Божий світильник - Сторінка 5

А із страв з неї найбільшу огиду в нього викликала смаженина. Торн їв мляво, не підводячи очей від тарілки.

Коли вони поверталися до вітальні, адвокат ухитрився відстати з Еліс і запитав її:

– Як ви себе почуваєте? Все гаразд?

– Мені якось неспокійно на душі, – поскаржилася дівчина. – Містере Торн, прошу вас, не думайте, що я ще дитина. Тут діється щось дивне. Краще б я… не приїжджала.

– Я вас розумію, – мовив Торн. – І все ж таки ваш приїзд був конче потрібний. Якби була можливість вас від цього звільнити, я б нею скористався. А залишитися в тому жахливому барлозі по сусідству ви б, звісно, теж не змогли.

– Ой ні! – здригнулась Еліс.

– Немає й готелю на багато миль довкола. Скажіть, міс Мейх'ю, хтось із цих людей…

– Ні, ні. Просто я не можу їх зрозуміти. Мабуть, це розгулялась моя уява. Та ще такий холод… Містере Торн, ви не проти, якщо я піду спати? Завтра в нас буде досить часу поговорити.

Торн легенько потис дівчині руку. Еліс, вдячно усміхнувшись, вибачилася, цмокнула в щоку Райнака й у супроводі місіс Райнак пішла нагору.

Тільки-но чоловіки знову всілися перед каміном і закурили по сигареті, як надворі почулися кроки.

– Мабуть, Нік, – висловив здогад лікар. – Де це його носило?

На порозі постав юний велет у мокрих черевиках і з сердитим виразом на обличчі. Він недбало кинув: "Привіт!" – і підійшов до каміна погріти свої великі, червоні з холоду руки. Не звертаючи уваги на Торна, хлопець лише мимохідь глянув на Еллері.

– Де ти ходиш, Ніку? Сядь, поїж!

– Я поїв перед вашим приїздом.

– Де ти пропадав?

– Тягав дрова для каміна. Ви ж самі про це не подбали.

Розмовляв Кейт не вельми чемно, одначе руки в нього, як помітив Еллері, тремтіли. Дивно. Його манери не виказували в ньому наймита, і все ж він був наймит.

– Пішов сніг, – сказав Кейт.

– Сніг?

Всі попідходили до вікон. Місяця не видно було. По шибках ковзали великі лапаті сніжинки.

– Пішов сніг, – зітхнув Райнак, і від того, як він це промовив, в Еллері закололо в потилиці. – Біла пелена вкриває гори, ліси, річку, небо й будиночок у кінці саду…

– Ви просто як селянин, докторе, – зауважив Еллері.

– Я люблю природу в її розбурханому стані. Весна для легкодухих. Важливі справи вирішуються зимою. – Райнак обійняв Кейта за плечі. – Усміхнись, Ніку! Хіба ж немає бога на небесах?

Кейт мовчки скинув з плеча господареву руку.

– А, ти ж іще не знайомий з містером Квіном! Квіне, це Нік Кейт. А з містером Торном ти вже знайомий.

Кейт коротко кивнув головою.

– Ну, ну, мій хлопче, веселіше! Ти надто вразливий, і в цьому твоя біда. Давайте вип'ємо! Хвороба нервів – інфекційна,

"Нерви!" – похмуро подумав Еллері. Він нутром відчував якусь таємницю, і це болісно точило йому душу. Торн сидів напружено, немовби його скували спазми; на скронях у нього повипиналися шнурочки жилок, на чолі виступили краплини поту. Згори не долинало жодного звуку.

Райнак підійшов до буфета й почав діставати пляшки джин, гіркі настоянки, горілку, вермут. Він змішував напої і без упину говорив. У його голосі вчувалося приховане хвилювання.

"Прокляття, що ж тут усе-таки діється?" – запитував себе Еллері.

Кейт розносив коктейлі. Еллері поглядом попередив Торна, і той, зрозумівши, легенько кивнув головою. Вони зробили по два ковтки й відставили склянки. Кейт пив склянку за склянкою, так ніби хотів про щось забути

– Так буде краще, – всміхнувся Райнак, сідаючи в крісло. – Без жінок, біля каміна, зі склянкою в руці. Життя стає майже стерпним.

– Боюся, що зіпсую вам настрій, – озвався Торн, – але я збираюся зробити його нестерпним.

– Ну, ну, – примружив очі Райнак.

Він обережно відсунув з-під ліктя карафку з бренді й схрестив на животі короткі товсті руки. В очах у нього з'явився сталевий блиск.

Торн підійшов до каміна й, стоячи до всіх спиною, заговорив:

– Я тут захищаю інтереси міс Мейх'ю, містере Райнак. Тільки її інтереси. Сільвестр Мейх'ю помер минулого тижня надто раптово, очікуючи свою дочку, якої не бачив майже двадцять років – відколи розлучився з її матір'ю.

– Все правильно,

– Містере Райнак, – обернувся Торн, – ви лікували Сільвестра Мейх'ю понад рік, до того дня, коли він помер. На що він хворів?

– На багато що. Але нічого надзвичайного А помер від крововиливу в мозок.

– Так ви записали в свідоцтві про смерть, – проказав адвокат, нахилившись уперед. – Але я не цілком певний, що ви написали правду.

– Чудово! – глянувши на нього, ляснув себе по боках Райнак. – І це про мене, з моєю вдачею! Ви, Торне, хоча на вигляд і немічні, але здатні на багато що. – Широко посміхаючись, лікар обернувся до Еллері. – Ви чули, містере Квін? Ваш колега звинувачує мене в убивстві! Це стає цікаво, дуже цікаво. І треба ж таке! Старий Райнак – братовбивця! А що думаєш про це ти, Ніку? Твого господаря звинувачують в умисному вбивстві. Боже мій!

– Це безглуздя, містере Торн, – буркнув Кейт. – Ви й самі в це не вірите.

На обличчі в адвоката заграли жовна.

– Вірю я чи ні, не має значення. Це ймовірно. Але зараз мене більше цікавить справа Еліс Мейх'ю, ніж можливе вбивство. Сільвестр Мейх'ю помер, і байдуже – від небесних сил чи від людських рук. Одначе Еліс Мейх'ю – жива.

– Отже? – глузливо запитав Райнак.

– Отже, – вів далі Торн, – це надзвичайно дивно, що її батько помер саме тоді, коли чекав на дочку. Це підозріло.

Мовчанка затяглася. Кейт, зіпершись ліктями на коліна, втупив погляд у вогонь; розпатланий чуб спадав йому на очі.

Райнак жадібно ковтнув бренді, поставив склянку й, тяжко зітхнувши, промовив:

– Життя надто коротке, джентльмени, щоб витрачати його на марні суперечки. Перейдімо без зайвих слів до головного. Нікові Кейту я довіряю, і ми можемо вільно говорити при ньому.

Хлопець не поворухнувся.

– Містере Квін, ви не зовсім у курсі справи. Я не помиляюся? – запитав товстун, ввічливо всміхаючись.

Еллері теж не поворухнувся.

– А звідки ви це знаєте? – запитав він нарешті.

– Все дуже просто, – знов усміхнувся Райнак. – Відтоді, як поховали Сільвестра, Торн із Чорного дому не виходив. За час свого добровільного ув'язнення він також не одержував і не відсилав ніякої пошти. А сьогодні вранці, на пристані, Торн ненадовго залишив мене, щоб комусь зателефонувати. Невдовзі з'явилися ви. Відтоді Торн відходив тільки на хвилину-дві, а тому не міг розповісти вам багато, якщо взагалі щось розповів. Дозвольте мені, містере Квін, поздоровити вас з вашою поведінкою сьогодні. Вона була бездоганна. Нічого не знаючи, ви вдавали, нібито вам усе відомо.

Еллері зняв пенсне й почав протирати скельця.

– Ви, бачу, не лише лікар, а й психолог, – зауважив він.

– Це справи не стосується! – різко кинув Торн.

– Та ні, стосується, – басом заперечив товстун. – Вашого приятеля, містера Квіна, точать сумніви, а тому сором тримати вас і далі в темряві. Навіть більше – це негуманно. Мій зведений брат Сільвестр, царство йому небесне, був дуже скупий. Якби він міг забрати своє золото в могилу й був певен, що воно там і залишиться, то, гадаю, так би й зробив.

– Золото? – звів брови Еллері.

– Ви, мабуть, сміятиметесь, містере Квін. Сільвестр мав у своїй вдачі якісь середньовічні риси. Здавалося, він ось-ось надягне чорну оксамитову мантію і заходиться бубоніти латиною заклинання. Так от, не маючи змоги забрати золото в могилу, він зробив те, що було найлегше: сховав його.

– О боже! – вигукнув Еллері. – Скоро ви почнете випускати зі свого капелюха привиди!

– І сховав він те прокляте своє багатство в Чорному домі, – докинув Райнак, усміхаючись.

– А як же міс Еліс Мейх'ю?

– Бідолашна дитина. Вона – жертва обставин. Сільвестр ніколи про неї не згадував, аж поки Еліс написала з Лондона, що помер останній її родич з материного боку. Написала вона нашому приятелеві Торну, що його, у свою чергу, хтось їй порекомендував як адвоката, що заслуговує на довіру. І це, звичайно, правда, він саме такий і є. Бачите, Еліс навіть не знала, що її батько взагалі живий. Добросердий Торн, знайшовши нас, віддав Сільвестрові фотографії Еліс та її листа, в якому дівчина з подробицями описала все своє життя. Так Торн став між нами посередником. До того ж надто недовірливим, чорт забирай!

– Не треба нічого пояснювати! – різко промовив адвокат. – Містер Квін знає…

– Нічого містер Квін не знає, – посміхнувся товстун. – Бо надто вже уважно він слухав мою коротеньку розповідь. Не варто кривити душею, Торне. – Потім він знову повернувся до Еллері. – І Сільвестр, містере Квін, ухопився за думку про свою дочку, як ото потопаючий хапається за соломинку. Я не викажу таємниці, коли заявлю, що мій зведений брат, бувши шизофреником, підозрював власну сім'ю – уявляєте?! – в лихих намірах щодо його багатства.

– Це просто злісний наклеп! – вигукнув Торн.

– Гарно сказано, дуже гарно! Не заперечую, Сільвестр при мені признався Торнові, що давно обернув своє багатство на дзвінку монету, сховав золото в будинку і назве схованку лише Еліс, дочці, яка має стати його спадкоємицею.

– Це я розумію, – кинув Еллері.

– На жаль, старий не дожив до приїзду Еліс. Мене, містере Квін, дивує те, що Торн про нас такої поганої думки.

– Це все ваші вигадки, – почервонівши, заперечив Торн. – Певна річ, в інтересах своєї клієнтки я не міг залишити без нагляду будинок, у якому десь сховано багато золота.

– Ну звісно, – кивнув головою Райнак.

– Якщо дозволите мені висловити свою думку, – неквапно промовив Еллері, – то чи не скидається все це на битву велетня з мишеням? Уже багато років володіння золотом у країні вважається порушенням закону. Навіть якщо ви те золото знайдете, хіба уряд його не конфіскує?

– Так, з юридичного погляду ситуація складна, – погодився адвокат. – Але поки золото не знайдено, про це шкода й розмов. Тому мої зусилля…

– І досить активні, – іронічно докинув Райнак. – Знаєте, містере Квін, ваш приятель ночував у будинку, позамикавши зсередини всі двері й озброївшись абордажною шаблею, одним із трофеїв Сільвестрового діда, який служив колись у військовому флоті. Сміх та й годі!

– Я так не вважаю, – відрубав Торн. – Якщо ви маєте намір грати роль блазня…

– І ще одне, Торне, щодо вашої підозри, – перебив його лікар. – Чоловіче добрий, ви взагалі хоч подумали, кого підозрюєте? Запевняю вас, я віруючий у бога аскет…

– Надто гладкий! – сердито буркнув Торн.

– …і ці гроші для мене, по суті, нічого не важать, – провадив лікар. – Або взяти мою зведену сестру Сару.