Божі воїни - Сторінка 9

З-поміж білизни, що сушилася на шнурку, витягнув сорочку, сильно обтріпану й простору, явно пошиту для вагітної баби або просто гладкої, від природи. Коли він натягував сорочку через голову, якийсь момент нічого не бачив.

А Рейневан із Самсоном цим моментом скористалися.

Рейневан з розмахом вперіщив лицаря піднятою із землі дошкою. Самсон же вхопив його за барки, струснув, підняв, із силою штовхнув на стіну. На диво, замість того, щоб безсило зсунутися по цій стіні, лицар відштовхнувся від нього, висмикнув із піхов корд і атакував. Самсон відскочив, Рейневан замахнувся своєю дошкою, лицар сильно відбив її, зробив прямий випад кордом, настільки швидкий і такий по-фаховому вправний, що якби не уроки у вчителя фехтування, Рейневан попрощався би з печінкою і життям. Лицар спритно обернув корд у долоні й завдав швидкого ріжучого удару. Якби не вивчений прийом ухиляння, лезо розтяло би Рейневанові горло аж до шийних хребців. Небезпечну ситуацію нейтралізував Самсон, який палицею вибив з рук лицаря зброю, а його самого повалив на землю ударом кулака. Удар був могутній, але лицар і цього разу навіть і не подумав лежати там, де впав. Він підхопився, обіруч ухопив порожню бочку, підняв, застогнав, почервонівши від зусилля, жбурнув її, немов ядро, у Самсона Медка. І тут найшла коса на камінь. Самсон упіймав бочку на льоту. І кинув її назад, ніби м'яч. Лицар гепнувся, збитий з ніг, на купу соломи.

Піднятися він уже не зміг. Рейневан і Самсон навалилися на нього, придавили, скрутили і зв'язали руки. Замотали голову в бабську сорочку. Зв'язали ноги на кісточках довгою мотузкою. І затягли, тягнучи за мотузку, до підвалу неподалік. Вони не панькалися. Не зважали, що голова лицаря ритмічно постукує по камінних сходинках, а сам він постогнує і кляне на чім світ стоїть.

Лицар, якого штурхнули на головки капусти, сів, покректуючи й матюкаючись. Коли Рейневан зірвав йому шмату з голови, закліпав. У підвалі було віконце, так що можна було дещо побачити. Лицар довго роздивлявся Рейневана, Самсона — не так довго. І відразу оцінив, що з них двох тільки один є партнером для переговорів. Він глянув Рейневанові прямо в очі, відкашлявся.

— Розумно, — він вичавив із себе посмішку. — Розважливо, брате. Навіщо ділитися з іншими, коли можна все мати для себе? Часи надто важкі й непевні, щоб гребувати грошем. А гріш впаде тобі у капшук, обіцяю.

Рейневан стиха зітхнув з полегшенням. Стовідсоткової впевненості досі він не мав і вже наперед переймався наслідками можливої помилки. Але коли лицар заговорив, вже не могло бути мови про помилку. Саме цей голос він чув два роки тому, тринадцятого вересня, у Шльонську, в цистерціанській грангії в Дембовці.

— Ти заслужив... — срібно-чорний лицар облизав губи, глипнув на Рейневана. — Ти заслужив винагороду. Уже хоч би й за спритність. Спритно ти мене впіймав, що тут казати. Маєш, що тут казати, голову на плечах...

Він обірвав. Помітив, що говорить марно, а його слова не справляють на адресата жодного враження. Він негайно перейшов до іншої тактики. Набрав гордовитого виразу й змінив тон. На панський і владний.

— Я — Ян Сміржицький зі Сміржиць. Тямиш, хлопе? Ян Сміржицький. Викуп за мене...

— Там, на ринку, — перебив Рейневан, — труп твого товариша Гинека вже висить на ганебному стовпі, обдертий догола. Коло нього ще є місце.

Лицар не опустив очей. Рейневан зрозумів, з ким має справу, але дотримувався обраної стратегії. Усе ще намагався налякати й залякати.

— З решти твоїх друзяк уціліли тільки ті, яких захистив пробощ Рокіцана, затуляючи власними грудьми від списів черні. Їх затягай до буцегарні в ратуші. Перед тим їх прогнали нашвидку вигаданою "стежкою цноти", між шпалерами людей з палками й сокирами. Не всі пройшли цю стежку живими. За рештою триває погоня, а чернь усе ще чекає під ратушею. Тебе цікавить, навіщо я це тобі кажу? Бо я маю страшне бажання затягнути тебе туди, на ринок, видати пражанам і подивитися, як ти будеш бігти під киями. А ти знаєш, звідки в мене це бажання? Може, здогадуєшся? Лицар примружив очі. А потім широко їх розкрив.

— Це ти... Тепер я тебе впізнаю.

— Ти зрадив мого брата, Яне Сміржіцький зі Сміржиць, видав його на смерть. Ти поплатишся за це. Я саме розмірковую, в який спосіб. Можу, як я вже сказав, видати тебе в руки пражан. Можу тут, на місці, власноручно всадити тобі ножа під ребра.

— Ножа? — до лицаря швидко повернулася впевненість у собі. — Ти? Під ребра? Ну то давай, молодший пане з Беляви. Сміливо!

— Не провокуй мене.

— Провокувати? — Ян Сміржицький фиркнув і сплюнув. — Я не провокую. Я глузую! Я знаюся на людях, можу крізь очі зазирнути в душу. До твоєї душі я зазирнув, і ось що я тобі скажу: ти навіть курча не вбив би.

— Я можу, як я сказав, затягнути тебе під ратушу. Там чекає ціла купа менш вразливих.

— А ще можеш поцілувати мене в сраку. Саме це я тобі пропоную. І від усього серця раджу.

— Можу також відпустити тебе.

Сміржицький відвернув голову. Не настільки швидко, щоб Рейневан не вловив блиску в його очах.

— Отже, все-таки, — запитав він, помовчавши, — викуп?

— Це можна й так назвати. Ти даси мені відповіді на декілька запитань.

Лицар глянув на нього. Довго мовчав.

— Ти, шмаркачу, — сказав він врешті-решт, викривляючи губи й розтягуючи слова. — Ти, шльонський німчику. Ти, дохторику-знахарику! З ким, як ти думаєш, ти маєш справу? Я — Ян Сміржицький зі Сміржиць, чеський шляхтич, пасований пан, гейтман мельницький і рудницький! Мої предки воювали під Леньяно й Медіоланом, під Аскалоном і Арсуфом. Мій прадід покрив себе славою під Мюльдорфом і під Кресі. Відповідати на запитання? Тобі? Та пішов ти до сраки, пацан.

— Ти, шляхетний пане Сміржицький, замишляв, як звичайнісінький бандит, зраду своїх земляків. Тих, які зробили тебе гейтманом, посадили тебе в Мельнику й Рудницях. На подяку за це ти змовлявся проти них з Конрадом з Олесниці, єпископом Вроцлава. Два роки тому, у Шльонську, в цистерціанській грангії. Минули цілі два роки, але ти напевне пам'ятаєш. Бо я пам'ятаю. Кожнісіньке вимовлене там слово.

Сміржицький вп'явся в нього очима. Якийсь час він мовчав, кілька разів ковтав слину. Коли заговорив, у його голосі, крім здивування, зазвучала непідробна повага.

— Значить, це ти... Це ти там був. Ти підслухав... Хай би тебе чорти! Мушу визнати, ти широко і з розмахом обертаєшся у світі. Поважаю. Але і співчуваю водночас. Такі помирають молодими. І зазвичай насильницькою смертю.

Самсон Медок послав за допомогою магічного амулета якийсь ментальний сигнал. Але хоча під час переслідування зв'язок і них виходив стерпний, тепер, з відстані двох кроків, сигнал був зовсім нерозбірливий. Тобто нерозбірливим був зміст, а інтенсивність була виразною. Рейневан сприйняв це як вказівку діяти рішуче.

— Ти відповіси на мої запитання, пане Сміржицький.

— Ні, не відповім. Тобі здається, що ти маєш на мене щось, чим можеш налякати, шантажувати? Гівно ти маєш, молодший пане Белява. А знаєш чому? Бо настав історичний час. Кожен день приносить зміни. У такі часи, коновале, шантажисти повинні діяти дуже швидко, інакше їхній шантаж перетворюється на глум. Ти не помітив, що сьогодні відбувалося на вулицях? Я в'їхав до Праги при боці Гинека з Кольштейна. Ми приїхали прямо з Коліна, від пана Дзівіша Боржека, він же дав нам своїх збройних. Рука в руку з нами відкрито йшли дружинники таких заядлих католиків і гуситожерів, як Пута з Частоловиць та Отто де Бергов. Нема жодної таємниці в тому, для чого ми прибули. Ми мали намір заволодіти ратушею і захопити владу, бо Прага — це caput regni, хто має Прагу, той має Чехію. Ми хотіли звільнити Корибута і зробити його королем. Справжнім королем, тобто щоби він був визнаний Римом. Ми хотіли домовлятися з папою, схильним, подейкують, поступитися в питанні Чаші та причастя sub utraque specie . Готовим до переговорів. Але не з Табором, не з радикалами, не з людьми, руки яких заплямовані кров'ю ксьондзів. Об'єднані з Олдржихом з Ружомберока і панами з ландфриду, ми хотіли покінчити з радикалами, перебити Сиріток, ліквідувати Табор, повернути лад у Чеському Королівстві. Розумієш?

— Ми в'їхали до Праги, — Сміржицький не чекав, поки Рейневан підтвердить, — явно і з відкритим заборолом. Отож я, мабуть, не міг виразніше показати, чого я хочу, проти кого я і проти чого я. На чиєму я боці, з ким у спілці. Усе сьогодні відкрилося і виявилося. То що ти хочеш зробити? Тепер, коли шило вилізло з мішка на повну довжину, підеш до Табора і заявиш: "Чуєте, браття, я скажу вам новину: Ян зі Сміржиць — ваш ворог, він змовляється проти вас із католиками"? Торішній сніг, пане з Беляви, торішній сніг! Ти напартачив, спізнився. Звичайно, ще рік, ще місяць тому...

— Ще місяць тому, — закінчив зі злостивою усмішкою Рейневан, — я міг тебе демаскувати, я був небезпечний. Тому ти наслав на мене найманих убивць. Воістину по-лицарськи, пане зі Сміржиць, по-шляхетськи. Воістину, гордитися повинні на тім світі покриті славою пращури, герої Аскалону і Кресі.

— Якщо ти думаєш, що в силу цього я буду перед тобою каятися, то ти до холери помиляєшся.

— Ти відповіси мені на запитання.

— Я вже тобі, здається, пропонував поцілувати мене в сраку? А отже, я поновлюю пропозицію.

Самсон Медок раптом встав. А Рейневан міг би поклястися, що Ян Сміржицький злякався.

— Це війна! — закричав він, стверджуючи Рейневана в переконанні. — Війна, хлопе! Хто може тобі зашкодити — той ворог, а ворога знищують! Твій брат працював для Табора, для Жижки, для Швамберка і Гвєзди, тому він був моїм ворогом, міг шкодити і шкодив. А вроцлавський єпископ, навпаки, був цінним союзником, його прихильність варто було завойовувати. Хотів єпископ прізвища таборитських агентів, які діють у Шльонську, то й дістав список. Зрештою, єпископ уже давно мав підозру на твого брата, добрався би до нього і без моєї допомоги. Вроцлавський єпископ має свої засоби і методи. Ти здивувався би, наскільки ефективні.

— Не здивувався би, я дещо бачив. Ефективність дій я теж не заперечую. Адже вже мертвий згаданий тобою Ян Гвєзда, мертвий Богуслав зі Швамберка. А це ж ти, тоді, в цистерціанській грангії, вказав їх обох як ціль для єпископських головорізів.