Божий світильник - Сторінка 7

Дивно! – Він похмуро засміявся.

– Атож! – нетерпляче кинув Еллері. – Так воно й є, докторе. Світ справді недосконалий. А щодо вас, Кейте, то ви й самі не вірите в нісенітницю з груповим гіпнозом. Будинок таки зник. Але мене хвилює не те, що він зник, а те, як він зник. Це схоже на… на… Я ніколи не вірив у… щось таке. – Він труснув головою. – А, нехай йому чорт!

Райнак розпростав широкі плечі й, дивлячись червоними очима на порожнє, вкрите снігом місце, гарячкував:

– Це обман! Підлий обман! Будинок на місці, перед нашим носом! Або… або… Ні, мене вони не обдурять!

Глянувши на нього, Еллері спитав:

– Може, він у Кейта в кишені?

На ґанку з'явилася Еліс. Її босі ноги були в черевичках на високих підборах, коси розсипалися поверх надягненого на нічну сорочку пальта. За нею, зіщулившись, дріботіла місіс Райнак. В очах у жінок стояв жах.

– Поговоріть з ними, – тихо попросив Еллері адвоката. – Про що завгодно, аби лише відвернути їхню увагу. Ми всі збожеволіємо, якщо не збережемо бодай подоби здорового глузду. Кейте, принесіть мені віника!

Еллері брів по снігу, старанно обминаючи невидимий будинок і кидаючи погляди на порожнє місце. Товстун, повагавшись, перевальцем рушив услід за ним. Торн неквапно поплівся до ґанку, а Кейт, широко ступаючи, зник за Білим домом.

Сонця не було видно. Його бліде світло ледве пробивалося крізь холодні хмари. Не вщухаючи, падав м'який густий сніг.

Вони темніли на снігу маленькими, безпорадними цятками, немов на аркуші чистого паперу.

Еллері розчинив двостулкові двері гаража й заглянув усередину. В ніздрі йому вдарив важкий запах бензину та гуми. Торнів автомобіль, ця чорна потвора, оздоблена хромованими деталями, стояв, як і напередодні ввечері, коли Еллері побачив його тут. За ним, ближче до дверей, – певно, його поставив сюди після їхнього приїзду Кейт, – виднівся дуже пошарпаний "б'юїк", яким Райнак привіз їх із міста. Обидві машини були зовсім сухі.

Квін зачинив гараж і повернувся на проїзд. Крім ланцюжка слідів, залишених недавно ними ж таки, на незайманій білій ковдрі уваги ніщо не привертало.

– Ось вам мітла, – зустрів його Кейт. – Ви що, збираєтесь на ній літати?

– Припни язика, Ніку! – дорікнув йому Райнак.

– Дайте хлопцеві спокій, докторе! – засміявся Еллері. – Цілком слушне запитання. Ідіть обидва за мною! Може, настав уже судний день, але ми повинні діяти!

– Нащо вам мітла, Квіне?

– Хочу переконатися, чи те, що йде сніг – випадковість, чи частина плану, – відповів Еллері. – Сьогодні можливе все. Геть усе.

– Нісенітниця! – пирхнув товстун. – Абракадабра! Та як можна спланувати снігопад? Ваші слова – просто маячня!

– Я ж не сказав, що цей план складений людиною.

– Маячня! Маячня! Маячня!

– Ви теж припніть язика, докторе! Поводитесь, мов хлопчисько, що від страху свистить у темряві.

Еллері стиснув у руках мітлу й пішов через проїзд. Він відчув, що ноги відмовляються слухатись його й ступити на білий прямокутник. Еллері весь напружився, наче й справді мав наразитися на тверду масу будинку, що, як завжди, стояв на своєму місці, але тепер чомусь зовсім невидимий. Не зустрівши нічого, крім холодного повітря, Квін ніяково всміхнувся й почав якось незвично орудувати мітлою. Він дуже обережно, ледь торкаючись білої поверхні, змітав набік, шар за шаром, кристалики сніжинок і повільно занурювався все глибше й глибше. При цьому він так уважно вивчав кожний шар, ніби той приховував у собі якусь небезпеку. Так Еллері дістався до самої землі, не виявивши жодного сліду людської діяльності.

– Ельфи, – розчаровано мовив він. – Ельфи, більше ніхто. Визнаю, я не здатний цього осягнути…

– Навіть фундамент… – почав був Райнак.

Еллері вдарив держаком мітли об землю. Вона була тверда мов камінь. Грюкнули вхідні двері. Це Торн і обидві жінки зайшли в Білий дім. Троє чоловіків стояли надворі, не знаючи, що робити.

– Так, – озвався нарешті Еллері, – це або кошмарний сон, або кінець світу.

Тягнучи за собою по снігу, мов стомлена прибиральниця, мітлу, він перетнув з кутка в куток білий прямокутник, вийшов на проїзд і поплентався до невидимої звідти дороги, що губилася, вигинаючись, за голими, припорошеними снігом деревами. До дороги було недалеко. Еллері пам'ятав її добре. Вона вела довгою дугою від самого шосе. Трясучись по ній, вони не проїхали жодного перехрестя.

Він вийшов на середину засніженої дороги, що чіткою білою стрічкою тяглася серед плетива припорошених дерев, машинально розмів клаптик чистого снігу й побачив під ним вибоїни та сліди старого "б'юїка".

– Що ви шукаєте – золото? – спокійно запитав Нік Кейт.

– Отже, ви вирішили за мною стежити? – Еллері повільно випростався й подививсь на велета. – А може… Ні, перепрошую. Це, безперечно, Райнакова ідея.

Вираз на засмаглому обличчі в хлопця не змінився.

– Ви зовсім з глузду з'їхали. Стежити за вами? А мені більш нічого не лишається, як стежити за вами.

– Звичайно, – погодився Еллері. – Ви, юний Прометею, здається, запитали, чи не шукаю я золота?

– А ви дивак, – осміхнувся Кейт, коли вони рушили до будинку.

– Золото… – проказав Еллері. – Гм, у будинку було золото. А будинок зник. Вражений відкриттям, що будинки літають, мов птахи, я зовсім забув про цю невеличку деталь. Дякую, містере Кейт, що нагадали! – сухо закінчив він.

Еліс, бліда мов полотно й зіщулена, сиділа на стільці біля каміна.

– Містере Квін, – благально промовила вона, – що з нами сталося? Що нам робити? Ми… Може, то був учора сон? Хіба ми не були в тому будинку, не ходили там по кімнатах, не торкалися речей?.. Мені страшно!

– Якщо вчора був сон, – усміхнувся Еллері, – тоді завтра слід чекати видіння. Так сказано в святому письмі. Тут можна повірити не тільки в притчу, ану чудеса. – Він сів і почав енергійно розтирати змерзлі руки. Як там з дровами, Кейте? Тут холодно, справжня Арктика.

– Вибачте, – на диво приязно озвався Кейт і вийшов з кімнати.

– Ми вже бачили видіння, – тремтячим голосом примовив Торн. – У мене голова йде обертом. Такого просто не може бути. Це жахливо!

Він ляснув себе по боках, і в кишені у нього щось забряжчало.

– Ключі, – кинув Еллері. – А будинку немає. Чудасія!

Повернувся Кейт з оберемком дров. Глянувши в камін, він невдоволено скривився, поклав дрова й заходився змітати скалки карафки від бренді, що її сам розбив об цегляну стіну напередодні ввечері. Еліс поглянула з-за його широкої спини на материн портрет. Місіс Райнак з розпущеними попелястими косами, загорнувшись у халат, мовчки стояла, схожа на гнома, в кутку й не зводила очей зі свого чоловіка.

– Міллі! – гримнув товстун.

– Іду, Герберте, – відгукнулася місіс Райнак і відразу поспішила сходами нагору.

– То що скажете, містере Квін? Чи, може, ця загадка для вас надто складна?

– Жодна загадка не складна, якщо її не загадав сам бог. Але в даному разі це не загадка, це… велика підлота. Містере Райнак, ми маємо змогу звернутися по допомогу?

– Якщо вмієте літати, то маєте.

– Телефону немає, – докинув Кейт, не обертаючись. – А дорогу ви самі бачили. Машиною по таких заметах не проїхати.

– Навіть якби вона була, – всміхнувся господар, але, мабуть, згадавши про Чорний дім, відразу погасив усмішку.

– Що ви хочете сказати? – запитав Еллері. – В гаражі…

– Два ні на що не придатні витвори доби механізації. Обидві машини – без пального.

– А в моїй, крім того, щось вийшло з ладу, – раптом приєднався до розмови Торн. – Ви ж знаєте, Квіне, минулого разу я залишив водія в місті, а тепер, хоч трохи пального й зосталося, двигун не запускається.

Еллері затарабанив пальцями по бильцю крісла.

– Кепсько. Ми навіть не маємо змоги попросити в когось, щоб перевірив, зачаровані ми чи ні. Між іншим, містере Райнак, а до найближчого населеного пункту далеко? Я якось не звернув уваги, коли ми їхали сюди.

– Дорогою понад п'ятнадцять миль. Якщо маєте намір іти пішки, містере Квін, то спершу добре подумайте.

– Ви не подолаєте заметів, – застеріг Кейт, якого вочевидь найбільше турбували замети.

– Отже, нас замело в четвертому чи, може, в п'ятому вимірі, висловив припущення Еллері. – Весела історія! І найкраще почуває себе Кейт.

– Щось не видно, щоб ви були дуже збентежені, – зауважив Райнак, з цікавістю розглядаючи Квіна. – Сказати правду, те, що сталося, приголомшило навіть мене.

– Нам не варто втрачати голови, чи не так? – промовив, помовчавши, Еллері.

– Я не здивуюсь, якщо над будинком раптом з'являться дракони, – важко зітхнув Торн. – Квіне, може, краще… спробуємо звідси вибратись? – нерішуче запитав він.

– Ви чули, що сказав Кейт?

Торн закусив губу.

– Мені холодно, – озвалася Еліс, присуваючись ближче до каміна. – Дякую вам, містере Кейт. Цей… цей вогонь нагадує мені домівку.

– Нема за що, – коротко відказав хлопець і підвівся.

Їхні погляди на мить зустрілись.

– Ви, здається, єдиний, хто… Ой!..

Сходами спускалася висока, стара, виснажена, жовта, як мрець, жінка в накинутій на плечі шалі. Одначе враження вона справляла людини бадьорої, на її рухливому обличчі молодо світилися розумні карі очі. Тримаючись сухими руками за поруччя і обережно переставляючи ноги, вона не підводила погляду своїх жвавих очей від обличчя Еліс. У тому погляді був вираз давно втраченої надії, що раптом спалахнула з новою силою.

– Хто?.. Хто це? – злякано запитала Еліс, відсуваючись назад.

– Не лякайтеся! – поквапно заспокоїв її Райнак, умить опинився біля сходів і заступив жінці дорогу. – Нещасна втекла від Міллі… Саро, що ти тут робиш о такій порі? Ти поберегла б себе, Саро!

Не звертаючи уваги на його слова, жінка повільно сходила вниз, аж поки підступила до товстуна впритул.

– Олівія! – радісно промовила вона. – До мене повернулась Олівія. Ох, люба моя!..

– Не треба так хвилюватися, – спробував заспокоїти жінку товстун і обережно взяв її за руку. – Це не Олівія, Саро. Це Еліс, Еліс Мейх'ю. Сільвестрова дочка. Вона приїхала з Англії. Ти пам'ятаєш маленьку Еліс? Ні, це не Олівія, Саро.

– Не Олівія? – Жінка перехилилася через поруччя й пильно подивилась на Еліс. Зморщені губи в старої ворушилися. – Не Олівія?

– Я Еліс, тітонько Саро, – підхопилася дівчина. – Еліс…

Сара Фелл раптом обминула товстуна, швидко перетнула кімнату, взяла дівчину за руку й почала уважно розглядати її обличчя.