Бранець своєї землі - Сторінка 10

- Джеймс Олдрідж -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Та хоч і знав дещо, не міг пригадати.

— Час можна встановити по зорях,— сказав Водоп'янов.— Але спершу треба поглянути, які зірки е у вашому щорічнику, а які на небі.

"Він навіть знає щорічники й навігаційні секрети",— майнуло у Ройса. Та він знову одігнав підозру. Адже й росіяни, мабуть, користуються тими ж принципами, хоча у французів вони інші.

— ...щоб напевно визначити наші координати,— провадив Олексій,— потрібен теодоліт.

— Навіщо нам така точність? Помилка в один градус нічого не значить. Отож згодиться й секстант.

Водоп'янов задумливо мовчав. Він лежав, заплющивши очі, й пригадував, як робляться такі виміри. Наступного дня вони разом обмірковували всі подробиці, а вранці, коли Руперт віднайшов у небі необхідні зірки, хотіли взятися за діло, та знову перешкодила негода. Небо запнуло хмарами, і цілих три дні лютував шквал.

Дожидаючи ясної години, вони почали готуватися в дорогу. Руперт взявся вдосконалювати свої металеві санки; він випробував їх, витягши на кригу та приладнавши посторонки з парашутних стропил. Сани були доволі місткі, і вирішили взяти також ліжко Водоп'янова, хоч довго й гаряче сперечалися про це.

— На біса нам зайвий вантаж? — обурювався Водоп'янов.

Руперт доводив, що воно зовсім легке.

— До того ж його завжди можна скинути,— наполягав він.

Залишок концентратів і рушницю загорнули в парашутний шовк. І розмови точилися тепер лише про те, як полегшити вантаж (вирішили взяти спальні мішки, гумовий човен і невеличкий намет із шовку). Проте Водоп'янов щоразу закінчував:

— Вам не подужати, Руперте. Ви й десять миль не протягаєте, а їх перед нами кілька сот, та ще по такій важкій кризі. А коли трапляться тороси й ополонки, тоді що?

— Я не хочу думати, що тоді,— сердився Рушерт,— але ми мусимо вирушати.

— Тоді ви підете один і пришлете за мною літак... Руперту вже набридла ця його пісня. Він не залишить

його, і край.

— Давайте ще раз випробуємо санки, перш ніж рушати,— погодився Водоп'янов.

— Ні! — одрубав Руперт. Він уже їх не один раз випробував, і хоч на них ще не лежав Водоп'янов, був певен, що все буде гаразд.— Сани чудові. Отож давайте встановимо, де ми, й будемо вирушати.

Вони так і не дійшли згоди, але що було робити Водо-п'янову? Він тільки здвигнув плечима і замовк. Проте, коли обирали напрям руху, настояв на своєму — схід, а не захід.

* *

*

Розвиднилось, і великі білі хмари геть змело вітром, а у високості заблимали зірки. Цілих дванадцять годин билися вони над своїми вимірами, бо Водоп'янов, винесений з ліжком, ще не міг добре працювати. їм довелося змінити обрані зірки, коли не змогли визначити меридіана. Зате наступні чотири зірки дали широти ліворуч і праворуч, і з допомогою відомої формули вони вирахували похибку в часі щодо Грінвіча. А діждавшись сонця, легко вирахували довготи.

Знову було щось неймовірне.

— Сто п'ятнадцять градусів чотири мінути! — вигукнув здивовано Руперт.— Ми зовсім не біля Гренландії, а десь на півночі Канади, біля моря Бофорта, куди нас занесла лабрадорська течія.

Водоп'янов надто стомився, щоб дивуватись. А Руперт навіть зрадів, адже тепер була можливість дістатися ви-селка Моулд-Бей або острова Мельвіль, звідки він вилетів, та ще й відкритим морем, а не долаючи крижану пустелю північної Гренландії. Лід на морі зовсім гладенький, але варт поспішати, бо він ламається пізньою весною. Вони провели вже чотири з половиною місяці на кризі, і Руперт вирахував, що зосталося всього-на-всього три місяці зими, які й потрібно використати, аби досягти острова Мельвіль, Адже зимували вони посеред замерзлого океану.

— Ми мусимо вирушати за день-два,— заявив він Водо-п'янову.— Це добре, що так трапилося, Олексію. Ми підемо по гладенькій кризі.

Водоп'янов нічого не відповів: він спав, і Руперт тихенько заповз у свій мішок, міркуючи, як то воно буде. Адже вони ще не вирахували віддаль. Крізь сон він прикинув: приблизно триста шістдесят миль і вирішив, що тягтиме Олексія по чотири милі в день, за будь-якої погоди.

Він навіть прокинувся од жахної думки про неможливість цього. Але ж іншого виходу не було, і Руперт поринув у важкий, примарний сон.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Від'їзд був важкий, і забобонний Руперт сприйняв це як поганий знак.

Довжина саней сягала одинадцяти футів, бо він ладнав їх, беручи до уваги зріст і вагу Водоп'янова. Спочатку полози прилипали до криги, і сани ледве повзли. Вирушили ще затемна. Пригудзувати койку і висадити на неї Водоп'янова в одязі та грубезному спальному мішку коштувало чималих зусиль.

Нерви в обох натяглися до краю. Руперт дмухнув на ліхтар і почепив його до вертикальної стойки, потім накинув лямки та, випрягшись, як віслюк, зрушив сани.

— Bon voyage! 1 — побажав Водоп'янов, щоб хоч трохи його розсмішити.

— До дідька! — буркнув Ройс— Та не штовхайте весь час жердиною. Ждіть, поки я скажу.

— Гаразд,— мовив Водоп'янов, бачачи, що Руперту не до жартів.

Перед ними простягалось поле битої криги. Поки воно було тверде й чисте, посувалися так-сяк, та коли потрапляли в замет, довго борсались і Руперт скидав лямки й з усії сили штовхав або витягував сани, щоб об'їхати.

Таке траплялося через кожних сто-двісті ярдів, і Олексій невимовно страждав, дивлячись, як мучиться Руперт, та всіляко намагався допомогти йому жердиною. Обоє мовчали, бо знали, що найменша іскра може спалахнути сваркою. А навкруги в блідому світлі арктичного дня тьмяно виблискувала крижана пустка, яку подекуди перетинали білі, геть вилизані вітром замети. А над ними сяяли

Щасливої дороги! (Франц.}

й блискотіли міріади райдужних крижинок, що ще дужче підкреслювали пустельність цього краю.

— Нічого не вийде,— шепотів сам до себе Водоп'янов, коли Руперт зігнувся, аби підняти його.

Ройс обернувся, ніби почув.

— Зручно? — спитав він,— Не зсунетесь? —— Ні, ні. Все добре. Не турбуйтесь.

їх одяг і бороди вкрилися інеєм, і Руперт, витягши Олексія з замету, знову взявся за шлеї та протяг якусь сотню ярдів до нової перепони.

Вони не розмовляли, не зронили жодного зайвого слова, і, хоч здоровий глузд підказував Рупертові, що все це намарне, щось глибше, ніж розум, не дозволяло йому піддаватися. То були його дивовижні життєві принципи і свідомість обов'язку. Ось що невпинно штовхало його вперед. Протягом першого дня, який тягнувся чотири години, Руперт, прихопивши сутінки та добрий шмат ночі, подолав шлях, котрий запланував,— чотири морських милі. У всякому разі, так йому здавалося, коли нарешті спинилися на ніч.

— Я мушу повернутись до літака,— сказав він Олексієві, стягаувши койку на лід та розіпнувши намета.

Той був радий, що скінчився день важких тортурів — ще один день його безпорадності.

— Чого? — запитав він.— Що трапилось?

Руперт присів, змучений втомою і невідчепним болем у плечах та ногах.

— Сани не винні, що ми так брьохаємось у снігу. Потрібні лижви,— пояснив він.

Водоп'янов не сперечався.

— Я теж думав про це, коли ми вирушали, та де їх взяти, ті лижви?

— А оті ринви, що я повідривав?

— Вони ж металеві...

— Нічого, згодяться,— мовив Руперт і встав.— Я хутко. А коли не повернусь, не хвилюйтеся,— там заночую.

Перш, ніж іти, він розігрів їжу, а відтак, залишивши Олексія в наметі, рушив своїм же слідом, що вилискував під місяцем, до літака, котрий манячив на темно-синьому обрії.

Тиша і пустка огорнули його важкою пеленою. Руперт відчув себе таким самотнім, що навіть боявся думати про це. Отож він полинув гадкою до своєї Джо, яку зараз любив дужче, ніж будь-коли, і кохання те було ніжним та пристрасним, якби тільки в ньому жила ще хоч крихітка певності, що неодмінно побачить її.

Проте йому ніколи було зазирати так далеко. Триста миль кригою — сорок, п'ятдесят, сімдесят днів каторжного шляху? Уявити легко, а сподіватися на перемогу — навряд.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Тепер Джо вірила, що чоловік її загинув, проте миритися з цим ніяк не могла. Невже немає хоч крихітної надії? Американці не виявили жодного сліду. Та це ще нічого не доказує. Й ніхто не зможе її переконати. Він щез, надовго, повторювала вона день у день цілими місяцями, поки не звиклася з цією думкою. Це була правда, жорстока правда. Адже Руперт так і не повертався.

— Сліз моїх ви не побачите,— кинула вона матері Руперта, що приїхала з Сен-Жермен-ан-Ле, де старенька доживала віку в розкішному мисливському будиночку, оточеному грушевими садами.

Джо дратувала ця маленька розчепурена пані, що і в старості зберегла дівочу наївність. На людях свекруха трималася чудово, навіть бувала вельми жвава, бо, як і перше, стежила за собою: волосся гарно викладене, лице вміло нафарбоване, хоч і помітно, що вона злякана й розгублена. Розмов про Руперта уникала й не хотіла навіть чути, що він загинув. Будучи забобонною, вважала, що коли Руперт іще живий, розмови про його смерть можуть обірвати останню нитку життя.

— Не сумуй, Джо,— ласкаво мовила вона.— Я трохи поживу в тебе. А там вирішимо, що робити.

— Я не збираюся тут щось міняти,— відрубала Джо.— Треба тільки, щоб Роланд про все знав.

— Що ти?

— Він мусить знати. Роланд розумний і спостережливий, і мені остогидло дурити його, що батько просто затримався. Він бачить мене наскрізь...

— Прошу тебе, зачекай трохи,— благала місіс Ройс. Джо тільки здвигнула плечима.

— А як Тесе? — запитала свекруха.— Вона теж надто кмітлива. Будь обережна з нею.

— Так, вона, певно, все знає; Анджеліна не втримала язика. Та дівчинка ще мала, щоб розуміти. А от Роланд уже не дитина, і він давно здогадується про все... Боже, що ж мені діяти?

Роланд здебільша мовчав. Хто зна, про що він думав? Хлопець був викапаний батько і на все мав свої дивовижні погляди. А коли повертався з школи, кидав свій ранець за двері в передпокої і поспішав до Анджеліни; Джо зовсім не була певна, що розуміє цього серйозного, заклопотаного хлопчика. Іноді вона гаряче цілувала й пригортала його до себе, та вже в одинадцять (він щойно справив свій день народження) ці ніжності соромили його. Зрідка він приходив до неї, сідав на коліна і припадав до материнського лона, тоді Джо виливала всю свою ласку і сама вкладала його спати та довго вдивлялася в спокійне личко, аби віднайти в ньому батькові риси.

— Чому він не їде? — допитувавсь Роланд.— Він справді не може вибратись з крижаного полону?

— Так.