховом. Від замаху та від інциденту з пані Блаженою Поспіхаловою, який стався у ніч з четвертого на п'яте серпня. Інцидент з пані Блаженою повторився, що тут приховувати, потім ще кілька разів і, загалом беручи, мав більше приємних сторін, аніж неприємних. До перших належали — зокрема — смачні та щедрі сніданки, якими після п'ятого серпня пані Блажена стала пригощати своїх квартиронаймачів. Рейневан і Самсон, які доти харчувалися досить нерегулярно і вбого, після п'ятого серпня почали ходити по своїх справах ситі й задоволені життям, а по дорозі доброзичливо всміхалися до ближніх і весело насвистували, пригадуючи смак булочок, сирку, цибульки, печінкової ковбаски, огірочків і яєчні з тертою селерою. Яєчню із селерою пані Блажена подавала особливо часто. Яйця, казала вона, посилаючи Рейневанові погляди оксамитово-ніжні, немов альпійські едельвейси, додають сили. А селера, докидала пані Блажена, додає охоти.

Через місяць після тих подій, уже у вересні, шостого, у суботу перед Різдвом Богородиці, коли Рейневан і Самсон доїдали яєчню з селерою, в кімнаті з'явився, тихо, наче сіра тінь, знайомий Рейневанові сірий типчик у сірих гачах.

— Його милість чекають, — промовив він тихо й коротко. —У "Золотому конику". Швидко, пане.

* * *

Празькі вулиці були надзвичайно малолюдні, навіть безлюдні. Відчувалася напруженість, пульс міста був нервовим, неспокійним і нерівним. Дахи блищали після дощу, який випав перед світанком.

Йдучи, вони мовчали. Самсон Медок озвався першим.

— Майже рівно два роки тому, — сказав він, — ми були в Зембицях. Восьмого вересня 1425 року ти прибув до Зембипь. Зі шляхетною місією визволити кохану. Пам'ятаєш?

Замість того щоб відповісти або прокоментувати, Рейневан наддав ходи.

— За ці два роки, — не здавався Самсон, — з тобою сталися істотні метаморфози. Ти змінив, не багато не мало, релігію і світогляд. Щоб їх захистити, ти ходив у бій зі зброєю в руках, часом дозволяв використати себе політикам, шпигунам і негідникам. І твоїм мотивом є вже не шляхетне визволення, а навпаки: сліпа помста. Помста, яка — навіть якщо вона якимось чудом впаде на дійсно винних осіб — однаково не поверне життя твоєму братові.

Рейневан зупинився.

— Ми це вже обговорювали, — твердо відповів він. — Мої мотиви ти знаєш. І обіцяв допомогти. Тому я не розумію...

— Чому я до цього повертаюся? Бо до таких речей завжди варто повертатися. Завжди варто пробувати до них повертатися, бо раптом подіє, раптом у когось відкриються очі та розум поселиться в голові. Але ти маєш рацію. Я обіцяв допомогти. І допоможу. Ходімо.

У Сватогавельській Брамі — дивовижна річ — не було видно сторожі, жодного озброєного. Це абсолютно вражало, а надто якщо зважити, що Брама і місток над ровом були головним шляхом сполучення між Новим і Старим Містом, причому відносини між цини районами бували настільки напружені, що доводилося тримати на брамах озброєну сторожу. Сьогодні сторожі не було й сліду, тунель брами був порожнісінький.